Думи і мрії

НЕВІЛЬНИЧІ ПІСНІ

МАТИ-НЕВІЛЬНИЦЯ

Був ясний день, веселий, провесняний, До нас у хату крізь вікно одкрите Вривався гомін голосних потоків, Що бігли вниз по вулиці нагірній, Вітрець влітав і, мов пуста дитина, Скидав додолу від стола папери, За ним влітала ціла зграя гуків, Все та давно знайома пісня міста, Але і в ній нові лунали ноти, Весняні… Та вони лунали не для нас, Бо не було весни у нашім серці. Ота весна, що за вікном сміялась, Нам принесла новини невеселі, Тюремні вісті: той сидить в неволі, Недавно взятий, той в тюрмі збожеволів, А той недавно вийшов, але хворий Душею й тілом, він же був забраний Якраз в розцвіті мрій, надій і праці. Над нами теж, мов туча громовая, Нависли влади темної погрози. Така була для нас в той рік весна. Удвох сиділи ми і розмовляли, Я сумно слухала товаришки розповідь І безуважно торочки сплітала На обрусі (товаришці той обрус В тюрмі покійна мати вишивала); Розповідь та була уривчаста і тиха, Бо голос був приглушений від туги, І хутко він урвався, мов струна; У хаті стало тихо, тільки чутно, Як гралася товаришки дитина І ляскала маленьким батіжком, На стільчику рушаючи в дорогу. Я, дивлячись на неї, проказала: «Ба, що робити? Не журіться, друже! Хоч, може, ми і не побачим волі, Але дитинка ся побачить, певне!.. Що скажеш ти на се, малий філософ?» Дитинка ясно глянула на мене Розумними, цікавими очима, А мати шпарко мовила до мене: «Мовчіть, нехай воно сього не чує! Ви знаєте, дитиною я часто Від матері покійної се чула: Як виростеш, то будеш вільна, доню. Вона казала се так весело і твердо, Що я повірила в свою щасливу долю. І вірила, аж поки не зросла… Тепер моїй дитині се говорять… Іди, іди, моє маленьке, грайся!» Дитина знов до забавок вернулась, Товаришка взяла шиття, я книжку, Розмова наша більше не велася…

1895

«І ВСЕ-ТАКИ ДО ТЕБЕ ДУМКА ЛИНЕ…»

І все-таки до тебе думка лине, Мій занапащений, нещасний краю! Як я тебе згадаю, У грудях серце з туги, з жалю гине. Сі очі бачили скрізь лихо і насилля, А тяжчого від твого не видали, Вони б над ним ридали, Та сором сліз, що ллються від безсилля. О, сліз таких вже вилито чимало, – Країна ціла може в них втопитись; Доволі вже їм литись, – Що сльози там, де навіть крові мало!

1895

ВОРОГАМ

(Уривок)

 …Вже очі ті, що так було привикли Спускати погляд, тихі сльози лити, Тепер метають іскри, блискавиці, – Їх дикий блиск невже вас не лякає? І руки ті, не учені до зброї, Що досі так довірливо одкриті Шукали тільки дружньої руки, Тепер зводяться від судороги злості, – Чи вам байдуже про такі погрози? Уста, що солодко співали й вимовляли Солодкі речі або тихі жалі, Тепер шиплять від лютості, і голос Спотворився, неначе свист гадючий, – Що, як для вас жалом язик їх буде?..

1895

ПІВНІЧНІ ДУМИ

Годі тепера! ні скарг, ані плачу, Ні нарікання на долю, – кінець! Навіть і хвилю ридання гарячу Стримать спроможусь. Нестиму вінець, Той, що сама положила на себе. Доле сліпая, вже згинула влада твоя, Повід життя свого я одбираю від тебе, Буду шукати сама, де дорога моя! Мрії рожеві, тепер я розстануся з вами, Тихо відводжу обійми ясних моїх мрій. Довго проводити буду сумними очами Подруг моїх легкокрилих зникаючий рій.

***

Згинули мрії, і темрява слід їх закрила… Ледве що зникли, а в мене вже знов над чолом Полум’ям віють огненні широкії крила, Мрія новая літа надо мною орлом. Мов зачарована, слухаю голос надземний: «Ти блискавицею мусиш світити у тьмі, Поки зорею рожевою край твій освітиться темний, Треба шукати дороги тим людям, що ходять в ярмі. Глянуть всі ті, що живуть у великій темниці, Скажуть: «Се в нашій країні настала весна, – Грають по небі зірниці, ясні блискавиці, Темна ще ніч, та вже хутко минеться вона». Мріє новая! твій голос і крила огнисті Ваблять мене, я піду за тим світлом ясним Через простори і дикі дороги тернисті, Так, як Ізраїль ішов за стовпом огняним. Знаю, куди ти мене поведеш за собою: Там без упину лютує страшна, невсипуща війна, Люди там гинуть у тяжкому лютому бою, Кров там не ллється, панує там смерть потайна. Кличеш? Я йду! за тобою усюди полину, Знов повернуся у той занапащений край, Де, може, волі не буде мені до загину, Мріє новая, з тобою і там буде рай!

1895

ДО ТОВАРИШІВ

О, не забуду я тих днів на чужині, Чужої й рідної для мене хати, Де часто так приходилось мені Пекучу, гірку правду вислухати. Уперше там мені суворії питання Перед очима стали без покрас; Ті люди, що весь вік несли тяжке завдання, Казали: «Годі нам, тепер черга на вас, На вас, робітники незнані, молодії… Та тільки хто ви, де? Подайте голос нам. Невже ті голоси несміливі, слабкії, Квиління немовлят – належать справді вам? Невже на всі великії події, На все у вас одна відповідь є – Мовчання, сльози та дитячі мрії? Більш ні на що вам сили не стає? Невже се так?..» Я мовчки все приймала; Чим мала я розбить докори ці? Мов на позорищі прикута я стояла, І краска сорому горіла на лиці… Що ж, браття, мовчите? Чи втішені собою, Що вже й докори сі вас не проймуть? Чи так задавлені неволею, журбою? Чи, може, маєте яку яснішу путь? Подаймо їм великую розвагу, Скажім і докажім, що ми бойці сами; А ні, то треба мать хоч ту сумну одвагу – Сказать старим бойцям: не ждіть, не прийдем ми!

1895

ПОЕТ ПІД ЧАС ОБЛОГИ

У місті панує велика тривога. Туманом окутала вража облога, І голод грозиться страшною рукою, Від шпигів ворожих немає спокою. Збирається в місті за радою рада, Та згоди немає, панує розрада, Змагання, непевність і крик: зрада! зрада! Мов тяжка хвороба, так час там пливе, Та місто не вмерло, воно ще живе. Он в церкву ідуть молодята до шлюбу, Он мати колише дитиноньку любу. «Ходімо, – говорять дружина дружині, – З’єднаємо руки і долю свою, Як згинуть прийдеться, – в останній годині Побачу край себе дружину мою». «Спи, – мати співає, – моє немовлятко, Уроджене в люту годину дитятко! Не будеш ти лиха і голоду знати, Поки ще на світі живе твоя мати». Іде на стрівання хороший вояк, Віта його мила щаслива. «Чого зажурився, мій любий козак?» – Питає дівчина вродлива. «Прощатись прийшов я, кохана, з тобою, От зараз піду з товариством до бою. Несила терпіти лихої напасти, Волю я в широкому полі пропасти, Ніж тута, немов у тюрмі, погибати! Тебе тільки, зіронько, жаль покидати…» Вона подає йому стрільбу грімку, Чіпляє сама ясну шаблю важку, Цілує, і пестить, і щастя бажає, І, мов на музики, на бій виряджає: «Хай наша зоря тебе, милий, веде!» І милий на смерть без вагання іде. А онде нещасний коханець край брами У розпачі голову стиснув руками: «Найгірша для мене ся люта година! Не любить мене чарівниця-дівчина. Подвійний мій розпач, подвійний мій жаль, Моя нерозважна печаль!..» Он пісня з високого муру лунає. По мурах одважний співець походжає. Поет не боїться від ворога смерти, Бо вільная пісня не може умерти. Тож він з ворогами і з лихом жартує І вірші, мов легкії стрілки, гартує, І кидає пісню в широкий простор; Скрізь чутно її, на майдані і в полі, Юрба перейма тую пісню, мов хор. Все бачить співець у широкім роздоллі – І небо, і море, красу світову, І людям співає він пісню нову. Усе одбивається в пісні, як в морі: Рожевая зоря, й червоная кров, І темна ненависть, і ясна любов, І пломінь пожару, і місяць, і зорі. Та пісня, як море, і стогне, й рида, І барвами грає, І скелі зриває, Як чиста прозора вода. Всі слухають пісню: нещасний коханець, Щасливая пара, і мати, й дитина, Співа тую пісню дружині дружина, – Те знає і тішиться музин обранець, Бо вдень, серед люду, поети мов діти, Їм милі тріумфи, і лаври, і квіти, І вабить їм очі великая слава, Якої не дасть перемога кривава, – В надії на неї терновий вінець Прийма молоденький співець. Ось день проминув, зник і вечір погожий, Ніч криє і місто, і табір ворожий, І дивляться любо небеснії очі; Поснули усі, до спочинку охочі, Здрімалася навіть обачна сторожа, Скрізь тихо… Міцна чарівниченька божа, Кориться їй все під кінець; Але не кориться співець. Ті промені горді, ясні, золотії, В ньому розбудили і речі, і мрії, Їх стримати – груди тісні! І прудко, мов іскри з багаття огнисті, Мов хвилі гірського потоку сріблисті, Летять голоснії пісні. І ллються, і ллються без примусу, вільно, Недбалі про славу й вінки, І линуть з північними вітрами спільно Високо під ясні зірки. Бринить у них радість, лунає і горе, Шумить у них спогадів, мрій ціле море, Навколо них розпач хаосом чорніє, Над ними веселка надій променіє. Не знає поет, чи хто слуха його, Не стримує серця і співу свого, Співа серенаду ясній своїй зірці, Та ночі, та музі своїй винозірці, Що з ним була в кожній порі… І пісня чарує облогу ворожу І будить на мурах обачну сторожу, Заснуть не дає до зорі!

12.04.1896

ТОВАРИШЦІ НА СПОМИН

Товаришко! хто зна, чи хутко доведеться Провадить знов розмови запальні, Нехай, поки від них ще серце б’ється, Я вам на незабудь спишу думки сумні. От, може, вам колись, – часами се буває, – Розглянути старі шпаргали прийде хіть, Ваш погляд сі щілки, блукаючи, спіткає І затримається при них на мить. І вам згадається садок, високий ґанок, Летючі зорі, тиха літня ніч, Розмови наші, співи й на останок Уривчаста, палка, завзята річ. Не жаль мені, що се вам нагадає Запеклої ненависті порив. Що ж! тільки той ненависті не знає, Хто цілий вік нікого не любив! Згадати тільки всі тяжкії муки, Що завдали борцям за правду вороги, – Кому ж не стиснуться раптово руки Від помсти лютої жаги? Ні, жаль мені, що й сей порив погасне, Як згасне все в душі невільничій у нас. Ох, може б не було життя таке нещасне, Якби вогонь ненависті не гас! Лагідність голубина, погляд ясний, Патриція спокій – не личить нам. Що вдіє раб принижений, нещасний, Як буде проповідь читать своїм панам? Так, ми раби, немає гірших в світі! Феллахи, парії щасливіші від нас, Бо в них і розум, і думки сповиті, А в нас вогонь Титана ще не згас. Ми паралітики з блискучими очима, Великі духом, силою малі, Орлині крила чуєм за плечима, Самі ж кайданами прикуті до землі. Ми навіть власної не маєм хати, Усе одкрите в нас тюремним ключарам. Не нам, обідраним невільникам, казати Речення гордеє: «Мій дом – мій храм!» Народ наш, мов дитя сліпеє зроду, Ніколи світа-сонця не видав, За ворогів іде в огонь і в воду, Катам своїх поводарів оддав. Одвага наша – меч, политий кров’ю, Бряжчить у піхвах, ржа його взяла. Чия рука, порушена любов’ю, Той меч із піхви видобуть здола? Нехай же ми раби, невільники продажні, Без сорому, без честі, – хай же й так! А хто ж були ті вояки одважні, Що їх зібрав під прапор свій Спартак?..

17.07.1896

ГРІШНИЦЯ

Колись давно в далекій стороні Була війна страшна і незвичайна: Те лихо звалось білою війною. Без гасел бойових, без гучної музики, Без грімких вистрілів, без ясних корогов. Вона була немов лихе повітря, Що прилітає на совиних крилах. І полягав вояк за вояком, Полки зникали, як вали на морі; На поєдинки там виходили вночі, Ховаючи під пахву короговку. У темряві густій ніхто не бачив, Як блискала й щербилась ясна зброя, Як падав і конав один з борців, Як ворог загрібав його у темну яму, Не раз іще живого. Старшина Лічила ранком військо, і багато Найкращих вояків у ньому бракувало: Ніхто не знав, де й як вони лягли. В той час найбільше воювали шнуром, Кайданами, отрутою, підкопом, А зрада гаслом військовим була. Часами тільки бомба огнева Могильну тишу розбивала гучно І всіх навколо ранила скалками. Раз в темну ніч на бій дівчина вийшла (Тоді йшли всі, жінки і чоловіки, І навіть діти не сиділи дома). Вона була при зброї: у руках Був заступ гострий, а в кишені куля, Набитая знадобом розривним. Дівчина йдучи тихо шепотіла, А на устах був усміх зловорожий: «Ой, підкопаю вражеє гніздо! Злетять вони угору, мов ті птахи!» От підійшла вона під темний мур Високої будови. Притаїлась, Перечекала сторожкий патруль І почала копать завзято, швидко… До половини підкопала стіну, Підклала кулю розривну під неї. А потім добула вогню і запалила У кулі трут і подалась додому З надією страшною. Коли раптом Мов грім ударив, – куля розірвала Завчасно стіну, і каміння гостре Посипалось навколо, наче град. І ось один важкий та гострий камінь Улучив дівчину, і полягла вона, Немов прибита градом ніжна квітка. Тут незабаром прилетів патруль, Знялася заметня, тривога, шуканина, І дівчину знайшли. «Чи мертва, чи зомліла?» Питали вояки. «Несіть її в шпиталь!» – Сказав старший. «Нехай її черниці Там одволодають, а потім буде суд». І віднесли в шпиталь зомлілую дівчину. І прийняли її там сестри милосердні, – Вони приймали всіх, – приставили до неї Черницю молоденьку, щоб гляділа. Лежала цілий день без пам’яті слаба, Але надвечір їй вернувся тямок, Одкрила очі, глянула навколо: Склепіння біле, образ і лампада І біля ліжка, наче другий образ, Бліда дівчина в чорному убранні. Хвора Де я і хто ти? Черниця Сестро, мир тобі! Се божая оселя, ти в шпиталі, А я твоя сестра, тебе гляджу. Хвала найвищому, що ти опам’яталась. Хвора А чула ти, що сталось сеї ночі? Черниця Хай бог простить тому, хто се вчинив… Хвора Се я! Черниця О сестро! ти?.. Ти каєшся, запевне! Хвора Ні, каяться вважала б я за гріх! Скажи, – ти певне знаєш, – адже в замку Усі погинули? ніхто з них не зоставсь? Черниця Ні, милував господь. Одна лиш вежа Упала, на той час там не було нікого. Хвора О, що ти кажеш?! (Хвора заридала). Черниця Вгамуйся, бідна сестро, помолися Зо мною вкупі богові святому, Подякуй, що не дав тобі вчиниш зла, Проси, щоб мир твоїй душі послав він І в серце повернув забутую любов. Сльозами змий оту лихую пляму, Що положив гидкий, ворожий замір. Аби простив тебе суддя небесний, А суд земний для праведних – ніщо. Хвора Гадаєш ти, що я боюся суду? Запевне, бридко між гадюк попасти, Та я їх не боюсь, суд не страшний для мене, – Небесний чи земний, для мене все одно, – Однакові для мене рай і пекло, Бо я не вірю в них. Черниця О господи, рятуй Оцю заблукану, нещасну душу! Послухай, сестро, ти ще молода, І, може, прийдеться загинути… Хвора Дарма! Не жаль мені, що молодою згину, А жаль – о лютий жаль, що пропаду даремне. Черниця Ніхто даремне в господа не гине, Без волі божої і волос не спаде. Хвора Не хтіла б я тебе вразити, сестро, Та, бачу, прийдеться розмову залишити, Бо ми говоримо на різних мовах. Черниця Ні! У всіх людей одна є спільна мова – Братерськая любов. Хвора Любов, ти кажеш? А я б сказала – щирість… Черниця Прожени Ненависті дракона геть із серця, Нехай в ньому зостанеться любов, І ми одна одну запевне зрозумієм, Як розумів розбійника Христос. Хвора Пожди, кохана сестро, я те бачу, Що ти мене і жалуєш, і любиш, Хоч я тобі чужа. Та я б хотіла, Щоб знала ти, кого і за що любиш, І як осудиш, то щоб знала за що. Сядь ближче біля мене, нахили Лагідне личенько до мене ближче, Забудь про те, що звете ви гріхом Чи праведністю, слухай тільки пильно. Черниця Боюся я, що втомишся, – ти ж хвора. Хвора Дарма! нехай умру, та думка не умре! В таке безсмертя й я привикла вірить. Адже і в вас є сповідь перед смертю… Мене жде шибениця – я те знаю. Так слухай. Ти все згадуєш любов, Вона й моя наставниця єдина. Мене любов ненависті навчила, Колись і я була, як ти, лагідна, тиха І вірила в братерськую любов, Бо при мені були брати кохані, Родина й ніжні подруги мої. Образу я сльозами зустрічала І перед кривдою схиляла я чоло, Коли вона на мене наступала. Я матері і батькові корилась, Вони ж були до мене завжди добрі. Я думала, що лад такий можливий Між ворогом і бранцем… Коли се Розпочалося біле лихоліття І наше місто зайняла облога; Боролося воно, змагалось, як уміло, А потім мусило відперти браму, І вороги ввійшли з тріумфом в неї. Я бачила, тоді, що хто хиливсь найнижче, Того найбільш топтали люди й коні. Мій батько й мати ворогам корились, А добрості не бачили ніколи. У мене розум наче потьмарився, Не знала я, де правда і де кривда, Я знала тільки, що мені так жаль, Так жаль на ворогів і жаль на подоланих. Сумний був час; товариші мої Пішли у військо, кликали й мене. Та я в собі не чула сили. Ті, що зостались, я їх одцуралась Або вони мене, пропала наша згода. Брати і сестри смутнії ходили, Той самий жаль гнітив їх, що й мене. Та що казати? В подоланім місті Немає щастя і не може бути! Хотіла я спершу, як ти, піти в черниці, У сестри милосердні, та для сього Потрібна віра, – я її не мала… Отак життя минало день за днем. Я бачила, як гинуло найкраще, Як родичі мої гнили по тюрмах І як високе низько упадало. Тоді в мені спалахнула ненависть До тих, що нищили мою любов. Ненависть розгоралась більше й більше, Та я не знала, де її подіти. Так, може б, я себе вогнем спалила власним, Та іншеє судилося мені. Прийшов один товариш і промовив: «Ходи; ми знову на війну зібрались! Не ми уб’єм, то нас вони уб’ють; Ми мусим боронитись, поможи нам! Невже ти будеш осторонь сидіти І споглядать, як ллється братня кров? Ні, сором се терпіти. Наша смерть Научить інших, як їм треба жити. Ходи, з тобою, певне, й другі підуть». І я пішла… Черниця А мати? а родина? Хвора У ту хвилину я про них забула, Та, може б, не згадала і тепер, Якби вдалось моє велике діло. Я б упилася щастям перемоги, – Не спогадом, надією жила б. Але ж тепера я даремне гину І думаю про той даремний жаль, Що може вбить мою кохану матір. Своїх сестер я бачу у жалобі, Братів у смутку – і даремне все!.. Коли б могла я ще хоч раз побачить Моїх коханих!.. Черниця Сестро, не журись! Якби ти тільки вірила у те, В що вірим ми, потішилась би певне. Ми віримо, що в іншім, кращім світі Побачимо усіх, кого любили. Хвора Шкода! Ви вірите, що єсть і рай, і пекло, Що люди й «там» не можуть рівні бути. Моя лагідна мати не злочинна, Не вбила і не хтіла вбить нікого, Їй мусить райська брама відчинитись, А для таких, як я, в раю немає місця. Черниця Все переможе щире каяття, І гріх, і пекло перед ним зникають, І райська брама навстежи одкрита. Згадай же, сестро, любую родину, Пожалуй душу бідну, молоденьку, За віщо ж має гинути вона? Хвора Чернице, спогадай: стоїть у вашій книзі: «Ніхто не має більшої любові, Як той, хто душу покладе за друзів». Ну, годі, я скінчила, ти вже знаєш І як осудиш, то вже знаєш за що. Умовкла хвора, і черниця тихо Сиділа, очі в землю опустивши…

 15.09.1896

ХВИЛИНА РОЗПАЧУ

О горе тим, що вроджені в темниці! Що глянули на світ в тюремнеє вікно. Тюрма – се коло злої чарівниці, Ніколи не розіб’ється воно. О горе тим очам, що звикли бачить зроду Каміння сіре, вогкий мур цвілий! Їм сірим здасться все, як небо у негоду, І світ, немов тюремний двір малий. О горе тим рукам, що звикли у неволі Носить кайдани ржаві та важкі, На волю вирвуться, і там бридкі мозолі Їм нагадають, хто вони такі. О горе тим, що мають душу чесну! Коли вони ще вірять у богів, Благати мусять силу ту небесну: «Пошли нам, боже, чесних ворогів!» О горе нам усім! Хай гине честь, сумління, Аби упала ся тюремная стіна! Нехай вона впаде, і зрушене каміння Покриє нас і наші імена!

 16.09.1896

«О, ЗНАЮ Я, БАГАТО ЩЕ ПРОМЧИТЬ…»

О, знаю я, багато ще промчить Злих хуртовин над головою в мене, Багато ще надій із серця облетить, Немов од вихру листячко зелене. Не раз мене обгорне, мов туман, Страшного розпачу отрутнеє дихання, Тяжке безвір’я в себе, в свій талан І в те, що у людей на світі є призвання. Не раз в душі наступить перелом, І очі глянуть у бездонну яму, І вгледжу я в кохання над чолом Строкату шапку блазня або пляму. Не раз мій голос дико залуна, Немов серед безлюдної пустині, І я подумаю, що в світі все мана І на землі нігде нема святині. І, може, приведуть не раз прокляті дні Лихої смерті грізную примару, І знову прийдеться покинутій мені Не жити, а нести життя своє, мов кару. Я знаю се і жду страшних ночей, І жду, що серед них вогонь той загориться, Де жевріє залізо для мечей, Гартується ясна і тверда криця. Коли я крицею зроблюсь на тім вогні, Скажіть тоді: нова людина народилась; А як зломлюсь, не плачте по мені! Пожалуйте, чому раніше не зломилась!

16.09.1896

АНГЕЛ ПОМСТИ

У темряві таємній серед ночі До мене часто гість непевний приліта, Він поглядом жахає і віта, Мов зірка Марс кривава, сяють очі. Всміхається мені страшний посланець, Я бачу в усміху ненависть і любов, На білих крилах червоніє кров, Мов на снігу зорі вечірньої багрянець. Він промовля мені слова страшні й великі, В руках палає меч осяйний, огневий, І в серці, наче поклик бойовий, Здіймаються у мене співи дикі. «Слова, слова, слова! – на них мій гість мовляє, – Я ангел помсти, вчинків, а не слів, Не думай же, що твій одважний спів Других, а не тебе до бою закликає. Даю тобі сей меч, дарма що ти не сильна, Мій меч не тяжкий для одважних рук. Чи ти боїшся смерті, кари, мук, Ти, що була душею завжди вільна?» Він подає свій меч, я хочу взяти зброю, Але не слухає мене моя рука, І лютість огнева із серця геть зника: «Іди, – кажу йому, – я не піду з тобою. Не жаль мені життя, а жаль тії людини, Що у мені живе, що бачу я в других, Коли ж її уб’ю, хай кара йде за гріх, Не схочу пережить ганебної години, Твоя слуга Корде, одважная нормандка, В тиранах бачила тиранів цілий вік, Але й в тирані їй з’явився чоловік, Як над убитим крикнула коханка…» Зника північний гість, та погляд той і мова Лишають в серці слід кривавий і страшний, І вдень мені в очах стоїть той гість дивний, А душу рве й гнітить нескінчена розмова…