Дьондюранг

Товариші занесли Анджея до медичної частини. Клавір поворожив кілька хвилин над хлопцем, лазерним стимулятором пройшовся по активних точках шкіри, і коли Анджей безтямно розплющив очі, голосно мовив до решти:

— Йому треба збільшити харчовий пайок. Розумієте? Це означає, що ви будете одержувати ще менше… Ось так. Усе буде гаразд, — він поплескав Анджея по щоках своєю важкою блакитною долонею.

Снилося…

Вона біжить степом. Біжить, аж подих забиває. Довкола — розмаїття трав, квітів, метеликів. І якась мелодія однієї дзвінкої пульсуючої ноти бринить у настояному повітрі.

— Іре-е-ен! — хтось гукає здалеку.

Вона зупиняється, наслухає. Нікого.

— Іре-е-е-ен! — уже ніби з протилежного боку.

Вона падає в густу траву і слухає сюрчання коників. “Якщо хтось мене шукає, то й так найде”, — думає. Просто в очі світить яскраве сонце. Тепло. Парко. І радісно. І раптом уже зовсім поруч:

— Ірен!

Барвисті метелики літають, не махаючи крильцями, як великі різнокольорові планери.

— Ірен, чому ти не озиваєшся? Я шукаю тебе…

— Іванко?

Ірен здивовано зазирає йому в очі і бачить у його зіницях, як у двох дзеркалах, своє відображення.

— Ти прилетіла? І не зайшла до мене… Чому?

— Не знаю… Я хотіла забути про тебе…

— Чому? А я ось хліба приніс для тебе… І сиру… Хочеш їсти? Я знав, що ти хочеш їсти. Ти три роки літала… З дороги завжди хочеться їсти.

— Спасибі… Який смачний хліб! У нас на “Кориді” такого не було.

— А сир?

— Я ще не куштувала. Ти сам його робив?

— Мама… Твоя мама.

— Моя?

— Так. Я зараз живу з твоєю мамою. Щоб веселіше. Тато помер, а мамі одній сумно.

— Тато? Помер? Я нічого не знаю. Іванку… Я щойно прилетіла, я нічого не знаю… Іванку…

— Не плач. Може, він і не помер. Я не знаю точно. Але я переїхав до вас. Думав, ти прилетиш, і ми відразу зустрінемось.

— Далекі світи кликали мене і кличуть, Іванку… Я сподівалась, я хотіла…

— Знайти свою мудрість? Так, Ірен? Але й до тебе жили мудрі.

— І вони знаходили…

— Але не так далеко, Ірен. Світ безконечний, і ми, не знаючи самих себе…

— Іванку, не осуджуй…

— Ні! Я люблю тебе. А хто ж осуджує того, кого любить?

— Я.

— Ти осуджуєш мене?

— Себе, Іванку. Я в чомусь помилялась. Але не знаю, в чому… Я не знаходжу відповіді, остаточної відповіді…

— Просто ще не настав той час… Ти її знайдеш, свою відповідь.

— Як добре на Землі, Іванку! Яка вона велика.

— Ти їж, Ірен, їж. Усе буде добре.

Після місячного недоїдання Ніколь зрозумів — він більше не витримає. Він може вмерти. Принаймні так йому здавалось. Ця думка жахала його своєю безглуздістю. Померти отак по-дурному людині, яка присвятила себе великій меті? Померти від якоїсь неполадки на учбовому кораблі? “Чому Вазар не повертає машину на зворотній курс? Чому він такий спокійний? А що Базару? В нього універсальний ензимний тракт. Йому їсти не хочеться. Він не може навіть відчути, як це страшно. Страшно. Мій батько — мудрий. Він мені був поклав до валізки аж десять тюбиків пасти “Уні”, але ж я викинув їх геть. Батько колись замолоду не один рік провів за кермом експедиційного трансангуляра. Він знає життя. Він знає — трапляється всяк. А я, останній дурень, повикидав з валізи все, що не мною покладено. Невже я помру?! Ні! Ні! Десять тюбиків пасти “Уні” мені б вистачило… місяців на три. Дурень! Невже я помру? Це ж учбовий політ. Врешті, все має бути передбачено. Якщо з нами щось трапиться, Вазар буде відповідати… Хоча… Всяк буває… Невже я не побачу батька? Якщо повернусь на Землю, вже ніколи не вилечу без аварійного запасу. Ніколи. Якщо повернусь…”

Біокібер Вазар і механічний робот Діон сиділи в спеціальній кімнаті. Голубим світлом блимали десятки телеекранів.

— Вазаре, мені видається, що це випробування пора закінчувати, — мовив Діон.

— Гванца і малий Антуан мають нормальне харчування.

— І все-таки…

— Минає тільки шістдесят дев’ятий день недоїдання.

— У Ніколя серйозні зміни в психіці. Ось, поглянь сам… його енцефалограма, онейрограма, а це просто аналізи…

— Так. Ти маєш рацію. Загалом, гадаю, і решта відчула, що таке голод…

— Одне слово, Вазаре, пора кінчати. За кілька днів негативні реакції можуть з’явитися і в решти.

— Діоне, хоч ти не дратуй мене. Цього разу в нас і так вийшов не учбовий, а якийсь розважальний політ. Ще треба дозволити їм кожного дня виходити на зв’язок з Землею, теревенити з друзями, з батьками, ловити програми земного телебачення, виспівувати…

— Вазаре…

— Я все розумію… У Ніколя справді серйозні зміни в психіці. Однак…

— Ніяких однак, Вазаре… Ти сам прекрасно розумієш, що, окрім хіба що Фреда, навряд чи хто стане справжнім косморозвідником.

— Прошу всіх негайно зібратися в зеленій залі, — пролунав голос Вазара з динаміка. — Прошу терміново зібратися в зеленій залі.

Прийшла і Гванца з дитиною на руках.

— Я спробую бути лаконічним. Сподіваюсь, ви все розумієте й самі. Я хочу запитати вас: “Хто хоче бути космодослідником?”

Доволі довго всі мовчали, нарешті голос Фреда порушив тишу:

— Я… Фред Савченко.

— Я так і думав, Фреде. Послухай мене уважно… Я хочу зарахувати тобі наш трирічний курс і повертатися додому, хоча ми і навчаємося лише рік… Ти згоден? Тобі багато чого доведеться опановувати самотужки. Але ти продовжиш навчання в Академії майже на два роки раніше. Подумай сам… Тобі буде важко, але…

— Витримаю.

— Ні в кого немає заперечень? — запитав і поглянув на Гванцу. Вона похнюпилась, відвела погляд.

— Номер п’ятий, на заправку! Негайно! Так. Це ти вирішиш із Фалом. Дев’ятий на третю. П’ятий, переходь на автоматичне керування. Спасибі. Я відключаюся. Десятий! Контакт! Всього найкращого. Сьомий у резерві. Дванадцятий, звільни майданчик для “Кориди”.

Гванца з дитиною на руках і Антуан вийшли першими. За ними — Анджей, Мадлен, Ірен, Станіслав… Всі стояли тісним гуртом на сірому ситаловому покритті космопорту, зволоженому недавнім дощем. Чотири механічні роботи з борту “Кориди” прощально махали їм.

Вазар дивився на малого Антуана — сонного, крихітного, зворушливого — відчував, як десь у глибині, на самому споді його біокібернетичного єства, остаточно народжується якась думка…

“Земля. Лоскіт вітру. Когось зустрічають. Червоні троянди в руці. Не нас зустрічають, ми поза всіма графіками і без попередження. Малий Антуан, яке славне дитя… І таке високе небо. Гванца намагається стримувати свою радість від повернення. Стримує, бо я йду поруч. Смішна. Усміхайся, радій! Я для тебе вже хіба що не дуже приємний спогад. Не більше. Чим я допоміг цим хлопцям і дівчатам? Що вони осягнули в глибинах космосу? Ще недавно вони так прагнули бути косморозвідниками. А ось сьогодні такі раді зустрічі з Землею. Станіслав, я певен, буде письменником і, можливо, колись літатиме далеко від Землі, але тільки для того, щоб, повернувшись, писати про неї і відчувати себе щасливим лише на рідній планеті. Ніколь, певно, торуватиме батьківську стежку. Тадей стане композитором…”

— От ми і вдома, — тихо мовив до Гванци. — Ти рада?

— Так, — усміхнулась вона, і в її посмішці, в голосі було стільки трепетної радості, і не було й крихти ніякої внутрішньої гризоти, ніяковості, що Вазар і сам мимоволі всміхнувся і раптом зрозумів, яка думка намагалася заволодіти ним останнім часом, бентежила і мучила — він більше ніколи не полетить із Землі.

“Ніколи. Цей осінній день, і проміння сонця, призахідного сонця, і це високе небо — які вони прекрасні! І яка Гванца красива! І малий Антуан. І всі. І все. От я й постарів. Мені вже не хочеться нікуди летіти. Але чому я такий щасливий?”