Досвід коронації. Вибрані твори. Роман, повість, оповідання, есеї

— А, дак це пісатєль, — здогадався один і повернув посвідчення. — Дурний всігда з писаною торбою, а пісатєль — з книжками.

Вони зареготали і пішли геть, лускаючи соняшник.

* * *

Удома Філа й Костика зустріли так, як і належить зустрічати героїв. Зберігаючи кумедну поважність, Філ розповідав батькові і сестрі про льодовий похід і дорогу життя, сповнену випробовувань та спокус, про численні небезпеки, які на кожному кроці чигали на їхню свободу й гідність.

— Тоді Костик, гнівно задравши окуляри, каже їй: «Українські поети так дешево не продаються, мадам!». І рве купюру на тисячу дуже дрібненьких центів.

— А вона?

— А вона тепер цілий вечір сидітиме сумна. Заговорила на свою голову з романтиком. Читатиме для розрядки Костикову книжку. А потім на нас напав трамвай…

Вони сиділи у Філовій кімнаті і слухали добрий старий «Пінкфлойд». Філ щедро частував гостя, розповідаючи про тонкощі догляду за молодими невихованими собаками. Його Джессі, яка уважно стежила за розповіддю, лежачи під столом, переводила погляд на Костика і він потай від Філа — бо той якраз наводив п'ятнадцятий неспростовний аргумент проти годування молодих невихованих собак чужими — кидав їй черговий шматочок котлети.

Згодом вони довго міркували над тим, де взяти машину, щоб відвезти книжки у Біличі і нарешті згадали про Сашка.

Сашко був однокурсником Костика по Літературному інституту. Вони разом їздили на сесії до Москви, разом відвідували і прогулювали лекції, ходили до музеїв і на виставки, жили в одній гуртожитській кімнаті. Власне Сашко і познайомив його з Філом. Одного разу Філ, який їздив у відрядження до Нєвінномиска, застав їх обох на сесії і залишився в літінститутському гуртожитку на дві доби. По тому він цілий рік переконував усіх киян, що був у раю. Йому показали такий буйний літературний процес, що пізніше захоплені відгуки про «Московіаду» Андруховича не викликали у Філа нічого, окрім сардонічної посмішки.

— Бліда копія, — зверхньо говорив Філ. — Андрухович підслухав непевні плітки, які вряди-годи сублімували на його сьомий поверх. А я, я сам, — Філ значуще піднімав вказівного пальця, — разом з Костиком і Сашком ходив по горілку у таксопарк о третій годині московської ночі. Що ж він там пише, той ваш Андрухович? Нібито люди падають із сьомого поверху і розбиваються вдрузки, бо їх не випустила з гуртожитку вредна москалька-вахтерша. І одразу закочує істерику: ах, як ви можете жити у такій країні, де люди гинуть серед ночі від тоталітаризму і абстиненції, ох, чому ж ви так просмерділися несвободою тощо. Створює прокляті питання ваш Андрухович. А я — я! — мушу застерегти, що то все художній домисел, фікція і підступна інсинуація проти золотої душі, баби Кіри. Вона один раз не пустила Андруховича по горілку — і на, маєш, він на двох сотнях сторінок строчить оскарження і вирок цілій Імперії. А до баби Кіри треба підходити вміло. Ми з Сашком і Костиком уміли підходити до баби Кіри, і тому сказали їй: «Бабусю, голубко, ти всім помагаєш; яке у нас горе, ти, може, вгадаєш?» Баба Кіра каже ритуальну фразу: «Ребята, у вас опять закончилась водка; но я вас никуда не пущу, идите спать, вам же завтра на занятия». Але ж це ПАРОЛЬ! I треба знати ВІДГУК, інакше вона пошле вас туди, куди й Андруховича послала. Тому треба нахилитися ось так і прошепотіти їй на вушко, заросле сивою щетиною: «Бабушка, но ведь мы же и вам нальем!» I — все! Жодних проклятих питань, усі двері — навстіж і ціла Москва поКІРно лягає до ваших ніг! Свободи у Москві стільки, що в ній можна втопитися, недарма ж є приказка: «Не знаючи броду, не лізь у свободу!» Ми з Сашком і Костиком ходили по свободу тричі! А під ранок бабуся Кіра нам іще й огірочків солоних винесла.

За роки, що минули після інституту, Сашко став статечним київським буржуа. Він одружився з гарненькою жвавою дівчинкою, заснував власний культурно-мистецький часопис, у якому друкував і Костикові твори, не забуваючи платити гонорари, а ще носив окуляри з круглими скельцями, галюцинаційно нагадуючи Миколу Зерова. Його витончені вірші також сповнював дух живої неокласики, тож Костикові не раз спадало на думку: а що, коли це дійсно Зеров у своєму новому втіленні? Зеров, який повернувся до Києва і надолужує те, що урвала енкаведистська куля. Сашко відмахувався: «Ні, я не Зеров, я інший, не прищеплюй мені роздвоєння особистості».

Отже, вони зателефонували до Сашка, передали йому вітання від баби Кіри і виклали суть справи. Сашко подумав і сказав, що попрохає машину в батька.

— Навіщо тобі та сотня доларів, коли ти маєш сотню друзів? — посміхнувся Філ. — Я ж казав, що все буде гаразд.

VII

Серед ночі Костик зненацька прокинувся. Спочатку здалося, що розбудив стукіт коліс електрички й оте характерне ритмічне погойдування засвідомості, яке виштовхує речення і образи втіленими, тільки бери й записуй, мерщій, поки все це триває, і він уже пошкодував за самопискою та чистим аркушем паперу, які вдома завжди лежали на стільці біля ліжка, саме для отаких випадкових невідворотностей; і розізлився на себе за те, що він не вдома, а тиняється по чужих містах і людях, якими б привітними і гостинними вони не були. Але, прислухавшись до себе, він зрозумів, що це не вірш, принаймні, не його вірш, це пульсував ритм довгожданої відлиги, елегійне коливання, точні й розмірені сполохи крапель, які йшли відсторонено, не до Костика, ні до кого, впізнавані і нічиї, ні про що, але разом з тим сенсовні й відчутні, як дотик. В осінні вечори, у вечори студені, непевне все якесь, як ворожбитський віск…

Філ завжди поступався своєю кімнатою гостеві, а сам ішов спати до батьків. І все ж Костик відчував, що окрім звуків капежу у кімнаті є ще хтось. Це здивувало його, бо кімната Філа була такою ж спокійною, як і її господар; тут ніколи не снилися кошмари, не прогулювалися привиди і навіть рипіння паркету не дратувало. Тієї миті зарипів саме паркет і Костик не витримав, підхопився на ліжку, навпомацки знайшов вимикач нічного світильника в узголів'ї.

Біля ліжка, висолопивши довгого червоного язика, сиділа Джессі, яку забули випустити звечора. Костик згадав учорашню Філову лекцію і подумав, що вона, либонь, хоче пити. Певна річ, з'їсти стільки котлет! Її мисочка з водою стояла на кухні. Доведеться вставати. Костик обережно прочинив скрипучі двері і тихенько погукав молоду невиховану собаку за собою. Джессі так жадібно припала до води, що йому й самому захотілося напитися. Він узяв склянку і відкрутив кран. Води не було. Тоді він зазирнув до холодильника і побачив молоко. Джессі також хотіла молока. Костик поділився з нею, а тоді пошепки побажав «добраніч» і повернувся до кімнати.

Але сон уже пропав. Він сів на підвіконні і почав дивитися на гострі верхівки закляклих тополь, на занесений снігом порожній хідник, на примарне своєю нерухомістю світло єдиного зимового ліхтаря. Він відзначив, що ритм усе ще пульсує — при місяці гладкім висвічує легені карпатський (іздаля почагарілий) ліс — і пригадав, що йому снився човен. Разом з покійним сусідом, пастухом і рибалкою, вони перепливали Сейм; у човні було тісно, а довкола розкидалася широченна повінь і чорний кінь пасся на березі, прив'язаний до куща верболозу, і Сейм… так, Сейм тік у зворотному напрямку, із Заходу на Схід, а човен був скляний! Костик замугикав під носа «The Crystal Ship» Моррісона і негайно закрутив головою — це не той ритм. Ба й ти на цім даху, нудьги і жаху повен, почагарів, примерх, вино допив давно…

Де я, в чорта, міг бачити ту бльонду? О, почалося. Ніде. Постійно ти шукаєш подібностей, схожостей, кореляцій, як доісторичний ворожбит знаходиш відповідності між сузір'ями і назвами трав, між фігурами воску і випадковими перехожими, надаєш значення сусідуванню речей і місць, символіці снів і проекціям засвідомого, аякже, рот — це Венера, а ніс — кадуцей Меркурія, пізнання як пророцтво, герменевтика слідів і шифрів, залишених лукавим і невловимим трансцендентним для тебе одного, палата номер шість, постісторична шизофренія, чули вже, поїхали далі.

Але я її бачив.

У кіно.

Ні.

Де я її бачив?.. Як легко вона віддала гроші. Мабуть, для неї це не цінність. І таке ж неживе світло, синювате або помаранчеве, рівномірне, як у цього ліхтаря, як падіння крапель на металевий відлив за вікном, рівномірний стукіт і мертвотне, нелюдське освітлення, як у метро, як у…

Костик похолов.

— …у підземці! Як же ти мене обдурила! А перед тим у барі на Німфенбурґерштрасе!

Ти піднялася сходами з підземки, довге золоте волосся відлунювало примарним зоряним сяйвом і холодним пилком помаранчевих ліхтарів, ти подала мені руку, допомогла підвестися, і я встав на повний зріст, я відчув, що є високим, а довкола спав Мюнхен і стояла пекельно пізня осінь, і брами Нордфрідгофу були зачинені, бо ще рано, сказала ти, і відвела мене до української Домівки, і пригостила гроном темно-синього винограду, і говорила ти тоді українською, мені ж ніхто не повірив, коли я розповів про цю зустріч, за винятком Оксани, колишньої дружини Філа, вона повірила, але сказала, що ти була моєю смертю; смерть, яка водить за руку? смерть, яка пригощає виноградом? навіщо ти обдурила мене цього разу?

Костик устав з підвіконня, потягнувся, і, не зводячи очей з самітного ліхтаря у сиротинці ночі, дочитав уголос:

Хоча тут гарно мріяти про човен, А надто якщо в нім скляні облавки й дно.

А потім ліг і заснув, не прокидаючись більше аж до ранку, коли Філ прочинив скрипучі двері і до кімнати заскочила весела Джессі, одразу кинувшись облизувати його щоки мокрим шорстким язиком.

VIII

О шостій вечора Костик переступив поріг Спілки письменників. Там уже стояв комплетно готовий Бамбула і влаштовував братання з вахтерами. Тримаючи у правій руці літрову фляшку ізраїльської «Стопки», а у лівій — горнятко, з якого Костика позавчора пригощали чаєм, Бамбула суворо питав одного з вахтерів: