Doc 1

Дюша сторопів, забився у куток й скривдженим поглядом в’ївся у вікно, за яким падав спокійний, ледь видимий дощ. Щось його зупиняло. Проте недовго.

— Ясно, — несподівано посеред тиші буркнув він, підвівся й попрямував до виходу.

Його очі наповнилися сльозами. Якась дитяча образа засіла углибині, навіть не відомо від чого, можливо, все ж таки, краєчком своєї хоч і чоловічої, але інтуїції він відчув змову, відчув змову за його спиною, і тому сльози були більш горючі, ніж зазвичай (зазвичай він взагалі не плакав), і всі — йому здалося — проти нього, навіть Яківна, яка начебто всім своїм старечим організмом, усією своєю конструкцією досвіду та дещо маразматичної мудрості була на його боці, брала учать у бойових діях під його прапором, але зараз її перехід хоча б у нейтралітет видавався Дюші зрадою.

— Оу! — закричала Маша.

Дюша не відповів.

— Дюшесик! Дюш! Ну вибач, ну йолкі-палкі, ну не хотіла я тебе образити, чуєш. Ну що ти хочеш! Ну, Дюша! — кричала вона з кухні.

Але він, проклинаючи те «ну вибач», яке з самого дитинства підточувало всі його поняття про доброчесність, грюкнув дверима й захлюпав по веселкових калюжах. Скрипнув хвірткою й щез за рогом.

— Ну, і чого ти його зупиняла? — стомлено запитала Варя.

— Ну, він же образився. Ну… А я, блін, піддалася твоєму настрою і от… зрештою, мені ж він нічого поганого не зробив…

— Мені теж.

— Ну, так чого ти? — ледь не в розпачі розвела руками Маша.

— Ти все чудово розумієш. Всі все розуміють. Я розумію, — почала вона заводитися, — ти розумієш, Фріда розуміє, цей малолітній псих все розуміє, Боб розуміє, хоча він тут взагалі ні до чого, Люда все розуміє, навіть її п’яні виродки з кочегарки все розуміють, проте всі мовчать! Усіх все влаштовує. Тільки мене нічого не влаштовує, розумієш! Мені гірко, мені болить! Мені страшно, тому що мені вже не вісімнадцять років, і я не в силах експериментувати, і відчуття страшного — ага, ти все розумієш, чого дивишся?… саме страшного, відчуття безперспективності… воно мені ось вже де, розумієш, до горла жовчю підступає… Та ти подивись… та він ще настільки дитина, що між нами ні-чо-го не може бути. Вза. Га. Лі. А тобі до одного місця: бідний малий, бідний нещасний Дюша, ай-я-яй, образили дитинку. Ти про мене подумай, ти мені в душу зазирни і скажи, чи бачиш ти мене щасливою поруч із ним? Та ми навіть не трахаємося — настільки він ще дитина!

Маша мовчала. Хіба видушила з себе штучне «але» й на тому замовкла.

Розчервоніла Варя підвелася й рушила у глиб кімнат пожинати дію сон-трави та злизувати макову росу шершавим язиком. Злизувати зі стін. З теплих, дихаючих стін. Своїм шершавим теплим язиком.

<empty-line/>

<subtitle> *</subtitle>

<empty-line/>

Я мріяв стати письменником і з кожним днем все більше наближався до своєї мрії. Від неспроможності написати щось фундаментальне і виразне я почував себе безрадісно і тужливо, а тому писав бодай щось. Письменником стати хотів, але стояв на роздоріжжі: ким бути вигідніше? Письменником чи поетом? Я неквапливо підіймався до якоїсь мені самому не зрозумілої вершини. Повзти до неї було ще довго, і коли мені здавалося, що ось вона, я бачу її, таку засніжену й колючу, варто лише руку простягнути, як з-під ніг висковзував камінець, ноги мої підкошувалися, і я на кілька метрів сповзав з тієї висоти, до якої вдалося дістатися.

З кожним днем я розумів, що хоч я і бачу так добре вершину, до неї мені ще як до Києва рачки, себто довго, незручно й болісно. Затерпали ноги, від стилістичної безпорадності, від браку досвіду та неспроможності усидливо працювати над однією, начебто вирощеною десь глибоко в душі ідеєю перебивало подих.

Я мучився — хіба пальці лезом не різав. Зрештою, писати якісь тематичні замальовки про нічних метеликів Куренівки, або жорстокий світ «системи», або про контрабандистів, що перевозять білоруських проституток (Господи, що я міг знати про білоруських проституток?), було приємно й необтяжливо. Я це називав відточуванням майстерності.

Мрія стати письменником не полишала мене. Я хотів взяти від життя по максимуму, створити власний світ, в якому б мріяли опинитися всі інші, бажали б стати причетними до моїх ілюзій, потрапити під мій блискучий скальпель письменника.

В будинку художників, як я називав помешкання Маші й Варі, свої наміри стати справжнім професійним (яке фатальне слово!) письменником я не розкривав. Так, приходив такий собі «поет» без роду без племені, бездарний навіть не художник, навіть не малювальник, а бозна-хто, такий собі малограмотний, сповнений максималістичних з домішкою інфантильного ідіотизму примх юнак, випєндрьожник, який ховає всі свої неприборкані комплекси у коробочку, обв’язану тасьмою гордості та уявного бунтарства, показушничає, намагається довести свою правоту, з якою насправді і без того всі згодні.

Тоді я не розумів, що, швидше за все, виглядаю смішно, і якщо згадати все, що я тоді їм всім говорив, то від сорому згоріти можна, але особливо згадувати не буду. Зрештою, пройшло десять років, все змінилося, я сам перестав бути смішним, натомість обріс товстезною корою спокою і цинізму.

Піввесни я ходив до будинку художників лише з однією метою: мені була потрібна Варя. Щось приємне поколювало десь праворуч, і я тоді думав собі: чому справа, чому не зліва? Адже було б закономірно відчувати епіцентр психосоматичних відчуттів саме у серці. Воно має калатати, боліти, вириватися з грудей, а тут — ніяких симптомів захворювання. Спокій і врівноваження. А от праворуч — лоскотно і відчуття, наче сам азарт матеріалізувався й підскочив десь знизу до грудей, а саме туди, де замість серця спокійно розташована якась чи то селезінка, чи ще якийсь анатомічний атлас, себто орган.

На початку червня я складав випускні іспити. Готуватися будь до чого я не звик, тим більше до іспитів, а ще тим більше, що однокласниця Даша Кащенко, квадратна, але симпатична баскетболістка, постійно знервована панікерка, двічі запрошувала мене до себе.

Тоді я був майже у розпачі. Нерви мої рвалися, немов струни у Паганіні. Мене дратувало абсолютно все. Мене знищувала одна лише думка про те, що мені властиві усі без винятку слабкості, що носять у собі звичайні люди. Більше того, я ще звичайніший, ніж найзвичайніші, але, попри все, нещасний. Чи, можливо, всі нещасні? Останні чотири ночі я майже не спав, а лише травив себе нестерпними думками невідомо про що. Зараз мені важко згадати, що саме так сильно мене зачіпало, що кривдило мою тонку душевну організацію, проривало ту захисну оболонку, склеєну із залишків культурного виховання та виховання взагалі. Я не міг зрозуміти, що саме відбулося тоді, на тій кухні, невже це все, невже кінець… хоча з іншого боку, я втішав і заспокоював себе різного роду відмовками, мовляв, то такий період, і всім треба розібратися у собі, і все буде добре, але життя і досвід інших вчив також іншому, а саме тому, що всі ці любовні пригоди завжди закінчуються досить фатально. Все закінчується втратою один для одного, а миті щастя тут і тепер ніколи не тривають довго, а тим більше вічно. І можна залишити для себе лише клаптики споминів про добре і світле й корити себе за нескоєне. Поки що ж, попри те, що мене всього просто-таки розривало, я не відмовлявся від свого щастя й готовий був поборотися за нього. Якщо не доведеться, звичайно, наступати на горло своїй гордості.

Закінчилася консультація, всі наче готувалися до іспитів, а ми, нас, здається, було шестеро, троє хлопців і три дівчини, стояли на спортивному майданчику. Червневе сонечко розігрівало наші м’язи, ми з пацанами висіли на турніках, а дівчата стояли поруч, палили цигарки, слухали з транзистора шалено популярного на той час Пітера Ендрю й косилися на наші загартовані й вкриті першою засмагою торси.

І тут до мене підійшла Даша Кащенко. І її підхід до мене не був навіть супроводжений зацікавленими поглядами її подружок, що натякало на те, що це її власний вибір, і що це щиро, і що я маю якось відреагувати. Але мені було настільки ліньки що-небудь пояснювати, розповідати про свої нервові зриви і про те, наскільки ж її квадратура мене аніскільки не цікавить, що я відвернувся, роблячи вигляд, немов не помічаю, як вона до мене йде.

— Слухай, — сказала вона мені, - пішли до мене готуватися до алгебри. Ти ж її не здаси.

Її квадратність була наче відлунням її математичних здібностей.

— Всі здадуть, — промовив я, демонстративно риючись у наплічнику.

— Пішли, я тебе підтягну.

Хтось казав мені, що Даша була в мене закохана з шостого класу. Я в це не вірив, принаймні з шостого вона точно не могла бути в мене закоханою, адже до цієї школи я перевівся тільки в сьомому.

— Послухай, Даш, — зі спокійним роздратуванням почав я, — он бачиш — Бухалюк. Бухалюк алгебру знає не краще за мене. Запроси його. Думаю, він не відмовиться.

Бухалюк, наче спиною відчув, що говорять про нього, повернувся до нас й оголив свої жовті поламані зуби.

— Та до чого тут Бухалюк? — здивувалася вона.

— А до чого тут я?

— Кретин! — сказала вона й хотіла було кудись втекти — в приміщення, з приміщення, — але стояли ми на спортивному майданчику, тому вона розгублено відійшла на кілька метрів й розревлася. Подружки, побачивши це, кинулися до неї, але я їх навмисне випередив.

Довелося втішати.

— Тобі казали, що ти жорстокий?