Дума про невмирущого

– Тут повинен бути агiтпункт для вiйськовослужбовцiв.

– В агiтпунктi не сплять.

– Тут є ресторан.

– А що в ресторанi?

– Ну... звiдки ж менi знати? Крiм того, в мене е сухий пайок, виданий на дорогу. Солдат нiколи не пропаде, про нього ж турбується держава.

– Держава про вас ще матиме час i змогу потурбуватися, а зараз дозвольте зробити це менi.

– Хiба ж я заперечую!
– розвiв руками Андрiй, який тепер навiть вдячний був комендантовi, що той не посадив його вiдразу в поїзд i не розлучив з цiєю рiшучою, невимовно гарною дiвчиною.

Слiпий випадок звiв їх обох на шляхах життя, слiпий випадок допомагав їм бiльше впiзнати одне одного, i вони корилися цьому збiговi обставин, як коряться люди тому, що має назву: "Доля". I водночас непомiтно навiть для самих себе вони допомагали своїй долi, вони пiдштовхнули її вперед, ще не усвiдомлюючи як слiд, чим усе це закiнчиться, ким стануть вони одне для одного.

В двох готелях, куди поткнулися Андрiй i Катя, мiсць не було, їх заспокоїли, що принаймнi до кiнця вiйни мiсць i не буде, отже, хвилюватися й перешивати з цього приводу зовсiм, мовляв, не варто.

Вони вийшли з готелю й зупинилися на тротуарi. Крижаний вiтер гудiв в ущелинах вулиць. Зимi було байдуже, що мiльйони людей змушенi покинути свої теплi Домiвки. Зима була жорстока, як i вiйна. Катя знала, що вiйна рано чи пiзно забере Андрiя. Але вона твердо вирiшила не оддавати його зимi. Хоча б па оцi два днi що вiн їх має пробути в Саратовi,

– Знаєте що,- рiшуче сказала вона.- Ходiмте до

мене додому!

– До вас?
– здивувався Андрiй.

– А чому б вам не пiти? Дивно, як я одразу не здогадалася. У мене двi кiмнати, я сама. Батько пiшов на фронт, матерi в мене зовсiм немає. Вона померла, ще коли менi було дев'ять рокiв.

– Це ж якось незручно,- завагався Коваленко.

– Але ж вам нiкуди подiтися!

– Є вокзал.

– А на вокзалi агiтпункт...

– Ну хоча б,- кволо боронився Андрiй.

– Так от, нiяких агiтпунктiв! Iдiть за мною - i все! Я вам наказую! Адже незабаром я закiнчу iнститут i буду носити три квадрати в петлицях, а ви пiсля свого училища - тiльки два. Отже, я наказую вам, як старша за званням.

– Коли так, то я здаюсь,- жартома пiдняв руки догори Андрiй,- Але в старшого за званням товариша, мабуть, нiчого їсти вдома? Треба б зайти в магазин?

– Ви просто наївний,- засмiялася Катя.- Якi тепер магазини?

– Ну, а все-таки. Щось же там продають без карток.

Бони зайшли в гастроном, який вразив Андрiя страшною порожнечею своїх полиць, ще зовсiм недавно заставлених сотнями найрiзноманiтнiших продуктiв. В магазинi продавалися тiльки краби з iноземними написами на бляшанках. Видно, їх готували для експорту, але вiйна поламала всi плани торговцiв, i тепер цi консерви валялися на полицях магазинiв.

Андрiй попросив десять бляшанок.

– Що ви робите?
– шепнула йому Катя.- Навiщо стiльки?

– А я їх нiколи ще не пробував,- сказав Андрiй.- Може, вони смачними виявляться, то щоб не бiгти знову в гастроном.

– А коли не сподобаються?

– Солдату має все подобатися.

Вiн кинув консерви до свого бездонного речового мiшка й пiшов за Катею.

Катя жила в центрi мiста, неподалiк од критого рийку. Вона займала одну невеличку кiмнатку з круглим столиком, диванчиком i старовинним пузатим комодом. В другiй кiмнатi, з безлiччю книжкових шаф, з широким лiжком, не жив нiхто.

– Це батькова кiмната,- сказала вона.- Я все лишила так, як було при ньому.

– А хiба з батьком?..
– почав Андрiй i не докiнчив запивання. Катя одвернулася до вiкна й глухо вiдповiла:

– Од нього вже два мiсяцi немає листiв.

– Два мiсяцi ще не страшно,- спробував заспокоїти її Андрiй, але вона зупинила його:

– Не треба про це.

– Книжок у вас багато,- з заздрiстю промовив Андрiй, намагаючись перевести розмову на iнше i, сам того не вiдаючи, знову зробив дiвчинi боляче.

– Батько був кандидат наук,- сумно сказала вона.- Викладав в унiверситетi.

– Я теж мрiяв колись учитися в унiверситетi,- зiтхнув Андрiй.
– Хотiв вивчити мови.

– Ще вчитиметесь,- заспокоїла його Катя.- Вiйна скоро скiнчиться.

– Тепер вже вона скоро не закiнчиться. Вся Україна захоплена нiмцями. Бiлорусiя. Прибалтика. Пiд Москвою йдуть бої.

– Давайте хоч сьогоднi не думати про вiйну!
– стрiпнула головою Катя. Зараз будемо вечеряти. Згода?

– Солдата про це нiколи не питають,- засмiявся Андрiй.- У нього шлунок, мов казанок, завжди порожнiй.

– Ну, от ми його й наповнимо. Ви тут посидьте, понудьгуйте, а я займуся вечерею.

– А коли я захочу вам допомогти?

– Нещасний! Що ж ви вмiєте робити?

– Рiшуче все: чистити картоплю, одкривати консерви, рiзати хлiб, насипати в тарiлки борщ,- став перелiчувати Андрiй, загинаючи пальцi.

– А варити борщ ви вмiєте?

– Аякже! Кожен українець вмiє це робити.

– А що треба для борщу?

– Для борщу? Сало.

– Сало?

Еге ж. Старе свиняче сало, щоб воно, знаєте, аж пожовкло трохи. Цим салом борщ затовкується.

– Затовкується?

– Угу. Береться така дерев'яна стулка, називається салотовка, i сало розтовкується в нiй разом з цибулею й часником. Тодi...

– Ну, вiрю, вiрю,- замахала на нього руками Катя.- Я вже не сумнiваюся у вашому вмiннi зварити український борщ, але, на жаль, у мене немає нi отого пожовклого сала, нi... як її?

– Салотовки,- пiдказав Андрiй.

– Так, салотовки. Але зате в мене є трохи це два аш п'ять о аш. Знаєте, що це таке?

– У мене ж по хiмiї п'ятiрка була! Це два аш п'ять о аш - етиловий спирт.

– А в нас, лiкарiв,- це спiрiтус вiнi. Кажуть, допомагає при поганому настрої. Я сама, щоправда, не пробувала, але такий досвiдчений солдат, як ви, мабуть, уже не раз перевiрив це на собi.

– Траплялось,- червонiючи, промимрив Андрiй, який ще нiколи в життi не брав у рот жодної краплi спирту. Горiлку вiн кiлька разiв пробував, але то яг не спирт, од якого, кажуть, облазить шкiра в ротi. Однак виставити себе в очах Катi недосвiдченим писклям вiн не хотiв i тому додав ще впевненiше: -Солдат всього скуштував.