Долина Єдиної Дороги

Не поспішаючи, Болітник рушив стежечкою через степ, але не встиг пройти і сотню кроків, як хтось окликнув його надтріснутим голосом.

— Ей, малий, далеко зібрався?

Обернувшись, хлопець побачив Верескового. Старий сидів біля куща шипшини, обриваючи з нього маленькі червоні сонечка.

— У Бездоріжжя, у справах, — відповів Чисторос, підходячи до діда. Той обтрусив білу бороду від листочків і звівся на ноги.

— Її зараз немає в Бездоріжньому. Вона розбирає і в’ялить конину в Міждоріжньому.

— А хто це вона?..

— Як хто? Твоя подружка, Рибохвостик. Чи ти останнім часом дружиш із синьоволосим ангелом?

— Чому це я не можу дружити з обома відразу?

— Ти диви! Ще недавно було таке мале і шмаркате, а тепер обклався дівками з усіх боків, — дідо похихикав трохи й відразу його зморшки склались у серйозну міну. — Товаришувати можеш з обома, а от вони бути одночасно твоїми подругами не зможуть. Ти повинен обрати одну, а інша зникне з твого життя.

— Мені зараз байдуже, — спробував відбрехатись Чисторос, але старого було важко провести.

— Дарма ти так. Дарма. Зараз час думати не лише про відновлення долини, а й про збільшення чисельності її мешканців. А як твій живіт?

— Зростається потрохи. Синьоволоска казала, що мені тепер потрібно більше рухатись, щоб перерізані м’язи правильно зрослися.

— Розумна вона. І красива. На жаль, на такого діда, як я, вже й дивитися не буде. Як думаєш? — Ліводверник підморгнув хлопцеві й сховав усмішку в білій бороді.

— Та ви ще хлопець хоч куди. А щодо синьоволосого чортика, то їй удесятеро більше років, ніж вам. Маєте всі шанси!..

Обоє розсміялися.

— Обнадіяв ти мене… Гаразд, ходімо разом у Міждоріжнє. Ось оженю тебе швиденько з тією маленькою Моряною, а сам вдягну білі штани й побіжу підскоком до чарівної горянки.

— І звідки у вас такий молодечий запал на старості літ? — вдав здивованого Чисторос. — Не кожен юнак витримає те, що сталося з вами за останні дні.

— Звідки-звідки! Просто я не збираюсь оголошувати свої роки “старістю літ”.

І вони тихенько почалапали до Єдиної Дороги.

Що менше залишалося до Міждоріжнього, то сильніше поколював поранений живіт. Чисторос стишив ходу. Вересковий одразу це зауважив.

— Болить?

— Трохи є, — вони вийшли на горбик і зупинилися, щоб перевести подих. Замість акуратних різнобарвних хаток і латок городів унизу чорніло згарище. Чорнолаті підпалили село, коли проходили колоною обабіч нього.

По всьому Міждоріжньому горіли багаття — доріжани вудили конину. Біля них походжав Репинга, щось показуючи Верхнячці й носячи за нею велику мидницю з м’ясивом. Як справжній кочовик-скотар, він добре розумівся на заготівлі м’яса й тепер то тут, то там давав поради, показував, як слід робити.

У гурті бездоріжанок Чисторос швидко побачив замурзану сажею Рибохвостика. Вона вибирала зі спалених хат уцілілі дошки й носила своєму батькові, який завзято вимахував сокирою. Мама Зась разом з малим Таляпуном збирали порубані дошки й відносили їх до вуджарок. Залишивши Ліводверника балакати з Моряними, Болітник підійшов до Рибохвостика, яка з усіх сил тягнула дошку, що ніяк не хотіла відриватися з обгорілої підлоги. Нарешті дошка хруснула, зламалась, і Моряна впала в руки Чистороса. Зойкнувши, вона швидко обернулась і завмерла в його обіймах. Чисторос акуратно поставив кошичок із зимівником на землю й відвів від свого боку гострий край дошки, яку дівчина випадково притулила до його ребер.

— Привіт, — тихо прошепотів він, дивлячись їй у вічі.

На щічках Рибохвостика під сажею з’явився рум’янець. Декілька секунд обоє мовчали, а потім вона тихесенько чи то запитала, чи то ствердила:

— Я тебе дочекалась?

— Ти мене дочекалась, — прошепотів Болітник, відчуваючи, як у її грудях народжується тепла хвиля й переливається в його вимучену душу.

Після важкого робочого дня, пропахлого димом і присмаченого сіллю на губах, Чисторос і Рибохвостик довго сиділи мовчки на пагорбі під Небесним Домом, спостерігаючи, як закочується кудись за Пічкурик багряне сонце. Потім вона, тримаючись за його руку з бентежною тремою в голосі розповідала про свої пригоди у лісі, а він повідав про мандрівку в гори. Моряна весь час тихенько здригалася, коли з уст Болітника злітали згадки про колишню Праву.

Коли сонце востаннє зиркнуло на долину Єдиної Дороги, то побачило кучеряву молоду бездоріжанку, яка сумирно спала на колінах у Болітника, обережно вкутана вовняним коцом. Побачило й покотилося у своє заземельне ліжко спокійно відіспатися до ранку.

* * *

Наступного дня небесне світило, вчасно прокинувшись, знову визирнуло з-за гір, щоб укотре стерти розсипаний іній з осіннього степу.

Чисторос, як і безліч разів змалку, встав і пішов до хвіртки, щоб відчути цю ранкову тишу й забрати її трохи собі, поміж неспокійні думки.

— Як ти? — у хвіртці, осяяна промінням золотого сонця, стояла вона. Усміхнена, юна, неймовірно чарівна, незважаючи на сліди долинянської битви.

Чисторос також усміхнувся синьоволосці.

— Я вчора навіть прогулявся до Міждоріжнього.

— Бачила тебе. Ти вже добре стоїш на ногах, — діва трохи помовчала, а потім зробила крок уперед і обняла хлопця. — Я сьогодні повертаюсь у гори. Вари без мене дуже сумують.

— Без тебе завжди сумуватимуть усі, хто мав щастя зустрітися з тобою.

— Знову лестиш.

— Відразу видно, що ти вже не всесильна Права, а звичайна дівчина.

— Бо я не можу зараз полити тебе дощиком?

— Бо розучилася розрізняти лестощі й правду.

— Розрізняю. Я ще не все розгубила зі свого небесного дару.

— Так, твоя краса не змінилась.

— Нехай навіть і так.

— Як воно живеться людиною?

— Трохи незвично, але я не шкодую. Тепер я матиму змогу пережити безліч речей, досі мені заборонених. Щоправда, доведеться довго вчитися бути нею… ну, людиною.

— Ти приїжджатимеш інколи до нас, щоб брати уроки людинобуття?

— Обов’язково. Інакше мені буде дуже самотньо, — просто зізналася вона. — І ще. Там, на балконі мого палацу, ми говорили про те, що було в тебе на серці, про твою любов. Ти тоді не міг вибрати, хоча я вже знала, яким буде цей вибір. Тепер ти визнав це для себе?

— Була велика війна в долині й маленька у моєму серці. Переможців ще не оголосили.

— Я рада, що у цій сутичці твоє серце і розум порозумілися між собою. Чи не так?