ДУМА ПРО БРАТІВ НЕАЗОВСЬКИХ
Шрифт:
прийнять, що хтось за тебе погибає?
В мені болить і набрякає совість
слізьми дітей і матері твоєї!
(Минають при дорозі драбиняк
і двох дядьків, у сіряку й кожусі.
Один тримає воза, як домкрат, а другий
дьогтем змащує колеса).
У сіряку
(зняв шапку й поклонився)
Яким же треба бути чоловіком,
щоб так на страту за своїх піти!
З мазницею
(показує квачем)
Та чи не тю? Мабуть, він просто дурень.
Щоб
Мав поля шмат, і хату, і корову,
і жінку гарну, — що йому іще?
(Вітряк проплив. Не конче він реальний, —
це може бути й силует з фанери. Проткнувши списом
латане крило, застряв у ньому Дон Кіхот
Ламанчський).
І відчайдушний голос Дон Кіхота:
Собрате мій! Дай знати Дульсінеї,
що я погиб у вашім вітряку!
В поривах вітру чути дзвін бандури.
Він досі часом був як лейтмотив. Тепер посилився —
до впізнавання слова. Це — старовинна ДУМА
ПРО БРАТІВ, КОТРІ ТІКАЛИ 3 ГОРОДА АЗОВА.
«Із города Азова не великії тумани вставали,
Три брати рідненькі із города Азова,
із тяжкої неволі утікали.
Два брати кінних, третій піший-пішаниця,
За кінними братами поспішає,
За стременечка хватає,
Словами промовляє:
— Братики мої ріднесенькі,
Як голубоньки сивесенькі!
Станьте ви, коней попасіте,
Мене, найменшого брата, пішого-пішаницю,
підождіте,
Да хоч між коней візьміте,
Та до отця-матері підвезіте!»
Стратенці проминають кобзаря.
А може, це кобзар їх проминає.
Конвейєр часу — тільки врізнобіч —
один в минуле, другий у майбутнє.
Отак всі й розминаються навік.
Кобзар співає. Може, він такий — як Перебендя
пензля Їжакевича. Або живий, з капели бандуристів,
котрий співає саме в цю хвилину. Чи кам'яний,
що вже співає вічно.
«Старший брат теє зачуває,
До найменшого брата словами промовляє:
— Раді б ми тебе між коні узяти, —
Буде озовська орда доганяти,
Буде упень сікти-рубати,
Назад у Озов-город завертати,
Ніяк нам буде утікати.
Ми ж і самі не втечем, і тебе, брате, не вивезем.
А як ти жив-здоров будеш,
Ти і сам у землю християнську дійдеш!»
На місці їде віз. Кобзар співає думу.
Аж наче перестали розминатись. І кожен думу слухає
по-своєму. Павлюк — обличчям вгору просто неба.
Томиленко — утупившися в землю.
Сахно Черняк — увесь до кобзаря.
«То найменший брат теє зачуває,
Він білим лицем до сирої землі упадає,
Та до своїх братів рідненьких словами промовляє:
— Браття любе, браття миле,
Хоч один же ви милосердіє майте,
Назад коней завертайте,
З піхов шаблі виймайте,
Мені, пішому-пішаниці, з пліч голову здіймайте,
У
чистому полі поховайте,Звіру-птиці на поталу не дайте!»
Сахно Черняк
(вжахнувшись, до Томиленка)
Ну, а вони, невже так і зробили?!
Томиленко
У вас хіба цю думу не співають?
Старечий голос кобзаря
(у сильному пориві вітру)
«То середульший брат теє зачуває
Та до найменшого брата словами промовляє:
— Сього, брате, зроду ніде не чували,
Щоб рідною кров'ю шаблі обмивали!
І рука не воздойметься,
І серце не осмілиться,
І душа гріха до смерті не скупиться!
А старший брат ріднесенький,
Сокіл яснесенький,
Теє зачуває,
Коня свого молодецького нагайкою поганяє,
Од брата меншого, пішого-пішаниці, утікає!»
Сахно Черняк
Невже таке було?
Томиленко
Та начеб не повинно.
Однак співають. То, мабуть, було.
Павлюк
Мабуть, таки було. Бо дума — це не казка.
Хтось бачив, хтось почув, а хтось і думу склав.
Сахно Черняк
І нащо про таке було складати думу?
Павлюк
Щоб люди знали.
Сахно Черняк
Е, щоб люди знали!
Он як про тебе і про Сулиму,
як ви Кодак-фортецю зруйнували,
а потім як на страту вас везли,
і як ти чудом жив-здоров лишився,
та й знов на Січ подався Низову, —
от про таке у нас в селі співали!
І люди плакали. Але ж то й сльози інші.
Я по таких сльозах — за шаблю та й до тебе!
А тут... щоб так тікать... щоб аж покинуть брата?!
(Їжачиться порубана тернина. Тріпоче шмат
червоної китайки. Ще далі шмат, і далі, й далі,
й далі...)
І даленіє голос кобзаря
«То середульший брат милосердіє мав,
Терновії віття верхи істинає,
Меншому брату приміту покидає.
А як стали на Муравський шлях виїжджати,
Не стало тернів та байраків рубати,
То він червону китайку із свого жупана видирає,
Меншому брату на прикмету покидає...»
Сахно Черняк
А старший?
Томиленко
Старший пожалів жупана.
Павлюк
Мабуть, в жупані мав себе за пана.
Томиленко
Так і сказав, співається у думі:
«Щоб я своє добро дороге
марно по шляхах розкидав?
Буду я до отця-матері приїжджати,
Будуть мене ближні почитати, поважати,
Будуть проти мене шапки знімати».
А ще сказав падлюка, не повіриш:
«Як будуть батько-мати помирати,
Будем грунта-худобу на дві часті паювати.
Ніхто третій нам не буде мішати».