Дума про невмирущого

– Не треба про це говорити. Ти дужий, ти любиш волю. Тобi не можна думати про смерть.

– А ти наївне хлопча. Мабуть, новобранець. Не встиг навiть стрельнути, як потрапив у полон?

– Я офiцер.

– Ти офiцер?

– Так.

– Дивно. Ти зовсiм не схожий на офiцера. Хоча вiд вас, радянських, завжди слiд чекати несподiванок. Я зустрiчав тут багато ваших хлопцiв i завжди захоплювався вами. А скажи, будь ласка, я схожий на офiцера?

– Ти схожий на смiливу людину. I ти - смiливий.

– Колись я був справдi смiливий. I дурний. Коли пiд Свенце у вереснi тридцять дев'ятого року ми вперше побачили танки Гудерiана, я скомандував своєму роздiловi оголити шаблi й повiв жовнiрiв в атаку. На танки з шаблями! Там, пiд Свенце, загинула вся Польська поморська кавалерiйська бригада. Пiдпоручик Єжи Фурчак не загинув, а потрапив у полон. Краще було б загинути.

– Навiщо так говорити? Хiба ти не боровся всi цi роки?

– Боровся, а що з того? Завтра мене вiзьмуть за ноги й вiдтягнуть до крематорiю.

– Ти не здався?

– Ото тiльки й утiхи. А коли розiбратися, то все марне. Один поет дуже добре сказав про це. Ти мене слухаєш?

– Так.

Єжи заплющив свої синi очi й продекламував:

Збєгач за єдним клейнотем пустинє,

Iшьч в тонь за перлон о цуду уродзi,

Ажеби по нас зостали єдинє

Шьляди на пяску i кренгi на водзє.

[Польський вiрш має такий переклад:

Ради клейнода збiгати пустиню,

Тонути ради перлiв, щоб тодi

Лишився спогад пiсля нас єдиний:

Слiди в пiску i кола на водi.
– ред.]

– Слiд у життi - от головне!
– тихо промовив Андрiй.

– Ти ще вiриш у те, що од мене може лишитися який-небудь слiд у життi?
– здивувався Єжи.

– Вiн уже лишився.

– О, якби то воно було так!

– Пiсля вiйни люди ставитимуть пам'ятники борцям проти фашизму.

– Борцям же ж,..

– А ти хiба хто?

– О-о, я б душив фашистiв оцими руками! Внукам би своїм заказав, правнукам... коли б вони були в мене.

– Ще будуть.

– Не заспокоюй мене, я не дурна гiмназистка.

– А я й не заспокоюю. Ти повинен жити - от i все.

– Повиннi ми всi жити, i всi вмираємо. Молодi, красивi, дужi.

– Хто не хоче вмерти, той не вмре.

– I ти не вмреш?

– Нi.

– I я?

– I ти теж.

– Ти такий смiшний хлопець. але твої слова дiють якось заспокiйливо, сказав Єжи.

Вiн поволi пiдвiвся в своєму ящику й поклав свого руку па Андрiєву.

– В мене нiколи не було брата, - сказав поляк, - але тепер вiн є. Ти рiднiший менi за брата. Як тебе звати?

– Андрiй. Андрiй Коваленко.

– Ти з Росiї?

– З України.

– Ти бачив Днiпро?

– Я вирiс бiля нього.

– А я вирiс бiля Вiсли. У Варшавi. У мене там лишилася кохана дiвчина. А ти знав кохання?

– У мене е кохана в Саратовi.

– Де це?

– В Росiї, на Волзi. Чув?

– Ми вже з тобою нiколи не побачимо своїх рiк.

– Побачимо.

– Ти ж сказав, що вмреш?

– А коли не вмру?

– Тодi побачиш,

– Тож-бо й воно.

I Андрiй спробував навiть тихенько засмiятися.

Вони обидва були приреченi i могли говорити, як рiвнi. Вони хвалили один одного, як закоханi, - i це зовсiм не свiдчило про їхню нескромнiсть. Андрiй розповiдав Єжи про Днiпро, Єжи розповiдав йому про Вiслу. Кожен вважав, що його рiка найбiльша й найкраща у свiтi. Вони, забули про смерть, про свої болi i розмовляли до самої ночi. Єжи сказав, що ця вiйна поставила перед ними дилему: перемогти або загинути. Андрiй не згодився з ним. Вiн вiрив у те, що перемогти можна й тодi, коли загинеш, Єжи цього не розумiв. Вiн вiрив лише у свої сили, як вiрив колись, що зможе розрубати навпiл своєю бiлою шаблею чорний нiмецький танк.

– Я все ж боюся смертi, - признався вiн.
– Ще з дитинства боюся смертi i темряви. Я бував у багатьох таборах. У Францiї, в Австрiї, в Польщi. Уся Європа зараз у темрявi. А я жив колись бiля трамвайного депо. Тобi не доводилося жити бiля трамвайного депо, Андрiю? Ах, ти з села. Тобi це важко уявити. Всю нiч iдуть трамваї в депо i над їхнiми дугами спалахують iскри коротких замикань. Вони освiтлювали вiкна моєї кiмнати, i я звик спати при свiтлi цих спалахiв. А тепер скрiзь, хоч куди кинешся, темрява й темрява, важка й всепоглинаюча, як мiльйони гробовищ, виритих вiйною. Ти не боїшся темряви, Андрiю?

– Нi.

– А смертi?

– Смертi боюся. Менi ж тiльки двадцять рокiв.

– Так, тобi лише двадцять рокiв, Менi двадцять вiсiм. Я майже на третину бiльше прожив.

– Я ще не встиг зробити, що думав.

– О, на це нi в кого не вистачає життя!

– Кажуть, що перед смертю треба думати про минуле, згадувати рiдних, дитинство. Це правда?

– Я не знаю. Менi, наприклад, зараз хочеться спати. А тобi, мабуть, дуже боляче. Болять рани?

– Дуже.

– Ти вiдпочивай. Засни. Так буде лiпше. I хай тобi присниться Днiпро.

– Спасибi.

– Давай попрощаємося, бо навряд чи ми вже завтра зможемо це зробити.

– Ми ще поговоримо завтра.

– Нi. Удосвiта прийдуть есесiвцi в лiкарем. Прощай, брате.

– Прощай, Єжи.

– Дай я тебе поцiлую, Андрiю. Ти не плачеш? Не треба плакати.

– Нi, я не плачу. Я ще не плакав за вiйну жодного разу.

– Молодець. Я щасливий, що зустрiв перед смертю таку людину.

Вони замовкли, i кожен намагався заснути, але важко заснути, коли ждеш смертi, яка випростовується на весь свiй зрiст у твоєму тiлi або ж має прийти на свiтаннi разом з чужими жорстокими людьми.

Андрiй намагався думати про дiм, про батька й матiр, про Катю. Але пам'ять його, знесилена, змучена безугавним болем, розгубила всi спогади, як квiтка пелюстки. Йому тепер лишався бiль, рiзкий i нестерпний, i думки. Вчора вiн шкодував, що його не вбили тодi одразу в Марбурзi, тепер дякував випадковi, який продовжив його життя на цi кiлька днiв. I перед смертю вiн ще зможе зробити добре дiло. Зможе, хоч як це важко. Поряд з ним лежить поляк, якого мають завтра стратити. Андрiй багато чув про полякiв. Були часи, коли на варшавських, кракiвських, люблiнських сеймах i сеймиках польська шляхта била в барабани i сурмила в мiднi сурми, збираючись у походи проти України. Вони казали, що хочуть цивiлiзувати цю велику й багату землю. I от iталiйський ренесанс в степах України обернувся гострими палями, на якi польськi пани саджали непокiрних українських селян.