Для загального добра

А коли Тихович заспокоїв його, зраділий пан писар попрощався, лишаючи Тиховича на самоті з невеселими думками про недавно минулі пригоди.

ІІІ

На роботі

По неспокійній ночі Тихович разом зі сходом сонця зірвався на рівні ноги. Клопоти робочого дня вернули йому енергію, втрачену під впливом вчорайших пригод. Треба було загадати робітникам лагодитись на роботу, ще раз поглянути на план виноградників, послати збудити Савченка: лікар іn spe любив довго поспати. Бензинка з бляшаним чайником, що служив замість самовара, сичала вже на столі, а Тихович, вмиваючись, . умовлявся з низеньким, бородатим циганом, котрий, покірливо схиливши набік голову та називаючи себе чомусь греком, прохався на роботу. Тихович звелів йому захопити з собою лопату та ніж — і зраділий циган метнувсь додому по струмент. За кілька хвилин надійшли Рудик з заспаним Савченком, і всі троє взялись до снідання. Тихович нашвидку їв яйця, запиваючи Їх каламутним чаєм. Час не стояв, було вже щось по п’ятій. Вибігши на подвір’я та запевнившись, що робітники вже готові, струменти розібрані. гасу для дезинфекції в коновці доволі — Тихович ознаймив, що можна вирушати. Але зараз за ворітьми показалося, що Рудик забув лупу, а Тихович — нотатник із планами, і всі мусили затриматися, аж поки робітник не приніс те й друге. Врешті рушили.

Ранок був чудовий. В долині, над Прутом, стояв ще синій туман, але небо було ясне, прозоре, в повітрі віяла прохолода, а сонце весело осміхалось до ярозелених акацій, жовтих комишових тинів, прибитої росою дороги.

Спочатку все було спокійно. Але дедалі Тихович помічав, що жінки, котрі стрівались з ними, йдучи по воду, кидали на них ворожі погляди, відвертались та плювали. Деякі з-за воріт показували кулаки, посилаючи наздогін невиразні лайки. Дітвора вибігала з хатів і з криком: «Доктор, що псує виноградиики!.ктор!» — підцьковувала на них собак. та шпурляла грудками. Кілька грудок пролетіло межи Тиховичем і Савченком. Собаки обпали робітників, сікалися до ніг та піднімали страшенний галас на ціле село. Тихович насилу стримував роздратованих робітників, не бажаючи бути свідком якоїсь ще прикрішої сцени. Тільки оден «грек» йшов спокійно, зі схиленою набік головою, з обличчям святого, що здався на ласку божу, і, здавалось, цілком не приймав на свій рахунок епітету «фараон», який припинала йому свавольна дітвора.

Йшли так з півгодини. Аж ось скінчились очеретяні тини, лишилась ззаду остання хата над глинищем, і наша «філоксерна партія» опинилась у долині. Вогкість У повітрі, специфічний дух болота та аеру давали знати про близькість річки. Вузький, глибокий Прут блиснув врешті з-за прибережних верб, а попід горами зазеленів розкішний килим виноградників.

Вступили у перший з краю виноградник. Буйна листва кущів синіла під рясною росою, дихала ще нічною прохолодою. Тихович розставив робітників, загадав, які кущі обдивлятися, і покликав цигана. Не виймаючи люльки з зубів, циган підбіг, з покорою схиляючи набік голову

— Копай отут під кущем, — навчав його Тихович, не так, ширше треба… Тепер киркою обтруси з землі тоненькі корінці, обріж їх ножем та подай мені … Отак … а тепер копай з другого боку. Та гляди мені, обережно, щоб куща не підтяти …

Циган порається під кущем, незручними рухами обтрушуючи з нього росу, а Тихович пильно обдивляється кожний корінець, підсуваючи інколи під побільшуюче скло.

Грубе виноградне коріння обросло корінцями та тоненьки ми мочками, як бородою. Циган обтинає їх кривим кос6ром2 і подає Тиховичеві.

Багато ж тих корінців — страх як багато. Оден, два, три … десять, ціла жменя, ціла купа … Тоненькі, брунатні, вони переходять з-під куща в Тиховичеві руки, а з рук падають на землю, як нікому не потрібні трупи.

Робота цілком захоплює Тиховича: він нічого не чує, нічого не бачить, опріч тих корінців, таких однакових, одноманітних, мертвих … Зерно піску, приліплене до кореня, блисне часом перед очима, налякана мурашка, мов божевільна, заметушиться, шукаючи захисту між корінцями, слизький хробак протиснеться крізь пальці і впаде на розкопану землю … Але корінці чисті, здорові, не знають ще свого смертельного ворога …

— Загортай землю!.командує Тихович циганом, що пахкає люлькою під кущем" — А тепер уважай: відлічи по рядку сім кущів, а восьмий розкопуй так, як цей … Штій? (Знаєш?)

— Штів, домнуле …

Тихович біжить наперед. Сплетені вусиками лози запиняють йому дорогу, скроплюють росою, але йому ніколи зважати на це: він вже стоїть під кущем. І знов той дух свіжої розкопаної землі, і знов ті корінці … Кущ минає за кущем, рядок біжить за рядком …

Зігнуті в’язи починають трохи боліти, натужений зір та скупчена увага женуть усякі думки, в голові робиться якось неясно. А тут корінці, корінці і корінці … Ось мигнуло щось перед очима-жовте, кругле, дрібненьке … Невже філоксера? Увaгa подвоюється, зіниці ширшають, побільшуюче скло справляє свою службу. Ні, то не філоксера, то від механічної уразки напухла мочка … І знов корінці пересовуються перед очима, падають на землю непотрібними трупами …

Десь здалеку, з-за стіни зеленої, чутно фальшивий голос Савченків:

Коли б мені зранку

Горілочки склянку… –

виспівував він. –

Тютюну та люльку,

дівчину Ганнульку –

Горілочку пив би,

Люлєчку курив би,

Дівчину Ганнульку

До серця тулив би…

— Гарні ідеали!.сміється Рудик з-під куща на другому кінці виноградника.

А Тихович пильно роздивляється корінці. «Люлєчку курив би, дівчину Ганнульку до серця тулив би», лунає йому в ухах, а в очах починає рябіти. Тихович почуває потребу відірвати, врешті, очі від корінців: він підносить голову і з пільгою зітхає.

А навкруги так гарно. Сонце підбилось вже височенько, на небі — ні хмаринки. В прибережних вербах щебече птаство, зелений комиш стоїть нерухомою лавою. З румунського боку вартовий жовнір, спершись на рушницю, з-під широкого козирка придивляється до роботи на молдуванських виноградниках. По дорозі за Прутом поволі котиться гарба, запряжена волами, і немилосердно скрипить здоровими немазаними колесами …

Доволі, ніколи: циган підсуває вже цілий оберемок корінців. І саме тоді, як корінці, мов безконечні батови війська перед отаманом, пересовуються перед очима в Тиховича, думки натовпом, але без ладу лізуть у голову. «Кого винуватити у тих обопільних прикростях, У тих непорозуміннях, які постали межи нами а мол• дуванами? — думає Тихович. — Чи не краще б поставити діло так, щоб молдувани дізнавались про філоксеру перш у школі від попа, а не від нас, що злітаємо, як сніг на голову, на те, аби знищити виноградники, збурити селян та поїхати далі, на нові прикрості й прокльони … Але чого цей корінець має такий нездоровий вигляд? Треба його пильніше оглянути. Ні, нічого … Так хто ж винен: ми, освічені, чи молдуванитемні?. Ану, колупнути кору цього грубого кореня … Бач, тут цілий світ під корою … Акариди та грибки розкошують собі У цій трухлявині… Але філоксери нема. Ну, і слава богу … ие вже кілька виноградників обдивилися — і все гаразд досі. Може, й не буде тут філоксери. Коли б не було… а то живий жаль бере рубати такі розкішні кущі, та ще обліплені кетягами. Але як душно … вже, мабуть, полудень, треба б спочити трохи, ну, та нехай тоді, як скінчимо цей виноградник … Тільки шия вже болить, в голові туман, думати важко … І навіщо вони дзвонять лопатка ми, ті робітники… це так дратує нерви … А корінців же, корінців!.ен скидається на другий, оден такий, як другий, так наче всі ті переглянуті вже купи були одним довгим, безконечним корінцем. Ні, ті корінці просто гіпнотизують людину, притягують очі … І не хочеш дивитися, а дивишся, не можеш очей відірвати від них … Ех, треба прочуматись трохи, стрепенутися …

Тихович кидає останні корінці, підводить голову, дивиться на небо і … О, боже!.

В небі … бачить він цілу купу темних корінців, що розсипаються, крутяться, мигтять в його перед очима, приймаючи різні форми … Тихович здвиг плечима, протер очі і глянув на землю. Але там вже чигає на нього працьовитий циган з покірливо схиленою набік головою та цілим снопом корінців на лопаті. Ах, ті корінці!.д кущем корінці, у цигана корінці, в руках у Тиховича корінці, біля ніг його теж корінці … Ні, справді можна здуріти від тої повіні корінців-брунатних, жовтих, білих, тонких, грубих, з землею і без землі корінців!. Шість годин дивитися на одне й те саме, шкварячись до того на червцевому бессарабському сонці … Тихович чує, що йому млосно, що очі готові от-от заплющитися, і здобувається на рештку енергії, аби скінчити виноградник.

Враз до вуха його долітає щось, що робить враження холодної води, влитої за комір. Але то йому видалося лишень, і він знов опускає підняту голову.

У ту ж саму хвилину гучним голосом Савченко гукає вдруге:

— Філоксера!

Тиховичеві наче іскра гаряча пролітає від голови до спини. Сон раптом пірхнув від очей, голова стала свіжою. Він трохи блідне і, зітхнувши немов 3 полегкістю, вимовляє одно слово:

— Єсть!.

Циган ще Довбався чогось під кущем, але Тихович так гримнув на нього: «3агортай!», що бідолашний «фараон» з переляку випустив з рота люльку та стрімголов кинувся сповняти наказ.

В Тиховичеві прокинулись, мабуть, войовничі інстинкти. Твердою ходою, забувши на втому, шпарко подався він у той бік, звідки чутно було Савченків голос. 3а хвилину Тихович дивився на ворога, а той ворог, дрібненький, ще менший за рослинну тлю, спокійно сидів жовтими купками на корінцях винограду.

— Кому вона ворог, а мені приятель, — жартував Савченко, показуючи на філоксеру. — Якби не оце створіння, я далебі заснув би під кущем, так сьогодні парно якось у повітрі.

Тиховичеві не до жартів. Якесь роздратування обхоплює його, — його все гніває, все дратує: і той Савченко з вічними жартами, і та небажана філоксера, що приносить завжди з собою стільки прикростей, і Савченків робітник, якого Тихович так любить, а проте не може спокійно дивитися на його повольні рухи, з якими той заходжується біля дезинфекції, миє гасом лопату, обтрушує свою одіж. Щоб не зробити в роздратуванні прикрої уваги невинному робітникові, Тихович сквапно мачає підошви у гас, щоб податись далі, але в ту ж хвилину Рудик кричить з другого кінця виноградника: