Досвід коронації. Вибрані твори. Роман, повість, оповідання, есеї

— Ходімо, люба, — мовив полковник Р.

Оттла подивилася йому в очі і посміхнулася. Вони засміялися вголос і почали спускатися сходами. Полковник узяв Оттлу під руку і вона міцно до нього притулилася.

Куля пролетіла між правим вухом полковника та лівим вухом Оттли і влучила просто в широкий лоб генерала Д., який, важко дихаючи, піднімався їм назустріч. Першої миті ніхто нічого не зрозумів.

4. Похорон

Падала густа літня злива. Велетенські юрби народу стояли під парасольками біля штабу округи, чекаючи, коли винесуть тіло. Безглуздішої смерті ніхто не міг собі уявити; частина громадян схилялася до думки, що це справа повстанських рук; дехто глухо говорив про змову серед чинів, — «ось побачите, полковник Р., і тільки він займе місце бідолашного генерала»; провокатори з таємної служби, до якої належав і лейтенант X., мляво розпускали чутки про всесильну руку Ватикану, — очевидним було те, що цього разу Ватикан чомусь лишився непричетним, і що інакше, як дурницею, ідіотським збігом обставин, маразмом, дурдомом тощо усю цю історію не назовеш. Всі якось одразу забули про те, що мама Оттли була чужинкою, — саме цього не могли подарувати генералові, навіть тоді, коли вона померла; «це йому кара за те, що не хотів узяти нашу»; «якби не чужинці, повстанці ніколи б не захопили перевалу, — чужинці допомагають їм матеріально і тримають свого Менелая, і підтримують суспільну опінію за океаном»; «це внаслідок чужинців Менелай зробив переворот», — генералові Д. було глибоко плювати на всі ці балачки за життя, а тепер і поготів. Він лежав з перебинтованим чолом у розкішній труні довоєнного зразка, в новому генеральському мундирі, на атласних подушечках сумовито блищали його бойові нагороди — тридцять п'ять орденів і сто сорок вісім медалей; незважаючи на зливу, майже ціле місто, яке він самовіддано захищав упродовж сімнадцяти років Оттлиного життя, — майже все місто прийшло віддати йому останню шану і з належними почестями провести в останню путь… У зв'язку з похоронами оголосили велетенську амністію і вчорашні невільники з поголеними чубами окремим натовпом стояли біля штабу, міцно притискаючи до грудей вінки з траурними стрічками, на яких виднілися такі от собі написи: «Доблесному — від вдячних злочинців»; «Ми розкаялися»; «Генерале, ми з тобою»; «Ти з нами, генерале»; це було дуже печальне і несамовито повчальне видовище, — ідіотська трагічна смерть зробила переворот у душах убивць, грабіжників, як писала вранішня «Тайм-цайт» (серед яких, втім, більшість була дрібною фарцОю); ті ж таки кореспонденти примудрилися порахувати всі вінки, принесені скорб'ящими гражданами, — їх виявилося рівно сімнадцять тисяч, — як символ сімнадцяти років самоспалюючого служіння вітчизні-матері («уродіна-мать», — як любовно називали її в народі), як нам, як нам, як нам, як пережити цю жахливу, цю несправедливу, цю, а не ту, страшнючу-страшнючу цю-цю втрату-втрату, як-як?

Лунають траурні марші. Настала пора прощатися рідним і близьким, близьким і рідним, рідним і близьким, близьким і рідним, рідним і близьким, близьким і рідним, рідним і близьким, близьким і рідним, рідним і, шляк би їх трафив, близьким, холерним тим рідним і франсуватим сим близьким, тим і сим, симітим, тимісимітимітим, а Оттли немає. Хіба ж вона не близька? Хіба ж не рідна вона? Хто ж, як не Оттла ближчий і рідніший, найрідніший і найближчий, найбільш найрідніший і найбільш ближчийнай, — але де вона, до скаженої мами? Може, з нею погано? Може, погано з нею… З нею, мабуть, погано! Так їй зле, їй дуже зле, їй найзліше, позаяк вона найрідніша, дуже найзліше найближчій, ду-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-уу-ууу-уууу-ууууу-уууууу-ууууууу-уууууууу-ууууууууу-ууууууууу-ууууууууууу-ууууууууууууууууууууууууууууууууу уууууууууууууууууууууууу-уууууууууууууууууу ? ? ? ууууу-уууу-уууууууу-уууууууу-ууууууу-уууууу-ууууу-уууу-уууу-ууу-уу-у-уже, гірше не буває. Там біля неї лікар. Доведеться закривати домовину без Оттли. Вона більше нікогда в жизні… Сумно пищать гвинти, щільно прилягає кришка, дашок, віко. Кришка, саме так. Полковники і генерали, майори і підполковники, старші лейтенанти і капітани; молодші лейтенанти і лейтенанти (!), старшини і прапорщики, сержанти і старші сержанти, молодші сержанти і сержанти, рядові і єфрейтори, цивільні і рядові беруть домовину і кладуть її на свої зігнуті горем та бідою горби та плечі, на ключиці і на рамена, на плечі і на шиї, на хребти і на попереки, на крижі і подзвінки, на лопатки і на потилиці, щоб повільно-повільно-повільно-по-віль-но-п-о-в-і-л-ь-н-о рушити до виходу. На вулиці домовину ставлять на гарматний лафет, застелений бойовим прапором, і процесія неквапом пензлює і чимчикує в напрямі Вовчого цвинтаря. Майстерно грає зведений духовий оркестр, над тисячами голів звучать твори камерно-табірного спрямування. Десятки сотень тисяч помаленьку метуть услід за своїм захисником і земляком, услід за батьком (папою) міста. Від брудної каламутної води пливе між ногами, спалахують блискавки, благодатна пора наступає, гримить. «Бачите, навіть природа тужить за папою нашим», — схлипуючи, раз по раз повторює вчителька початкових класів. Діти промокли вже до трусиків, але мужньо терплять. Навіть за нашим папою тужить, бачите, природа. Вони хочуть стати такими ж загартованими і заґратованими, як їхній генерал, такими ж горобрими хероями і хероїнями. З героїном складніше, але у зв'язку з такими непересічними подіями сьогодні продають навіть без рецептів, щоправда, вдвічі дорожче. Так, покійний генерал дозволив відкрито продавати героїн та ЛСД-25, рецепти видавалися щомісяця, разом з талонами на хліб, цукор, сіль і мило, — а що йому, бідолашненькому, зоставалося робити, коли місто сімнадцять років оточене повстанцями, коли рідко яка птиця долетить до середини контрольованої ними території, не кажучи вже про гелікоптери, а про транспортні літаки ліпше забудьте зараз же і не згадуйте більше ніколи, вам же ліпше буде, ми вже давно тут усі переконалися, що найкраще — це не згадувати, не знати і не передбачати. Нікому не вдається прорватися крізь зенітні і ракетні кордони повстанців, цих проклятих, чортових, огидних, дурних, страшних, розпусних, немитих повстанців, які прагнуть захопити наше рідне місто і припинити продаж алкоголю і тютюну, не кажучи вже про героїн та ЛСД-25; які прагнуть позакривати публічні будинки з такими пружненькими хлопчиками і дівчатками від п'яти до восьмидесяти рочків; які сплять і в бридко тверезих своїх повстанських снах бачать повсюдні служби в церквах і костьолах, — до речі, в нашому ріднесенькому місті не залишилося їх, дякувати Д., жодненької і жодненького, усіх католиків, протестантів і православних завели однієї ночі в собор катедральненький і вони полетіли туди, угору; а ще їм сняться сім'ї, домкратія, до лиха все це — полетіли всі разом і перестали сратися між собою, маємо нині чистий спокій, зрештою, хто ж не читав їхніх прокламацій? Ніхто і не читав, правильно, а на хріна їх читати? Сім'я — це коли ти трахаєш одну-єдину жінку протягом усього життя; а в нашому ріднесенькому місті ти можеш за день трахнути всіх жінок і чоловіків, аби тільки здоров'я дозволило. Ловлять-ловлять цих диверсантів, збивають-збивають літаки їхні і гелікоптери, палять-палять на майданах, біля тих обісцяних місць, де колись стояли засрані їхні церкви і костели, розпинають-розпинають їх на хрестах, — а їм хоч би хрін, проклятим, і лізуть до нас, і пруться, і немає на них тепер генерала Д., ні, немає, відслужив, — приблизно так писав у вечірній «Тайм-цайт» Г. С. Транквілізатор.

Прощальний салют зробили бойовими зарядами і випустили його в бік повстанських гір. Казали потім, що того вечора загинуло втричі більше повстанців, ніж за весь минулий рік, але це було не зовсім так, — повстанці встигли пронюхати про смерть генерала Д. і відійшли на заздалегідь приготовлені позиції. Крім того, задурманені горем і збільшеною пайкою героїну наводчики невірно розрахували траєкторії, — і більшість реактивних снарядів упало на власні казарми та КПП, — старший сержант, якого підвищив у чині сам генерал Д., загинув одним із перших, якраз у ту мить пришиваючи нові погони до гімнастерки…

Прикордонники ж вирішили, що це повстанські десанти якимось чином пробралися в тил, — і розвернувши свої реактивні установки на 180°, дали могутню цілеспрямовану відповідь, внаслідок чого безліч громадян і громадянок загинули біля могили свого генерала. Це була небачена гекатомба; довелося знову все списати на повстанців, які геть чисто втратили людську подобу, — і наступного дня всі газети знову вийшли з жалобними рамками та ось такими заголовками: «Звіряча розправа над мирним похороном»; «Ось їхнє справжнє обличчя»; «Повстанці і чужинці вирішили знищити не тільки генерала Д.,»; «Ганьба християнам та їхнім прислужникам!!!» Навіть міжнародні спостерігачі, які давно вже плюнули на місто, та все, що в ньому коїться, — навіть вони занепокоїлися і довго розшукували в горах повстанських вождів, щоб з'ясувати, чиїх усе-таки рук це справа; а коли з'ясували, то плюнули ще раз і зітхнули з видимим полегшенням. Повстанським прокламаціям, у яких розповідалося про дійсних винуватців бійні, ніхто в місті не повірив, — це вже не вперше повстанці прагнули перекласти неминучу відповідальність за свої моторошні злочини з хворої голови на здорову…

Таким був похорон генерала Д. Коли лейтенантові X., який перебував у військовій тюрмі, принесли всі газети за останні три дні, коли він прочитав хіба заголовки, то затрусився цілий так, наче вже сидів на електричному стільці; здавалося, ще трохи — і дим піде з носа та вух. Він зрозумів тієї миті, що навіть електричного стільця буде замало для такого… такого… для того… для такого лейтенанта, як лейтенант X. І тому він помер просто так.

5. Валіза

Цілу ніч, не встаючи з колін, кликала його, молила тьмяно дівчина чуйнА: «Он змій, поглянь-но, і не знаю, чом чатує він». (Р. М. Рільке. «Святий Юрій»)

Звісно, якби Оттла була на похороні, вона теж неминуче мусила б загинути. Але вона від самого початку сказала полковникові Р. і генералові С., який керував церемонією, що ноги її там не буде і нехай їй дадуть спокій. Їй дали спокій, вона замкнулася разом з ним у своїй кімнаті і трохи поплакала, і заснула, може, годинки на дві-три; а потім узяла плеєр, вдягнула навушники і на всю потужність запустила «Джурай-Гіп», не чуючи, таким чином, уже ні звуків зведеного оркестру, ні прощального салюту, ні обстрілу прикордонників, ані грюкоту в двері на смерть переляканої Марти, яка прибігла кликати її до бомбосховища; Марта вирішила, що Оттла повісилася з горя за папою і врила до бомбосховища сама; сутеніло, і Оттла запалила свічку, — вона зробила це інстинктивно, не знаючи, що світла все одно нема, і не було по тому ще два тижні; щоправда, вона відчувала поштовхи підлоги під ногами, але думала, що то землетрус, або салют, або, зрештою, що їй наплювати на все на світі і на поштовхи в тому числі, доки звучить «Джурай-Гіп», доки палає свічка, доки перегортаються сторінки альбома з репродукціями старих італійських майстрів благодатного Треченто, — ось Вітале да Болонья намалював Оттлу у вигляді золотокосої королеви з короною на голові, лейтенанта X. — бридким і потворним драконом, якому полковник Р. заганяв довжелезного списа просто в роззявлену пащу; Оттла придивилася до вершника уважніше і розчаровано зітхнула, — ні, святий Юрій зовсім не нагадував полковника Р., як прикро; а от дракон без окулярів — вилитий лейтенант X. І все-таки вершник був на когось подібний. Він теж мав полум'яно-золоте волосся. Може, це мама? Ні, вершник був вершником, а не вершницею; Оттла відклала альбом і вимкнула плеєр, прислухалася. Хтось швидко піднімався сходами, нервово стукаючи обцасами; це Марта, — зрозуміла Оттла і пішла відчиняти двері.

— Господи, — з порога закричала мокра до ниточки Марта, — щО ти тільки робиш зі мною, за віщо мені така кара?! Повсюди стріляють, повсюди вибухи, може, почалося повстання, або вони увірвалися до міста, я ж думала, що вже не побачу тебе на живо, От….от!

Марта заревла.

— Мартонько, заспокійся, — сказала Оттла, — які вибухи, які постріли, це ж просто святковий салют, тобто, не святковий, а траурний, ну, невже ти не розумієш, дурненька?

Оттла прислухалася — десь далеко вили сирени санітарних машин.

— Добрий мені салют, — хлипала Марта, — половина штабу заледве втікли звідтам, а ти кажеш «салют», салют, аякже; то твої прокляті повстанці тої кари наробили. І чому ти не відчинила мені, чому? Ти хотіла щось зробити з собою?

— Бог з тобою, Марто, невже ти гадаєш, що я аж така ідіотка? Я трохи поспала, а потім слухала музику, я на всю котушку слухала музику і ніц не чула… Та ж була гроза, і під ногами двигтіло, і я не могла подумати навіть…

— Ти слухала музику? — вжахнулася Марта, долонею витираючи сльози. — Ти слухала музику в той самий час, коли ховали твого бідного папу, — та ще й на всю котушку? Оттло, ти звар'ювала; ти звар'ювала, Оттло, бігме, що ти собі дозволяєш, — перше не пішла до цвинтаря, не вийшла навіть попрощатися з тілом, і в той час, коли трумну до ями пускали, ти музику слухала? ……………………………………………………………………………………………………………………………

……………………………………………………………………………………………… Може, ти знала, що повстанці обстріляють похорон? ………………………………………………………………………………………………………

…………… Може, то ти їх попередила? — Заткнися, дурепо, — заволала Оттла, — стули писок, бо я тобі не знаю, що зроблю! Вони там теж музику слухали! Яке ти маєш право мені вичитувати, хамко!?! То ти вважаєш, що я спеціально врятувала свою шкуру, а тих нещасних підставила під ракети?

Оттла підскочила до Марти і блискавично надавала їй ляпасів, упала на канапу і заридала. Марта заридала теж. Хвилин п'ять або шість це був суцільний рид і дурдом. Потім Марта закричала:

— Я зовсім не те хтіла повісти, у мене просто так получилося, бо я дуже нервова, ти знаєш, бо я думала, що тебе вже на тім світі нема, а ти є, і я зраділа, а ти мене переш по морді, наче якого-небудь холєрного лейтенанта, а я тобі не лейтенант X., я не лейтенант X., я не лейтенант…

— Припини істерику, — в свою чергу закричала Оттла, — знаю я, що ти не лейтенант X., дякувати Богу, я ще не цілком здуріла, хоча треба було б здуріти, бо як інакше все витримати, коли ти — ти! — кажеш, що я — я! — послала цих нещасних лохів під снаряди, хоч їх давно вже треба винищити всіх до ноги, але я їх не посилала туди, я слухала музику, а ти кажеш, що я слухала музику, в той час, коли, а звідки я знала, ну, повідж мені, повідж, повідж, як ти така мудра! Подумаєш, — ударила її там якийсь раз, може, незумисне, — і вже на, маєш трагедію; а ти пригадай собі, як ти мене скарифікувала, коли я призналася, що пробувала ті пігулки, а я ж сама тобі призналася, а ти била мене, і синці потім тиждень не сходили, а вони всі жеруть ті пігулки, і колються, і ширяються, а ти ж їх не ходиш бити, ну, пробач мені, пробач, Мартусю!

Марта підбігла до канапи і міцно обняла Оттлу, і вони знову залилися слізьми, але це були вже останні сльози, гроза відходила за місто, ледь чутно торохкали останні громи, пахло матіолами і акацією, свіжим і чистим післядощовим вечором, і догорала свічка, і корчилися в передсмертних муках поранені діти, і раптом стихло все, тиша прийшла і стала над усіма ними, і поміж них стала тиша, і це було влітку ………………

………………………………………………………………………………………………………………………………………………

………………………………………………………………………………………………………………………………