Добло і зло

Газуй, Білочка, газуй!

Але ж повернімося у дитинство наше, крила соколині. Не варто думати, ніби в мене вдома був концтабір. Я інколи напівчесно могла захворіти. І мама, втомившись викривати мою підступну брехню, могла махнути рукою і дозволити мені лишитися вдома. І я могла нічого не боятися, бо якби Ганна Степанівна, класна керівничка, з доброго дива подзвонила до нас додому, я могла би святим передсмертним голосом сказати: «Авжеж, так, мама знає, що я сьогодні не пішла до школи, а буде мама з роботи ввечері, і ви можете їй передзвонити, якщо мені не вірите». Ну і як мені після такого не повірити, питається? Серце скрипить, а факти, що називається, на ліцо. (На яке таке ліцо і що за факти?.. Ай да Пушкін, ай да сукін син.)

Коротше, одного разу. Одного разу я так-таки нікуди не пішла. Бо не зробила домашню з алгебри-геометрії і вже сама думка про те, як з'явлюся з порожнім зошитом перед Юлею Марківною спричинила нав'язливий стан і перманентне бажання покакати. Так що все було «в натурі»: я серйозно захворіла. Ходила по хаті, закочуючи очі під лоба, притулялася до одвірків і вичавлювала з себе кашель. Байдуже, що ніхто мене не бачив — я була чесною сама перед собою. Ну і якщо ви коли-небудь хворіли — а по вас видно, що хворіли ви немало, — то добре знаєте, що найгірша штука, це копи хворієш наодинці. Байдуже, скільки там у тебе книжок (хоча які, в сраку, книжки, в 12 років? Пізно вже читати — треба будувати особисте життя!), скільки фільмів на відеокасетах (о, це вже ближче до суті, бо ж перегляд фільму здебільшого служить приводом для того, щоби тісніше всістися на дивані) чи ковбаси в холодильнику. Щодо останньої — вона, звісно, була найкращою втіхою. Але дружба — це майже так само прекрасно, як ковбаса. Тому Кропиві, моїй однокласниці, ліпшій подружці ще з групи «Калинка», коли нам було по 4 роки, моїй безпардонній епігонці і в майбутньому матері моєї дитини (хресної) того дня просто не пощастило.

Зазвичай я видивлялася її з балкону свого 4-го поверху. Кропива жила за штрикою. Її хату можна було бачити з нашого балкону і ми навіть хотіли налагодити мотузкову пошту — в Кропиви валялася вдома величезна бобіна — але мама сказала, що ми дебілки. Кропива йшла до школи попри мій дім і кричала знизу: «Іра-а-а!», і я виходила. Це коли я не гальмувала. Бо частіше їй доводилося підійматися на мій четвертий поверх і чекати. А оскільки чекати часто-густо і мені доводилося на її появу, то до школи ми приходили трохи пізніше, ніж того вимагали «Правила поведінки учнів 6 — 8-х класів». Сумлінно вчитися, уважно слухати пояснення вчителя і т. д.

Того ж вирішального дня Кропива ще й гадки не мала, що до школи я сьогодні ні ногою. І вона теж, відповідно — як мій вірний друг і соратник у найгірших справах. Нема, кричала Ганна Степанівна, тобі, Карпа, щось доброго колись зробити?! Організувати дітей на суботник, на позачергове прибирання шкільної території! Вічно ти тільки в поганому попереду! Таке твоє лідерство — це… це ні до чого! Ну от. Добре, що хоч лідерство, а не ділерство. І не лузерство, як співається в одній популярній пісні. А «ні до чого» — це прекрасно, думала я, чекаючи на Кропиву, пережовуючи ковбасу.

— Ну може, я хоч на третій урок схожу? — благально питала вона, визуваючись і знімаючи рюкзак.

— Та ну його! — позіхала я. — Пішли он краще кіно подивимося. Я тут у тата найшла одне.

Татовий секретер був для мене справжнім ящиком Пандори (аби я ще тоді знала, що воно таке). В ньому можна було надибати патрони, журнали з голими тьотьками, салютниці, люльки, пачки тютюну, газовий пістолет, ножик-викидушку, дріб для срібної фамільної двостволки і таємничі відеокасети, переписані самопалом. На деяких із них нічого не було, на інших якісь нудні бойовики з Чаком Норрісом (руді дядьки мені були не до вподоби), ну а якщо шукати добре, то можна було надибати геть незвичайні фільми. Коротше, ми точно не знали, що там відбувається, але бачили це вперше і головним страхом було відмотати потім касету точнісінько в те місце, з якого ми почали дивитися. Щоби тато нічо не помітив.

(Дуже дивно думати, що в той час моєму татові було всього-то 32 роки, як моєму чоловіку тепер.)

Одним словом, ми з Кропивою вляглися на диванах у дитячій і включили то кіно. Хоч мова і була німецькою, сюжет невідступно проглядався. Головних героїв там було трійко — одна тьотька і два дядька. Всі інші персонажі змінювалися від епізоду до епізоду. Але ця трійця на мотоциклах, у шкіряних куртках, штанах, кепках і з кульчиками навіть у носах (!!!) просто вирішувала долі світу. От, наприклад, одного разу вони собі їхали по дорозі і їхали, а потім раз — натрапили на закохану парочку, яка просто на тій дорозі і любилася. Ну якось так любилася, невиразно. Ще тільки на рівні фрази «Діти, закрили очі!», коли би те кіно по телевізору при батьках показували. Аж тут приїздить наша носата чорнявка з цими своїми нахабними очима і два її поплічники. Щось там кажуть до цієї парочки підбадьорливе: мовляв, давай, салдат рєбьонка нє абідіт, алєс шайсе альсау муті, ком цурюк. І ті двійко собі трохи повстидалися-повстидалися, а тоді й почали. Тьотька була зовсім гола, білява й писклява. А дядько, гад, не знімав сорочки і шкарпеток. З того часу в мені поселилася стійка огида до такого сексуального дрес-коду. От звідки ноги звичок ростуть! Місце, звідки ноги росли в того дядька, було в нього ретельно продепільоване — це я тепер розумію. Те ж саме було з його молочною сосискою, котру самозабутньо смоктала білява тьотя, борсаючись у придорожній пилюці й зітхаючи так жалісливо й беззахисно, як то вміють робити лише красуні в фільмах про суперменів. Тільки от лиходії в цьому фільмі мені були значно симпатичнішими. Трійця, надивившись на запилюжені придорожні вправи, вже почала нудитися, і, кинувши молодятам трохи грошей, погуркотіла в невідому далечінь до наступного порноепізоду. Останній кадр: молодята ошелешено дивляться їм услід.

Потім іще був епізод лесбійський. Такого ми з Кропивою собі й уявити не могли. Наша улюблена носата турецько-ліванська німкеня просто приходила в гості до такої собі, знову ж таки, беззахисної тьоті. Пасивної-препасивної. І ніжної. І наляканої. І трохи суїцидальної навіть. (Ага, тепер я розумію, звідки в мене взялася пристрасть саме до таких жінок.) Спочатку вона про щось зовсім трохи з тою тьотьою говорила, а потім садовила її на диванчик по центру світлої й охайної вітальні, знімала з неї трусики, задирала спідничку, знімала ліфчик і робила свою страшну роботу. Тьотька-рецепієнтка так передсмертно стогнала, що ми з Кропивою чесно за неї боялися. А ще вона кричала «А-ха! А-ха», а ніяке там не «Я! Я!», як то люди люблять зображати голосом німецьке порно. Потім тьотьки мінялися місцями. Наша зла геройка не стогнала, а весь час посміювалася, задоволено рохкала і поплескувала суїцидницю по плечах, чухала її за вухами. Ніжна тьотька стогнала там, внизу грубої тьотьки, з не меншим натхненням, ніж тоді, коли та лизала і штрикала пальцем у неї. Кінець кінцем наставав, власне, кінець і наша цинічна героїня знову стрибала на свій мотопед.

— Іра-а? — вивела мене з медитативного стану сприйняття порномистецтва Кропива.

— Га?

— Ти знаєш, у мене… там… тікає.

— Що — правда, тікає? І в мене теж. Слава Богу! Я вже думала, я одна така.

І тут задзвонив телефон.

Ні, почекайте, телефон задзвонив не тут. Він задзвонив, коли Кропива лежала в ванній. Чомусь вона любила приймати ванну в мене. Просто спершу в їх домі ванна була ще не дороблена, а потім це переросло в звичку. Коротше, після порнухи Кропива пішла в ванну. І не питайте мене, що вона там робила. Я про це не думала. Я пішла їсти ковбасу. І ТУТ задзвонив телефон.

— Альо, Ірина? Це Ганна Степанівна.

— Добрий де-гень, Ганна С-степанівна… — прогарчала я, імітуючи останню стадію туберкульозу.

— Ти чому не на уроках?

— Я хвора…

— А мама знає, що ти «хвора»?

— Так, мама знає, і тато, і цьоця Дара знає, і…

— А Надя Кропивницька в тебе?

Пауза.

— Вона теж у тебе хворіє?

— Нє…

— А мені чомусь здається, що в тебе. Так, хай вона бігом зараз іде до школи на урок геометрії, а з мамою твоєю я ввечері сьогодні поговорю.

Кінець зв’язку.

Ну не йоб твою мать?! Я, правда, такими категоріями тоді не думала. Я думала так:

— Срака!!! — кричала я Кропиві через двері ванної. — Жума дзвонила, каже, шоб ти бігом до Юлі на урок ішла. Звідки вона взяла, що ти в мене?!

(Н-да, типу був запасний варіант, що Кропива на італійській Рив’єрі.)

Кропива забулькала у ванній і за хвилину відкрила двері. Я чомусь тупо дивилася на мутну воду, з якої повстало її тіло.

— Блі-ін, Іра, шо робити?! — Кропив’ячі очі і так були більші за мої, а тут вона просто перетворилася на розписну матрьошку. Червоне розпарене лице, брови десь аж під початком волосся, збуджений переглядом порнофільму і екзистенцією Юлі Марківни (чим більше?) погляд.

— Карочє, я придумала.

Я побігла в спальню до мами і взяла червоний лак для нігтів. А потім взяла кусок старого бинта.

— Давай, скажеш Жумі, що ти йшла до школи, але по дорозі впала і йшла дуже повільно, аж поки не дійшла до мене, а я тобі перебинтувала ногу, а якраз перед тим, як ти до мене зайшла, мені подзвонила Ганна Степанівна, і я оце зараз сказала тобі: йди до школи!

— Ага… — Кропива була ладна на все. Чи варто казати, що відстань між її домом і моїм дорівнювала п'яти хвилинам ходьби, а торосів і западин на цій дорозі ніде не фіксувалося.