Дума про невмирущого

Але й ця передостання нiмецька зима принесла нарештi полоненим теплу радiсть.

Як i колись, вони бiгли до поїзда пiд гавкiт вiвчарок, товпилися у вузеньких дверях вагона, дрiмали на вичовганих лавах, а увечерi поверталися на свою станцiю i стрибали просто в снiг, щоб, виборсавшись iз заметiв, бiгти до барака. Цивiльних нiмцiв вони майже не бачили. Доктор Геббельс уже давно розпорядився на всiх нiмецьких станцiях вивiсити лозунг про те, що непотрiбнi поїздки затягують вiйну. У вагонах висiли панiчнi плакати з написом: "Перемога або бiльшовицький хаос". Кожен нiмець, хотiв вiн того чи нi, мав дбати про перемогу у вiйнi, а не сновигати по фатерлянду. Ось чому вагони торохтiли напiвпорожнi i наповнювалися лише тодi, коли з якого-небудь розбомбленого мiста переїздили бiженцi.

Полоненi звикли жити в оточеннi конвоїрiв i жовтооких вiвчарок, жоден з них нiколи не думав, що може з'явитися якась зовсiм стороння людина й подати м'яку, теплу руку з того свiту, який починався за колючим дротом, за багнетами вартових, за наїжаченими, як у вовкiв, спинами вiвчарок.

Якось ранковий поїзд запiзнився, i їм довелося ждати його мало чи не з годину. Вартовi, щоб мати всiх перед очима, повели їх на освiтлений двома синiми лiхтарями перон. Був морозець, i люди, у яких кров уже давно перестала грiти тiло, вицокували зубами, вистукували по перону дерев'яними колодками, хукали в руки, стрiпувалися, немов птицi пiсля дощу.

Як завжди, на перонi не було жодної живої душi, крiм них. I раптом у дерев'яний стукiт їхнiх колодок вплiвся новий, зовсiм стороннiй звук: м'яке, майже нiжне дрiботiння жiночих закаблукiв. Цей звук полоснув кожного з них по серцю. Хода матерiв, сестер, дружин i дочок вчулася їм. Те, про що вони уникали згадувати, щоб не завдавати болю своїм змученим серцям, тепер само проривалося до свiдомостi.

Андрiєвi згадалася мати. Згадалося, як вона вставала вдосвiта, топила пiч гречаною соломою, тодi надягала зелену шерстяну, ще дiвоцьку, свою спiдницю, високi, на шнурках жовтi полусапожки, з гострими, твердими закаблуками, i будила сина, що дрiмав за теплим коминком.

– Вставай, Андрiйку, пiдметеш у хатi, а я тобi гостинчика з базару принесу.

Вона збризкувала долiвку й поспiшала на базар, а вiн, усмiхаючись пiсля сну, злазив з печi, знаходив пiд припiчком вiник, витягав його на середину хати, сiдав на нього, як на коня. Вiн їздив по хатi, поки не чув на ганку м'який стукiт маминих закаблукiв. Мама вже була в хатi i вже дiставала з кошика довжелезну з китицями цукерку i говорила своїм ласкавим, красивим, найкрасивiшим у свiтi голосом:

– А ти й досi пiдмiтаєш, гультiпако? Ой, що ж менi робити з цiєю дитиною!

Катиних крокiв вiн не пам'ятає. Тодi взимку вона ходила в бiлих пояркових валяночках. А в кiмнатi, боячись розбудити Андрiя, теж взувала щось м'яке й нечутне, здається, повстянi пантофлi.

Яка це була мука - не мати змоги згадати крокiв твоєї коханої!

А той стукiт жiночих закаблукiв, який роз'ятрив серця всiм полоненим, раптом замовк. На перонi бiля єфрейтора Зепа стояла невисока дiвчина, в сiрому пальтечку, в темних вузеньких штанях, в картатому платочку, недбало накинутому на пишну бiляву зачiску, її обличчя тьмяно бiлiло в примарному свiтлi синього лiхтаря i лише на мiсцi очей плавали великi круглi озера темних тiней. Мить дiвчина дивилася на невiдомих їй, дивних людей, тодi повернула нiжне кружало свого обличчя до високого Зепа, i мiж ними вiдбулася така розмова:

ВОНА. Це, мабуть, тi руськi офiцери, що живуть у барацi?

ВIН. Ви вгадали, фройляйн.

ВОНА. Вони такi нещаснi.

ВIН, Вони комунiсти.

ВОНА. Але ж їм холодно! Чому ви не заведете їх до вокзалу?

ВIН. Вони звикли до холоду. Руськi не бояться холоду.

ВОНА. А якi вони худi! Боже, якi вони худi! Вони ж, мабуть, голоднi!

ВIН. Ха! Вони звикли до голоду.

ВОНА. А чому вони такi бруднi й обiрванi?

ВIН. Вони звикли до бруду.

ВОНА. Це неправда.

ВIН. Фройляйн!

ВОНА. Так, ви говорите неправду!

ВIН. Можете спитати у моїх товаришiв.

ВОНА. Я спитаю у них, у руських.

ВIН. З ними розмовляти заборонено.

ВОНА. Тодi я подивлюся на них. Я все побачу й без слiв.

ВIН. Стояти бiля них теж не можна.

ВОНА. Але ж чому?

ВIН. Такий наказ.

ВОНА. Для мене наказу не може бути. Я не солдат.

ВIЙ. В Нiмеччинi всi солдати.

ВОНА. Це неправда.

ВIН. Фройляйн!

ВОНА. Не кричiть - я вас не боюсь. I вони... теж не бояться.

Дiвчина пройшла повз полонених, пильно приглядаючись до кожного, i зникла за рогом станцiйного будинку, як лiсова мавка. Андрiй не пропустив жодного слова з її розмови з Зепом.

– Про що вони торохтiли?
– штовхнув його пiд бiк Антропов.

– Про погоду, - буркнув Коваленко.

А Зеп пiдiйшов до одноокого Фрiдрiха, запалив сигарету й спитав, намагаючись надати голосовi якомога спокiйнiшого звучання:

– Що то за краля?

– Дочка нашого начальника станцiї, - вiдповiв одноокий.
– Ти хiба її не знаєш?

– Вперше бачу.

– Вона недавно приїхала. Училася десь чи то в Кельнi, чи в Марбурзi. їхнiй унiверситет розбомбили - от вона й приїхала до батька.

– Але ж видно й штучка!

– Дiвчина як дiвчина.

– А ти, як був дурнем, так ним i залишився. Треба було, щоб руськi тобi й друге око вибили, тодi б ти порозумнiшав.

– Тварюка ти, Зеп, i бiльше нiчого, - вилаявся одноокий i сплюнув.

Пiдходив поїзд, починалася посадка. А увечерi, коли вони сипалися з вагона, як горох з мiшка, з-за штабеля шпал знову з'явилася дiвчина в сiрому пальтечку, мовчки пiдбiгла до Павлунi Банникова й тицьнула йому до рук невеликий пакуночок.

– Сховай!
– шепнула вона i, гордо пiднявши голову, пiшла прямо на Зепа. Єфрейтор вiдступив убiк, даючи їй дорогу, розкрив було рота, щоб щось сказати дiвчинi, та тiльки махнув рукою.

В себе в кiмнатi Банников розгорнув пакунок. Там лежало два бутерброди з сиром i ковбасою i три тюбики дропсовських цукерок, схожих на пiлюлi. Нi слова не кажучи, Павлуня загорнув у папiр бутерброди й цукерки i поклав пакунок на поличку, прибиту в нього в узголiв'ї.

– Ти що?
– здивувався Антропов.

– Оддам їй назад. Я не жебрак, менi милостиня непотрiбна.

– Ну, дурило!
– вигукнув Антропов.
– Таж не тобi вона самому, всiм принесла!

– То вона, як Iсус Христос, хоче двома скибками сорок чоловiк нагодувати?
– насмiшкувато подивився на нього Банников.

– А тобi хотiлося, щоб одразу мiшок дали? Зрозумiй же ти, що нiмцi тож одержують на день трохи бiльше хлiба, нiж ми з тобою. Чув, он Андрiй читав, як доктор Геббельс хвалився, що вони кожному нiмцевi дають двiстi сорок грамiв хлiба на день? Тут, брат, не розженешся. Правда, Андрiю?