Дніпрові пороги

При одній думці про те, що з-під тебе може вискочити який камінь і ти, зірвавшись з 30-сажневої височини, можеш вниз головою упасти в Дніпро, дух захоплюється, і серце немов перестає битися в грудях…

Що ж находили в цій печері Школі?

Находили дрібні скалки кременю, різні черепки од побитого посуду, птичі кістки, кістки якоїсь животини та людини. Там, кажуть, колись давно висіла жердка, на тій жердці понавішувані були хомути, уздечки, сідла і вся збруя. Колись найшли сакву, набиту списами, брозументи од якогось каптанка, чоловічу кістку од ноги, в якій була уткнута стрілка, декілька метальових стрілок.

Нижче печери Школи, праворуч, видно забору Сухойванову; на тій заборі лоцман Сухойван посадив плота. Під тією заборою велике водокруття Казани: там так крутиться вода, наче у величезному казані, коли вона закипає білим ключем.

По лівому березі Дніпра далі йдуть скеля Голуби, Попова скеля і Кінська балка. На Голубиній скелі колись плодились дикі голуби; голубів тих така була сила, що й сказати не можна. Вони плодились і в печері Школі, а найбільше на тій скелі. Там їх зроду було ніхто не достане, а то вже як понасаджували тут німоту, та як розвелись охотники, то й птиця перевелась: підійде з Дніпра, бебехне з рушниці, та й падає вона у воду.

Попова скеля вийшла од попа. Кажуть, швидко після того, як проїздила тут цариця Катерина II, приїхав в це місце якийсь піп. Їхав він уночі; не знаючи дороги, він звернув з Донського шляху, наблизився до скелі та несподівано обірвався з страшної кручі і полетів у безодню Дніпра. Не стало попа, лишилася Попова скеля. Кажуть ще й так, що з цієї скелі навмисно кинувся в Дніпро якийсь піп.

Кінську балку прозвано від коней. Колись було тут давно ногайці та запорожці, як переганяли коней на продаж, то заженуть їх у цю балку і пускають уплав. Пливуть, було, вражі коні прудко, тільки прискають. Ногайці гнали коней до Бардичева або до Лисаветграду на ярмарок. Вони плодили коней у диких степах коло моря. Коні завжди добре перепливають через Дніпро; кінь утоне тільки тоді, як набере води у вуха. За ними, було, пливуть каюками і, як замітять, що кінь або лоша тоне, зараз накинуть мотузку на шию та й переводять.

По правому березі од Маркусової до Кичкаського перевозу йдуть Радутка, а за нею урочище Кринички, а у воді Чорна забора. Там, де Радутка, там жили колись запорожці, і хто зробив ту Радутку, чи сами запорожці, чи хто інший — то давня річ. От Криничка — то од запорожців; там у них було багато покопано криниць. Чорна забора, так то Чорний камінь, який висунувся в Дніпро.

Далі у воді камінь Ступка, острівки Крячок та Вербки. Ступка, так то камінь у воді і в ньому ямка, мов ступка — товчея. Може, який сіромаха і пшоно товк. Крячок та Вербки — острівки під правим берегом Дніпра, коло перевозу.

Крячком острівок названо, бо на ньому цілими табунами збираються птиці-крячки, з породи чайок, та підлавлюють тут дрібну рибку; особливо вони те роблять після дощу, в теплу годину, коли риба починає «дрьохати» та вискакувати на поверх води, щоб подихати свіжим повітрям. Тріпочучи без перериву крильцями та повертаючись то вверх, то вниз у повітрі, крячок зірко слідкує за рибкою, і коли яка вискоче на поверх води, він в момент кидається на неї і хапає зразу і кігтями, і дзюбом.

Вербки — острівок під правим берегом Дніпра, коло перевозу. Це те саме, що Зелені острівки у дніпрових лоцманів. На острівку колись росли гарні, кучеряві верби, під якими, кажуть, розкошували колись запорізькі рибалки, і через ті верби прозвали острів Вербками.

Ґудзик— невеликий камінь у воді. За великої води цього каменя зовсім не видко, а спаде вода в Дніпрі, то він вилазить з-під води та й стирчить, як той великий ґудзик. До нього, кажуть лоцмани, треба добре придивлятись, щоб він часом не пристебнув До себе яку барку або й цілого плота. Ґудзиком у нас звуть людину присадкувату, але міцну й дужу, таку, що її і три чоловіка з місця не сковирнуть. Отакий і той камінь Ґудзик у Дніпрі.

Чуприна — камінь, там же, серед Дніпра. Це такий камінь, що ось перед тобою наче голова людська, а на тій голові, на самій на кабушечці, ще й чуприна майорить, як ото колись було в запорізького козака.

Частина 7

Кичкаський перевіз супроти німецької колонії Кичкас-Айнлаге, що розкинулась по правому березі Дніпра.

Кичкаський перевіз був відомий ще візантійському імператорові Костянтинові Багрянородному (905–959), тільки під назвою Крарійського перевозу.

Цю назву відомий дослідувач Чорномор'я, професор Брун, зближає з вірменським словом K'areres, а в назві Кичкасубачає теж ім'я вірменського князя Kiskases, сучасника імператора Костянтина Багрянородного.

Але відомий орієнталіст Д. Нікольський в назві Кичкас убачає турецько-татарський корінь «k"or», з удвоєнням «k"or-k"or», тобто значить «проходь, іди далі»; в переносному значінні Кичкас — це місце перевозу або переходу через річку.

Костянтин Багрянородний про цей перевіз пише так:

«Руси доходять до так званого Крарійського перевозу, де перевозяться херсонити з Руси і печеніги в Херсонес. Перевіз цей завширшки з гіподром 18, а вишина берега річки знизу така, що вона доступна тільки окоміру та удару стріли.

Під назвою Кичкаського перевіз був відомий у XVI віці посланцеві німецького імператора Рудольфа II Еріхові Ласоті, який пише про нього року 1594 так: «Тут був татарський перевіз; Дніпро в цьому місці дуже вузький, береги його, особливо лівий, дуже високі й скелясті; од останнього порога до Кичкасу 1/2 милі».

У XVI віці про Кичкаський перевіз також пише литовський письменник Михалон Литвин, який називає його Кочкосом.

У XVII віці на Кичкаський перевіз звертає свою увагу також відомий французький інженер Боплан.

«Кичкас, — каже він, — це невелика річка, яка вливається в Дніпро або Борістен з татарської сторони і дає назву одному піскуватому рогові, що врізується в Дніпро і з двох боків обгороджений неприступними кручами. Доступити до нього можна тільки з поля через дуже низький перешийок, завдовжки коло 2000 кроків. Треба б тільки перегородити не місце, щоб мати добре ошанцьоване місце. Певне, поверхня землі тут нерівна, вона має форму пагорків, через що в одному місці татарські береги панують над цими місцями, в іншому ці останні — над татарськими. Взагалі ці місця дуже високі, корито ріки одкрите, вільне од усіх перепон, дуже вузьке, особливо до півдня… Я бачив, як поляки стріляли з луку з одного берега ріки на другий, і стріли попадали більш ніж на сто кроків далі протилежної сторони. Це найголовніший і найкращий татарський перевіз через те, що в цьому місці корито ріки має не більш як 150 кроків завширшки; береги дуже приступні, місцевість одкрита, через що засидів тут не можна боятись. Цей перевіз зветься «Кичкасовой».

В архівних документах того ж XVII віку Кичкас найчастіше зветься Кучкасом. Так, 1672 року запорожці писали в Москву: «Татари перелазять Дніпро понижче Кодака в урочищі Кучкасі».

В «Літописі Самовидця»Кичкас називається Кичетом. Коло Кичету козацька старшина — обозний, осавул і військовий писар написав «челобитную до их царских величеств про свои и людские кривди й зневагу, якую мели от синов гетманских, которих (гетьман Іван Самойлович) постановлял полковниками й подали боярину Василію Василіевичу Галецину, просячи позволеня переменити гетмана».

Літописець Самойло Величко називає Кичкас Кочкасом і каже:

«Гетман (Іван Мазепа) й воєвода Белгородский князь Яков Долгоруков, в суда водние убравшися, июля 20 (1697 года), о полдне рушили от порогу Волного й от Кочкаса плавным походом вниз реки Днепра ку Сечи запорожскои й далеи ку Кизикермену».

Російський академик Лерберг, кінця XVIII і податку XIX віків, про Кичкас писав так:

«На чотири верстви нижче острова Вербового береги ріки Дніпра швидко сходяться між собою протягом 300 саж. В такій широчині Дніпро тече півтори верстви на південний схід, а потім того, здавлюючись ще більше, зразу повертається на південний захід. Через те правий берег обертається на досить великий ріг, який зветься Кичкас. Тут найбільший і найкращий перевіз для татар, бо в цьому місці протока не ширше 150 ступенів, береги його спадисті і земля одкрита».