Добло і зло

— Ух ти! — я роздивляюся колишню актову залу обласної лікарні. Порожні сиротливі ряди, рештки гіпсової ліпнини, зворушливий диванчик просто на сцені. Хороша репетиційна база. Слава Антону, ді-джею нашому…

— В таких місцях, чуваки, кльово кіна знімати стандартні золушкінські: що ось типу такі маленькі й невідомі музиканти репетують в порожньому зальчику, і бац — наступний кадр: купа тьоть у бальних платтях, олімпія яка-небудь, канделябри і повний зал, розкішні занавєски і крики "браво!"

— Кліп "Ноу Даут". Донт Спік, — каже Артим. — Один в один. Характерні атрибути присутні. Скромна вокалістка така, лохи-музиканти… Босоніжки, вбоге платтячко.

— Та чо? Ми теж нічо. Он погляньте на мого Мішутку-сумочку і шкарпетки пиздуваті. Це я недавно псіханула і скупила собі всі дитячі шкарпетки, що найшла в косметичному магазині за рогом. Просто сиділа вдома і раптом з жахом усвідомила, що не лишилося в мене жодних чистих шкарпеток. Схопила гаманець і побігла купляти нові. А жіночих і нема! Скупила всі дурні й дитячі. Найбільших розмірів, що познаходила, двадцять другий максимум… Але налізли!

— "Бо як не будете, як діти, не ввійдете в Царство Небесне!" — закінчив Артим. — Взагалі-то це ти мала сказати.

ЕКСКУРС У НЕДАВНЄ МИНУЛЕ,

АБО ЯК РИБОЧКА СТАВ РИБОЧКОЮ

От я вже поселилася в нього, а холодильник іще ні. Першого ж місяця, коли мені не треба було платити за тьолочну хату, не відданих "дяді" грошей вистачило на покупку холодильника й такої омріяної тьолками пральної машини. Але до їх покупки продукти харчування зберігалися в нас традиційно, на балконі.

Взагалі, жити з вегетаріанцем дуже круто: ніхто не зжере твою банку червоної ікри чи відварений телячий язик. Навпаки, їдла лишатиметься стільки, що тільки встигай гостей накликати. І їм в коробки з собою пакувати, бо інакше в тебе м'ясо псується.

Того дня на балконній підлозі в тарілці під скляним ковпаком тусувала слабосолена сьомга. Її я щось особливо полюбила після виходу однойменної книжки Софійки Андрухович.

Отже, йду я собі на балкон по свою рибу, мій мен сидить за столом, щось пише.

— А де моя рибочка?.. — ніжно питаю я, заглядаючи на балкон.

Мій мен з безкінечною надією підіймає на мене очі й відразу ж їх опускає, з жахом усвідомивши, що то я про сьомгу.

Отак він і став "моя Рибочка".

МИСТЕЦТВО, КАПІТАЛІЗМ І НЕ НАРКОТИКИ

А то якось Ведмідь вирішив стати літагєнтом. Захотів на інших заробляти і іскуство в маси пхати. Як завжди, коротше. І, як завжди, чого захотів Ведмідь, того захотіла і його придворна Вася. Чи навпаки. В них субординація по парних-непарних днях міняється.

Коротше, знайшов Ведмідь беззахисного метросексуального друга-радіо-ведучого на дівчачій машинці. Вирішив, що це тепер кон'юнктура ринку така і шо пайдьот.

Сидить, колупається олівцем простим (моїм олівцем!) в зубі й метикує:

— От, заставили Мерколя книжку писати. Будемо його агентами… а хулі? Сьогодні он почав.

— Маладець, — знизую плечима я.

— Книгу так і рішили назвати — "Мене заставили".

— Угу. Заклали.

— І початок книги теж придумали ми: "Якщо ви зараз читаєте цю книгу, значить, Вася їздить на "порші", у Медвідя "мазераті", а я лежу на дні ріки…

— А у світі почалася ядерна війна, і Україна раптом стала найбагатшою державою у світі, причому всіх чиновників ми відстріляли і дітей їхніх віддали на поживу знедолених тепер американців, — ось чого з книжкових продажів ми лупимо таке бабло! — додумала за неї я, але не промовила. Ведмідь надто сильно любив хапатися за утопії.

Зате моя сестриця Гапочка була цілковитою реалісткою. До того ж геть допитливою, як усі діти. Сидить вона якось, наминає смажений рис із тофу (гарно їсть мале, тфу-тфу-тфу!) і питає в Артима (в нього завжди всі все питають, він у нас тіпа самий умний):

— Щось я не розумію. Скільки це — п’яточка? І скільки це — карабль? І пакет?

— Ну, дивися, Гапа. П’яточка — це затримка на добу до з’ясування особи. А корабель — це п’ятнадцять діб примусових робіт і виключення з університету.

— Ого… А ніяк не можна без виключення з університету?

— Може, й можна, — кажу я. — За двісті баксів. Деякі менти такі добрі, що за двісті баксів тобі й твій корабель віддадуть.

— А деякі такі недобрі, що і за твою п'яточку в деканат напишуть. Понятих же при обшуку не буває. А довести нічого не зможеш…

— А за двісті баксів?

— Хіба що. А вони в тебе завжди є? — сумно питає Артим.

— Нє, завжди нема… — знічується Гапа.

— Нема баксів — нема універу.

САША-ЛЮБАША

Нє, це не прекрасна парочка фріків (я одну таку пам’ятаю, тільки їх і слід простив). Це одна людина. Причому, чувак. Хоча і Саша, і Любаша цілком можуть бути жіночими іменами. Може, це й наклало відбиток на персону Саші з прізвищем Люба. Він завжди, правда, ставив наголос на останній склад. Але хто його слухав? Саша-Любаша і всьо тут. (Ви ж от, читаючи, не поставили наголос на останню "а" в слові "Люба"?)

Так от, був собі колись цей Саша-Любаша на землі в Черкасах, а мені було 14 років. Тобто тьолок тоді в мене й у помині не було, Гапочка була 8-річним опецьком, а Вовік, хоч і вчився зі мною в одній школі, жодного серйозного інтересу не виявляв — малалєтка патаму шо. Вовік взагалі мене зацікавив як лічнасть десь аж у старшому класі, коли сам він учився ген-ген в Дніпропетровську в академії і міг писати мені мудрі листи про світобудову й екзистенційну самотність. А одного разу в Яремчі ще й з діскатєки мене додому провів і на всі мої жаління з приводу тупості світу відрубав таке:

— Ти ще скажи, що тебе ніхто не розуміє!

Я тоді отетеріла і не знала, що на таке відповісти. Бо ж мене СПРАВДІ ніхто не розуміє! А він підйобує. Це вже тепер я знаю, що жодного з п'ятнадцятирічних підлітків цей байдужий грубий світ іще не зрозумів. (Чи розуміє він вас у 27? А в 42? Кажись, нє, але вже давно насрати.)

Так от. Вовік — це святе. Це вірний друг — метафізична сутність. А Саша-Любаша той був персонажем. Тоді, коли мені було 14 років, він був частиною тусовки рейверів. Ці одногрупники сестри моєї подружки Юльки в Черкасах збиралися на дачі й гарцювали під Продіджі. Продіджі це класика. Тепер я розумію. А тоді ці люди в рогульських оранжевих окулярах і салатових вирвиглаз-штанах здавалися прямими нащадками носіїв фіолетових лосін і футболок з рожевими пальмами. Ще й "танцювали" вони геть не так, як прийнято нормальними людьми на діскотєках. Руки-ноги в боки хаотично викидали, тряслися всіма тілами і пальцями в небо тикали, вигукуючи при цьому: