Долина Єдиної Дороги

Лучник зробив кілька кроків уперед, а потім без жодного прицілювання й підготовки одним рухом вклав стрілу, підняв лук, натягнув тятиву й відпустив її. Куди він стріляє? Це якийсь божевільний! Репинга вкрився холодним потом, щось обірвалося йому всередині, наче ця стріла летіла не в Антіо, а в його власне серце. Усі завмерли.

— Не чіпати! — крикнув Антіо, спостерігаючи за польотом стріли. Його підлеглі опустили тесаки, сокирки й мечі, якими були готові відбити смертоносне вістря.

Тієї ж миті пір’я стріли затріпотіло біля вуха Антіо. Він повернув голову й подивився на стрілу. Вістря повністю увійшло в деревину крісла за палець від скроні воєначальника, а древко ще досі тремтіло.

— Непоганий постріл, — усміхнувся Антіо. — Лучника потім роздерти кіньми. А Репингу забити канчуками.

Каракот лише глибоко вдихнув і схилив голову. Двоє кремезних воїнів відразу ж заломили йому руки за спину й поставили на коліна.

— До стріли причеплена записка, — промовив кот, що сидів ліворуч від командира.

— Подивись, — наказав той.

Воїн розкрутив папірець із древка, розгорнув його й здивовано передав Антіо.

— Великий вождю, доріжани оголошують нам війну!

Репинга з-під лоба подивився на ряди доріжан. Земляні кролики вирішили померти. І він сам помре: або в бою з ними, що майже неймовірно, або від котівських канчуків, що не личить воїнові. І разом з ним помре його мрія про спокійне життя в цих степах, хоч він не визнавав її досі.

68

Рудий Лис прослідкував за польотом своєї стріли й обернувся до лав доріжан. Ніщо не змінилося в їхніх очах: впевненість, що вони чинять саме так, як повинні, й далі суворими рисами прорізала їхні обличчя. Вони вже вирішили. Це рішення приймалося не одразу, але відмінити його вже неможливо — вони виступили й поважають себе за це!

А біля лісу, оторочуючи його наче чорна піна, стояли нескінченні ряди заземельців Великої Чорної Армії. І вона справді була чорна — і не лише своєю барвою. Щось усередині душі сприймало їхню чорноту, схилитись перед якою і сприйняти яку було неможливо, не ставши такими ж, як вони.

Поміж доріжанами виділялися богатирською статурою закуті в лати наглядачі. Вони повинні були слідкувати за порядком доріжанського параду, за дисципліною, за тим, щоб усе пройшло якомога улесливіше й приємніше для зверхників прибулої армії. Але зараз усі заземельці в доріжанському строю вдивлялися в струнку фігуру Лиса і в те місце, куди влучила його стріла. До них із деяким запізненням доходило те, що такий постріл не входив у сценарій параду. Що стріла у спинці крісла Антіо — не зухвалість чи показовий виступ, а саме непокора, небезпечна й несподівана. Про оголошення війни Чорній Армії вони не могли й подумати. У це неможливо повірити, бо тут відсутня логіка.

Чанко, який мав слідкувати за виконанням запланованого параду, зірвався з місця й помчав до цього дивного доріжанина — стрункого й смаглявого, чорноволосого, з луком не котівського виробництва.

— Я вб’ю тебе! — закричав Чанко, підбігаючи до Лиса. Той промовчав, вставляючи наступну стрілу в жолобок лука. Кот на мить зупинився, відкривши від ще більшого здивування рота. У ту мить, коли його рука лягла на держак метальної сокирки, лісовіївська стріла пробила йому чоло й затремтіла пір’їнами одуда.

— Упопоепопс, — ніби вибачаючись, прошепотів Рудий Лис і вклав нову стрілу в жолобок.

У цей же час тридцять заземельських наглядачів зробили крок уперед, вихоплюючи з піхов свої короткі мечі. Доріжани, що стояли біля них, зметнули руки з кинджалами. Більшість із них вбивали вперше, але тридцять смертоносних лез відразу знайшли горло чужинців і перерізали їхні сонні артерії.

Чистослів і Ліводверник, відступаючи від нерухомих тіл, лише сумно глянули один на одного, заправляючи зброю за пояси. Біля них витирав об штани закривавлене лезо Густобрів Травник.

— Знаю, що жорстоко, але на одного менше, — він вбивав уже вдвічі, й тепер це здалось йому дуже простою справою.

— Ти чув, як двигтіла бруківка, коли ця армія йшла в долину? — звернувся Чистослів до Верескового.

— Чув, — сумно хитнув головою той. — Ось і Дорога заговорила.

Запанувала тиша. Доріжани мовчки дивилися на чорну масу перед собою. Ніхто й не глянув на тіла заземельців, що передавали своє ще живе тепло сирій землі. Потім хтось тихенько, без жалю й каяття запитав:

— Тепер ми помремо?

— Ми померли б, якби не стояли тут! — не обертаючись відповів Хвиль Болітник і стиснув держак короткого меча. Він теж пам’ятав кров заземельця на своїх руках, а ще чіткіше пам’ятав умираючого Леза. — Не ми прийшли до них!

— Так, — зітхнув чоловік, що питав про смерть, — просто нам не залишили вибору, інакше я б тут не стояв.

Від фортеці прибіг Чистороса. На його обличчі чітко проступала дивна суміш здивування й гордості.

— Жінки, діти й старі вже відійшли до лісу? — запитав його війт Долини.

— Відійшли, але не всі, — молодий Болітник безпорадно розвів руками.

— Як не всі?! — Травник підступив до хлопця, гнівно зводячи докупи свої кущисті брови.

— Молодиці з малими дітьми й бабці, а також діти до чотирнадцяти років уже простують у супроводі лісовіїв до своїх сховків, а решта, близько сотні, закрилась у фортеці й розбирають луки і стріли. Вони сказали, що чекатимуть нас там, поки ми не поб’ємо отих закованих, — Чисторос хитнув головою в сторону лісу й Чорної Армії.

— А щоб їм саму воду пити! — забурмотів знову Травник. — Тепер не тільки за себе, а ще й за них переживай.

Болітник став біля нього, розглядаючи лави ворогів. Мабуть, те саме відчуває миша, яку загнав у кут розлючений кіт, — зрозумівши, що тікати нема куди, вона вирішує відбити напад хижака. Хлопець намагався втримати в думках образ Прутика з уламком заземельської стріли в грудях, засмагле обличчя вуйка Леза, якого вже ніколи не побачить, сум Рути під час останньої розмови з ним, зелені очі Рибохвостика, яка колись так хотіла побачити ліс, а тепер повинна жити в ньому, Праву Блакитного Снігу й Синього Льоду, яка залишилась у своїй фортеці, щоб зберегти вірність своєму покликанню. Напевно, вона залишиться Правою, але власна бездіяльність у цей момент вже ніколи не дозволить їй жити спокійно.

69

Коли стріла вп’ялася в його крісло, Антіо здивувався. Коли кот прочитав записку на стрілі, Антіо почав розбирати сміх. Коли він побачив, як убили його людей, Антіо зненавидів цих недоростків. Спочатку він хотів узяти свій дворучний меч із золотим черепом на противазі й показати доріжанам, що означає сила, як виглядає жорстокість, яким могутнім може бути воїн, але Антіо стримався. Можливо, тому, що він був головнокомандувачем армії, можливо, через лінь, а можливо… Ні, страху він не відчував. Ніколи! Інакше він не був би Антіо.