Добрий диявол

«Ось я тобі покажу!» — він стрибнув до неї, рука його ковзнула по теплій, ще мокрій від дніпровської води жіночій нозі, кінь крутнув на місці, відтираючи Яковенка, схарапуджено скочив до води, забрьохав глибше й глибше...

«Хоч уранці не проспи,— долинуло до Яковенка з річки,— газуй просто на довгий острів, спитаєш там Варку-бригадирку...»

Розпалений Яковенко мало не кинувся слідом. Навіть мотора запустив і відчалив од коси, тримаючись того напрямку, куди зникла гола вершниця. Але коси заповзялися не випустити його з царства білоруких русалок, і він, тихо вилаявшись, змушений був ждати, поки розвидниться.

Однаково не знайшов Довгого острова, бо всі острови — малі й великі — були довгасті, всі схожі, на всіх сіно або вже лежало скошене, або докошувалося й досушувалося. Довелося Яковенкові пливти до хутора, щоб розпитати, куди податися.

Коло берега, прив'язаний до старезного, наполовину струхлявілого осокора, стояв пофарбований у дивовижний синій колір моторний човен, а на ньому клопотався, видно, його власник, худорлявий літній чоловік з білим волоссям.

«Не заводиться?» — гукнув йому ще з води Яковенко.

«Нема іскри»,— глянув на. нього власник синькового човна, і Яковенка здивували його очі: чорні, молоді, якісь мовби дитячі.

«Може, помогти?» — Яковенко примуцював свої дуби до того самого осокора і підійшов до синькового човна.

«Ви знаєте, взяло, а тепер не хоче».

Чоловік мав на собі білу нейлонову сорочку, акуратно застебнуту на всі ґудзики, яскравий галстук, напрасовані штани з підкоченими холошами («Нащо прасувати, коли однако закочуєш холоші?» — подумав Яковенко) — з усього видно: міський.

«Ви, мабуть, тут...»

Той не дав скінчити запитання:

«На дачі. Я тут уже вісім років. Щоліта».

«Рибу вудите?»

«Та ні. Більше люблю — просто на човні... А як сінокіс, то помагаю возити сіно з островів... Бабі Наталці, Килині... Варці-бригадирці...»

«Варці-бригадирці?»

«А ви її теж знаєте?»

«Трохи...»

«Інтересна жінка... Хоча й... Я помітив: усі вродливі жінки — трохи нещасливі... Навіть коли зовні здається щасливою, то в душі... Та ви ще молодий — не знаєте цього...»

«А ви хіба?..»

«Я — старий... На пенсії... І давно вже на пенсії — от що найцікавіше...»

«Відставник?»

«Артист».

«Хіба артисти бувають на пенсії?» — здивувався Яковенко.

«Вони теж люди... Вас як звати?»

«Яковенко».

— Ні, звати... Мене, наприклад, Діодор... Трохи дивно, правда?.. Але нічого...»

«А мене — Дмитро. Але всі звуть Яковенко... Чомусь так звикли... І мого батька, і діда...»

«І в моторах ви трохи?..»

«Зараз подивимося...»

Мотор на Діодоровому човні мав не менше як п'ятдесят років трудового стажу. Все, що в ньому могло спрацюватися, вже давно спрацювалося, все, що могло поламатися, давно поламалося, все, що піддавалося корозії, піддавалось їй охоче й залюбки. Незграбна купа старого залізяччя, сяк-так згвинчена, скручена дротом, зв'язана мотузками і навіть двома шелюговими вервечками... Яковенко свиснув.

«По-моєму, цей мотор можна запустити, лише застосувавши до нього атомну енергію в мирних цілях»,— сказав він Діодорові.

«Потримайте отут,— попросив той,— і тут. А на оце натисніть ногою. Ні, лівою, бо правою треба натиснути отут... Так... Тепер держіться... Якщо вас трохи трусне — то іскра з магнето пробивається, не зважайте... Трус слабий... Не бійтеся... Зараз я крутну... Так... увага!»

Він ухопився за допотопну ручку й щосили закрутив її спершу в один бік, потім у другий. Галстук зачепився за ручку, смикнув Діодора донизу, той мало не стукнувся підборіддям об мотор, рвонув галстук набік, хотів був зупинитися й скинути його зовсім, але в цей час у моторі щось булькнуло, стрельнуло, просто в обличчя Діодорові пхакнуло чорним димом, мертве залізяччя ожило, загарчало, щось там закрутилося-завертілося, Яковенка раз і вдруге струснуло електричним розрядом, але він уперто тримав там, де йому вказав хазяїн човна,— і терпіння не пропало марно. Двигун заклекотів.

«Відв'язуйте мерщій човна! — гукнув йому Діодор, кидаючись до маленького саморобного стерна.— Його треба випустити на вільну воду, щоб він набрав розгону. Тоді вже мотор не зупиниться. Хоч цілий місяць плавайте!.. Він у мене такий...»

Яковенко розплутав ланцюг, яким човен прив'язаний був до осокора, відіпхнув човна від берега, але зробив це не зовсім вправно, заточився і, щоб не впасти у воду, теж стрибнув у Діодорову посудину...

Мотор стріляв, і трахкав, і швидко тягнув човна з чистої води в найбільші гущавини латаття, яке встеляло неширокі проходи між островами...

«Весло! Беріть весло, не пускайте його в латаття!» — панічно закричав Діодор.

Яковенко став шукати весло, а тим часом човен уже затягло в латаття, мотор чхнув, востаннє стрельнув і вмовк, тепер, мабуть, навіки.

«Нащо ж ви сюди зарулювали?» — спитав Яковенко, що знайшов нарешті весло в довгій, схожій на собачу будку кабінці.

«Він сам... не слухається руля... Страшенно примхливий... Як жінка... А тепер латаття... стебла накрутилися на гвинт — і зупинило мотор... Він слабенький... не потяг... Та ви не турбуйтеся... Я завжди так плаваю... Я вмить...»

Він скинув сорочку, став розстібати свої напрасовані штани. Яковенко побачив запалий живіт, худі груди з великими шрамами — слідами поранень.

«Не треба, я вам допоможу»,— швидко сказав він і скочив У воду.

Проплив уздовж човна, тримаючись рукою за борт, намацав гвинт, став розплутувати міцні зашморги витких, слизьких стебел латаття. За якусь хвилину човен вільно загойдався серед білих водяних лілій.

«Заведемо?» — запропонував Яковенко, вилазячи з води.

«Треба підождати. Він тепер повинен відпочити,— сказав Діодор.— Я завжди отак плаваю... З пригодами... А що життя без пригод?.. Ніяке, правда?.. Ви мені подобаєтесь... По-моєму, у вас добре серце... Я люблю таких людей. Може, тому, що й сам такий... Знаєте що? Давайте я вам заспіваю?»

Він не став ждати Яковенкової згоди, не прибрав вигіднішої пози, не готувався, а відразу вхопив у груди повітря, блиснув дитячо-добрими чорними очима й заспівав:

Де ти бродиш, моя доле?Не докличусь я тебе...

Голос у Діодора ласкавий, добрий, а краси в ньому було стільки, що здавалося — якби справді існували на землі чи в небі ангели, то вони б співали тільки такими голосами. І Яковенко, що почав уже злоститися на свою безглузду пригоду, вмить забув про свою злість і нетерпіння, забув, що йому треба шукати Довгого острова, забув про невідому Варку-бригадирку і про незвичайну нічну жінку, що випливала до нього з Дніпра на вороному коні,— вражений і захоплений, сидів у човні й слухав дивний спів Діодора, дивного чоловіка, якого війна відправила на пенсію з оперного театру, де він колись, мабуть, чарував тисячі слухачів. Хлопець думав, що не можна людський голос відправити на пенсію і нікуди не можна діти людський голос, заховати, примусити мовчати, а хто пробує робити це — чинить злочин. А може, й не думав так Яковенко, а йому тільки здавалося, що думає, або пізніше здавалося, що він тоді думав саме так. Тим більше, що спів Діодорів було припинено досить різко й несподівано, і Яковенко не вбачив у цьому ніякого злочину й насильства, бо знов почув голос своєї нічної незнайомки...