Дивовижна історія Мері Стенз
Шрифт:
Дарк сердито глянув на нього.
— То чому ж ви не дасте їй спокою, не перестанете полювати на неї? Якщо вона в біді, їй потрібна допомога, а не цькування й галас.
Репортер здвигнув плечима.
— Вона — легенда, яка належить загалу. І ви, містере Дарк, знаєте це незгірше за мене. Ви відкрили всім, як Рафф створив її, тож навряд чи вам випадає заперечувати, щоб ми розказали, як ви її занапастили.
Протягом кількох наступних днів Дарка чимдалі дужче опановували неспокій і роздратування. Його збентежений розум силкувався безсторонньо зважити становище, але міркувати спокійно Дарк не міг. Усі його думки безладно кружляли навколо незворушного, наче скам’янілого образу Мері Стенз, що сірою безликою плямою весь час стояв перед його очима, і Дарк не наважувався додати йому жодної живої
Нарешті в суботу одне заокеанське інформаційне агентство передало офіційне повідомлення з Голлівуду:
“Дирекція кінокомпанії “Парагон” оголосила, що чинність контракту, підписаного фірмою з міс Лорою Смайт, тимчасово припинено, аж до повного розслідування деяких обставин, пов’язаних з косметичною фірмою “Черіл”. Слід чекати, що й інші кінематографічні телевізійні та рекламні компанії, які вступили в стосунки з міс Смайт, вживуть подібних заходів”.
“Кінець, — сумно зітхнув Дарк. — Для Мері Стенз це однаково, що смертний вирок. І моя вина в цьому безперечна. Надрукувавши свій репортаж, я зруйнував її кар’єру, а можливо, і вроду. Але ж цим самим я зруйнував і свою кар’єру. Я не міг вчинити інакше, хоч які були б наслідки” — такі вже правила гри. А надто тоді — в один з тих переломних моментів, коли людина повинна зробити вибір між добром і злом, знаючи, що від цього рішення залежить не тільки її власне майбутнє, але й майбутнє іншої людини. І все ж таки я вважаю, що вчинив правильно, і певен, що коли б повернути час назад і почати все спочатку, то повівся б так само. Чи ж це не найкраще мірило поведінки” коли людина цілком свідомо ладна повторити той чи той вчинок, знаючи наперед, якими страшними наслідками він загрожує?..”
Та почуття моральної правоти не зменшило Даркової пригніченості, до якої додалася ще й болісна свідомість власної безпорадності. Він налив собі повну склянку віскі й закурив сигарету. Тоді втупив похмурий невидющий погляд у вікно, на сіру вул. ицю внизу.
“Все повертається назад, до самісінького початку, — думав він. — До тої непоказної дівчини в незграбній голубій сукні, дівчини з нездоровим жовтуватим обличчям і тьмяно-каштановим волоссям. “Я повинна пояснити, міс Стенз, що ми не пропонуємо вам постійної роботи в редакції “Очевидця”. Йдеться скорше про тимчасове журналістське доручення…” Третьорядна акторка-невдаха, що в перервах між нечисленними епізодичними ролями заробляла на прожиття невмілим друкуванням на машинці і з охотою погодилася на цей косметичний дослід, сподіваючись, що він дасть їй можливість вибитися в люди й здобути красу. “Я подумала, що цей дослід має на меті… ну… зробити обрану дівчину гарною…” Батько-австрієць, що помер під час війни брат у Канаді й сестра в Беркенхеді та ще гірка п’яниця мати, що впивається до смерті у своїй маленькій кімнатці в Бейзвотері…
Нараз плин його думок урвався. Він допив віскі й налив іще.
— Бейзвотер… — мовив уголос. — А що коли…
Він нервово заходив по кімнаті, неспроможний приборкати безладну круговерть думок.
“Цілком може бути… — говорив він собі. — Адже саме там бачив її востаннє водій таксі. Безпорадна й нікому не потрібна, вона, либонь, тільки туди й могла податися — в єдину домівку, де її ніхто не потривожить, бо адресу знають лише брат у далекій Канаді — до нього не доберешся — і сестра в Беркенхеді яка напевне мовчатиме. Та ще, мабуть, Пенелопа — ця теж навряд чи щось скаже…”
Він поміркував так хвилин із десять, тоді швидко накинув на себе пальто і спустився вниз до машини.
Неприхована ворожість, що світилась у зелених Пенелопиних очах, не віщувала нічого доброго. Пишна золотава зачіска дівчини збилася набік, а її вуста, звичайно, червоні й привітні, були міцно стулені й не нафарбовані. Вона стояла перед порожнім каміном у своїй нужденній квартирі, войовниче розставивши ноги, наскільки дозволяла вузька чорна спідниця.
— Сідайте, містере Дарк, — мовила холодно.
Він лишився стояти і, заклавши руки
в кишені пальта, похмуро дивився на дівчину.— Я мав час про все подумати, — сказав він. — Що зроблено, того не вернеш, але вона потребує допомоги, і я хочу допомогти їй.
— Ви вважаєте, що зробили ще не досить? — спитала Пенелопа. — Ви піднесли її нагору, а тоді скинули в прірву. Єдине, що ви можете зробити, це дати їй спокій.
— Єдине, що я можу зробити, це зарадити лихові, — твердо відказав Дарк.
Пенелопа глузливо всміхнулася.
— Шкода, що ви не подумали про це раніш. Та я краще виказала б її збіговиську надокучливих репортерів, що весь час крутяться коло мене, аніж вам, містере Дарк. Невже ви не розумієте, що ви найперший ворог Мері? Вона вас ненавидить.
Дарк стомлено зітхнув і сів.
— Так, — погодився він, — вона має всі підстави ненавидіти мене, але те, що я зробив, було вирішальною ставкою в грі, і вона про це знала. То був двобій між ділками і пресою, між Фасберже і мною. Мері опинилася між двох вогнів, і ніхто не міг її врятувати.
— Цебто, ніхто не переміг, а Мері загинула. Тож дозвольте запитати вас: чи варто було боротись?
Він трохи подумав, перш ніж відповісти.
— Так, варто. Йшлося про принципи, вищі від особистих міркувань.
— Отже, ви принесли в жертву Мері. Ви можете пишатися своєю принциповістю.
— Де вона? — спитав Дарк.
Пенелопа заперечливо похитала головою.
— Послухайте, — терпляче мовив він. — Ми з Мері були друзями. Ми могли 6 бути більш ніж друзями, але між нами весь час стояла фірма “Черіл”. А потім Мері перестала бути сама собою й перетворилася на блискучу ляльку на ім’я Лора Смайт, що жила неначе на якійсь далекій планеті. Ну, а тепер усе те минулось, вона повернулася на землю, її чекає нелегке майбутнє. Гадаю, що я буду їй потрібен.
— А от чи потрібна вона вам?
— Так, я вважаю, що потрібна. Ми разом з нею встряли в цю халепу і, коли вона схоче, так само разом виберемося з неї. Принаймні дайте мені змогу побачитись з нею та поговорити.
— Ні, — різко відмовила Пенелопа. — Ви вже раз скривдили її і можете знову вчинити так само. Єдине, що їй тепер потрібно, це спокій.
Дарк поволі підвівся і підступив майже впритул до дівчини, сердито дивлячись на неї.
— Гаразд, — мовив він. — Я однаково знайду її й без вашої допомоги. Я догадуюсь, де вона може бути. Не так уже й важко розшукати стару п’яницю на прізвище Стенз, що мешкає десь у Бейзвотері.
— То ви знаєте? — вжахнулася Пенелопа.
— Так, і це дає мені перевагу перед іншими журналістами.
Пенелопа торкнулася пальцями його руки, і в очах її з’явився благальний вираз.
— Дуже вас прошу, містере Дарк, не треба її розшукувати. Ви їй не потрібні. Їй ніхто не потрібен, навіть я. Якби ви її побачили, ви б зрозуміли чому.
— Чому ж? — наполегливо спитав Дарк.
Дівчина кілька секунд мовчки дивилася на нього, тоді зненацька заплакала іг вибігла з кімнати. Дарк лишився стояти біля каміна, збуджений і розгублений. Аж раптом йому на думку спала одна ідея — зробити останню хитру спробу, що, можливо, приведе його просто до Мері Стенз. Він швидко вийшов з квартири і, грюкнувши за собою дверима, спустився на вулицю до своєї машини. Ввімкнувши мотор, поїхав геть, але за найближчим рогом зупинився і виліз з машини. Тоді обережно рушив назад на вулицю, яку щойно залишив, увійшов у телефонну будку й став чекати, неквапливо затягуючись сигаретою і не спускаючи ока з дверей будинку.
Минуло хвилин десять, коли двері розчинились і на порозі з’явилася Пенелопа. Вона швидко попрямувала вулицею до станції метро, і Дарк підсвідомо відчув, що його здогад був слушний. Він почекав, доки дівчина повернула за ріг, тоді подався слідом за нею.
Розділ двадцять сьомий
То була сіра, занедбана вулиця з похмурими старими будинками, за якими тяглися залізничні колії. Цегляні стіни будинків, колись червоні, давно почорніли від бруду й кіптяви, а фарба на дверях та вікнах вицвіла й облупилася. Дарк стояв на розі, поки Пенелопа постукала в двері одного будинку і її впустили всередину, потім неквапливо рушив уперед.