Дон Кіхот

— Дивись, друже, не побийся на гамуз! Роби перерву між батогами. І не дуже поспішай. Я хочу сказати, не бий себе так завзято, щоб не позбавити себе життя раніше, ніж ти дійдеш бажаного числа. А щоб ти не помилився, я стоятиму осторонь та рахуватиму удари. Нехай же тобі небо сприяє, як і варт того твій добрий намір.

— Справний платник не турбується за заставу, — відповів Санчо. — Я батожитиму себе так, щоб тільки заподіяти біль, а не вбити себе, в чому і полягає суть цього дива.

Він одразу роздягся до поперека, вхопив вуздечку й оброть та почав батожити себе, а Дон Кіхот — рахувати. Давши собі шість чи вісім батогів, Санчо подумав, що жарт таки важкий, а ціна за нього дуже мала, а тому він спинився й сказав своєму панові, що помилився, бо кожен удар треба сплачувати не чвертю, а півреалом.

— Бий далі, Санчо друже, і не занепадай духом, — сказав йому Дон Кіхот, — я подвоюю ціну.

— Тоді, — відповів Санчо, — помагай Боже, і нехай сипляться удари!

Але шахрай перестав бити себе по плечах і почав батожити дерево, зітхаючи час від часу так, ніби з кожним зітханням у нього виходила душа. Лагідний Дон Кіхот, боячись, що Санчо заподіє собі смерть і через таку нерозважливість не зможе здійснити його бажання, сказав:

— Припини на цьому справу, друже. Ліки здаються мені дуже жорстокими, і краще не заживати їх відразу багато. Ти, якщо я не помилився, дав собі вже більше як тисячу ударів, досить поки. Кажуть, що осла можна навантажувати, та не переобтяжувати.

— Ні, ні, сеньйоре, — відповів Санчо, — про мене не казатимуть: гроші дістав, а діла катма. Одійдіть трохи, ваша милосте, і дозвольте мені дати собі ще тисячу ударів. Тоді ми за два рази кінчимо всю справу, і в нас ще й лишок буде.

— Коли ти в такому гарному настрої, — сказав Дон Кіхот, — то роби собі, а я відійду.

Санчо знову взявся до своєї праці так завзято, що незабаром зняв кору з багатьох дерев — так дуже він гатив. Наприкінці, щосили шмагнувши по букові, він гукнув:

— Тут помре Самсон і всі, хто з ним!

Дон Кіхот, почувши його жалісний голос і силу надзвичайного удару, підбіг до Санчо, вхопив той батіг з вуздечки та оброті і сказав Санчо:

— Доля не дозволить, Санчо друже, щоб заради моєї втіхи ти стратив своє життя, потрібне тобі для підтримки дружини й дітей. Нехай Дульсінея трохи потерпить, а я чекатиму, поки ти наберешся нових сил і кінчиш цю справу всім на радість.

— У час добрий, і хай буде так, коли цього бажає ваша милість, — відповів Санчо. — Киньте мені тепер на плечі свій плащ, бо я спітнів і не хочу застудитися, як то буває з новими покутниками.

Дон Кіхот так і зробив і, лишившись у самому камзолі, накрив Санчо, що заснув і спав, поки його розбудило сонце. Вранці рушили в дальшу путь і кінчили її того ж таки дня в одному селі за три милі звідти. Спинилися вони в заїзді, що його Дон Кіхот не прийняв уже за замок з глибоким ровом, баштами, ґратами та підйомними мостами, бо після того, як його перемогли, він до всього ставився розсудливіше.

РОЗДІЛ XXXVIII

про те, як Дон Кіхот і Санчо приїхали додому, та про інші події, що прикрашають цю велику історію і надають їй правдивості

Увесь той день вони перебули в сільському заїзді, чекаючи ночі: один — щоб на вільнім повітрі кінчити свою покуту, а другий — щоб бачити це закінчення, яке мало здійснити його бажання.

Ніч наш рицар провів під деревами, щоб дати Санчо змогу відбути покуту, що той і зробив тим самим способом, як і минулої ночі, тобто куди більше коштом кори букових дерев, ніж на шкоду своїй спині, яку він оберігав так, що удари батогом неспроможні були б зігнати й мухи, якби вона сиділа на ній.

Обдурений Дон Кіхот лічив удари й не пропустив жодного, підрахувавши, що разом з батогами минулої ночі вони становлять три тисячі двадцять дев’ять. Здавалося, сонце встало раніше, щоб бачити цю жертву, і під його світлом вони поїхали далі.

Дон Кіхот нетерпляче чекав дня, сподіваючись натрапити по дорозі на свою сеньйору Дульсінею в її справжньому образі. Цілий день він раз у раз підходив до кожної жінки, які зустрічалися дорогою, і пильно придивлявся, чи то не Дульсінея Тобоська, бувши певен, що обіцянки Мерліна не можуть бути брехливі. З такими думками та бажанням з’їхали вони на горбок, звідки видно було їхнє село, і Санчо, тільки побачивши його, став навколішки й промовив:

— Розплющ свої очі, сподівана батьківщино, і глянь на свого сина Санчо Пансу, що повертає до тебе, хоч і не який багатий, але дуже вибитий батогами. Візьми в обійми і прийми також свого сина Дон Кіхота, що був переможений чужою рукою, але й сам переміг себе; а це, як він мені каже, найбажаніша перемога. Я везу з собою гроші, і хоч мені й дали добрих батогів, зате я добре проїхав верхи.

— Кинь ці дурниці, — сказав Дон Кіхот, — та вступимо правою ногою в наше село. А там ми вже дамо волю своїй уяві й складемо план пастушого життя, яким маємо жити.

В’їжджаючи в село, Дон Кіхот побачив, що коло однієї клуні сперечаються два хлопці; один з них казав другому:

— Не турбуйся, Перікільо, однаково ти її не побачиш усе своє життя.

Почувши таке, Дон Кіхот звернувся до Санчо й мовив:

— Чи чув ти, друже, як цей хлопчисько сказав: «ти не побачиш її все своє життя»?

— Ну, добре,— відповів Санчо, — а нам яке діло до того, що він каже?

— Як? — відказав Дон Кіхот. — Хіба ж ти не бачиш, що ці слова, коли їх пристосувати до моїх намірів, свідчать про те, що я ніколи не побачу Дульсінеї?

Санчо хотів відповісти, але йому перешкодив заєць, за яким бігло багато мисливців і гончаків, а він тікав цим полем і з переляку хотів заховатися між ногами у Сірого. Санчо схопив його голими руками і віддав Дон Кіхотові, а той сказав:

— Поганий знак! Заєць тікає, гончаки женуть його; не з’явиться Дульсінея.

— Чудний ви, ваша милосте! — мовив Санчо. — Скажімо, цей заєць є Дульсінея Тобоська, а ті гончаки — злі чарівники, що обернули її на селянку. Вона тікає, я її впіймав і віддаю вашій милості, а ви тримаєте її в своїх обіймах та голубите. Який же тут поганий знак чи яке лихо це віщує?

Хлопці, що сперечалися, підійшли подивитися на зайця, і Санчо спитав у одного з них, за віщо вони посварились. Той, що казав: «не побачиш її все життя», відповів, що він забрав у другого клітку з цвіркунами й не збирається повернути її ніколи. Санчо вийняв з кишені чотири квартоси, дав їх хлопцеві за клітку, а клітку віддав Дон Кіхотові, мовивши:

— Ось, сеньйоре, зламано й знищено ті віщування, які, на мою думку, стосуються наших справ, як торішній сніг. Якщо пам’ять мене не зраджує, я пригадую, наш священик казав, що розумні люди не звертають уваги на такі дурниці. Та й ви самі, ваша милосте, колись говорили, що тільки дурні надають ваги віщуванням. Немає рації ще на цьому спинятися; рушаймо далі та їдьмо додому.

Наблизившись, мисливці попросили віддати їм зайця. Дон Кіхот оддав, потім вони поїхали далі й на майдані зустріли священика та бакалавра Карраска.