Дві хвилини правди

Я збагнула, що ознака життя - кров, тобто все, з чого тече кров - живе.

У метелика зовсім не було крові! Я тримала його в руці та роздивлялась його рухи ніжками. Потім відірвала одну - і не побачила жодної краплини! Задоволена дослідом, повисмикувала всі інші ніжки, потім - крила (їх було чотири - два великих і два маленьких), а тоді - вусики.

Метелик перетворився на гусінь. І я подумала, що вчинила диво, що тепер він житиме інакшим життям - повзатиме в тіні по траві.

Гусінь лежала на стежці і смикалась. Але не повзла. Я підштовхнула її пальцем.

Мене покликали, я побігла - тепер не пам’ятаю куди й навіщо…

Тепер… Тепер я думаю, думаю… Той нещасний метелик конвульсивно

смикався [дригався

], від нього лишилися лише маленькі чорні очка. Мабуть, якби з них вирвався біль - годі уявити, що б то було за цунамі! (Якщо тепер хтось заспокоїть мене, сказавши, що комахи не відчувають болю, я запитаю: а хіба ти був комахою?!)

Минули роки, багато років, і цей біль таки вирвався назовні, виріс до розмірів Таїландської хвилі, здатної забрати тисячі невинних життів. Маленький і навіть неусвідомлений злочин може не виказувати себе роками, але зрештою повільно визріє з ока замученого дитиною метелика. Адже все в світі взаємопов’язане і має своє продовження.

Все пов’язане з усім. Один легкий неусвідомлений поштовх першої кістки доміно порушує всю систему. Я досі пам’ятаю нерухому «гусінь» на освітленій сонцем стежці. Тепер я сама схожа на ту гусінь…

– Як вам останній готель?

– СПА?

– Так, так…

– Ви спробували джакузі на мінеральних водах?

– А я, здається, навіть схудла!

– Слухайте, у вас просто-таки якийсь пунктик щодо схуднення…

– Авжеж! У мене новий чоловік і, до речі, молодший…

– Та що ви кажете, а на скільки?

– Нарешті несуть каву!

– Слава Богу, я так втомилася!

– …на п’ять років…

– Якби не ці бонусні поїздки, кинула б цю справу!

– Ну, що ви, у нас цікава робота, принаймні, мені до вподоби!

– А перед тим ми були в Шарм-ель-Шейху - передивилися готелів з п’ятнадцять, я перетворився на вичавлений лимон…

– Ха-ха-ха!

– Не бачу нічого смішного!

– Панове, допиваймо швидше, автобус чекає!

– У мене ноги гудуть!

– А я ще сходжу до басейну. Хто зі мною?… Чудовий вечір. У Фінляндії все чудове - повернусь, так і напишу…

– Добраніч!

– Добраніч! Добраніч!

– А ви… Може, підемо до бару… м-м-м… вип’ємо ще чогось? У вас такі гарні очі… Мені подобаються такі жінки. Такі м-м-м… як ви… м-м-мовчазні… З такими очима… І рука… Можна поцілувати?… Га?…

…Все сталося швидко і просто. Я стояла біля ліфта в лікарні, куди тебе вкотили на каталці. Двері зачинилися.

Ні, не так. До того було кілька чудових місяців. Ми весь час робили дві справи: ходили і лежали. Навіть не їли як слід, - економили час. Тинялися містом уздовж ріки босоніж, а я розкидала босоніжки по кущах і не хотіла їх шукати. До всього було байдуже - одягу, їжі, транспорту, людей. Лягали, де заманеться. Аби дихати одне одному в обличчя. Ми збиралися бути разом. Довго-довго. І я була цілком спокійна. І навіть не помітила, що ти не можеш їсти. Мені теж не хотілося. Але про всяк випадок я давала тобі ліки - ношпу, фестал, ще щось. Поки на сьомий день ти, котрий ніколи не скаржився, раптом сказав «фігня якась…» і дозволив викликати «швидку».

Тоді й з’явився той ліфт з каталкою. Але перед тим я роздягла тебе. Ти лежав зовсім голий перед двома нахабними медсестрами, товстою санітаркою і одним лікарем. Лікар сказав: «Чого ви так довго чекали? Це - перитоніт…».

Я нічого не змогла відповісти, бо щось перетисло горло. Ти посміхнувся та сказав: «Поїхали!» - ну просто, як у старій пісні про Гагаріна. Я посміхнулася також. І ти поїхав. Двері ліфта зачинилися. Я залишила сумку в палаті і доки стояла під ліфтом, з неї вкрали всі гроші, що взяла з собою - на ліки, бинти і таке інше. Я подумала, що варто швидко збігати додому, але боялася відійти. Вирішила, що збігаю, коли все благополучно закінчиться. Вирішила, що встигну. Сіла на підлогу. Руки мої стали зовсім білі - я не могла їх розчепити, думала, щойно розчеплю і щось там буде не те, там, в операційній. Думала, як тебе викотять звідти, я покладу руку тобі на лоба, а потім уважно запишу назви всіх можливих ліків у світі, котрі швидко поставлять тебе на ноги. Я думала, що тепер навчуся смачно готувати і ми не будемо більше вештатись вулицям, бо матимемо свій дім.

А ще я намагалася не згадувати твою посмішку і оте: «Поїхали!», бо і перше, і друге було нестерпним. А я не могла дозволити собі сліз. Просто не могла. Бо ти одразу б відчув, що я плачу.

Я сиділа, доки повз мене пройшла купа ніг у світло-зелених штанах. Скільки їх було? Якщо шість, то, певно, лікарів було троє. Або більше, якщо ніг було вісім чи дванадцять… Шість-чи-вісім-чи-дванадцять… Зупинився лише один, інші швидко пішли далі. Надто швидко.

Лікар запитав, хто я тобі, чи є в тебе батьки і чи є в мене їхній номер телефону.

Я сказала, що не варто турбувати батьків, бо апендицит - звичайна річ. Він щось відповів. Але я не почула. Він повторив. Але я знову не почула. Щось трапилось зі слухом. Але ж я добре чула, як на протилежному кінці коридору б’ється у скло муха…

Потім… я сто мільйонів разів згадувала твою посмішку - згадувала навмисне, аби виплакати її. І щоранку змінювала мокру від сліз подушку. Мокру наскрізь. Ніби вимочену в морі. Змінювала так довго, що одного разу прокинулась і здивувалась, що вона - суха, і мені більше не треба її міняти. Мабуть, вже ніколи… Тим ранком мені довелося витинати ножем «стрілки» на повіках, а посмішку вирубувати сокиркою для м’яса - моє обличчя ніби закам’яніло. І я подумала, що це добре, адже тепер на ньому ніколи не з’являться зморшки…

…Після того, як так просто і несподівано пішов той, для кого вона хотіла навчитися смачно готувати (адже Соломія не любила готувати, бо не любила їсти), вона почала жити так само: куди вітер занесе. Робота в рекламному відділі туристичної фірми сприяла цьому якнайкраще.

Бувало, оглядаючи готелі і мальовничі місця, аби потім пропонувати їх клієнтам, вона змінювала по десять ліжок за тиждень, не встигаючи звикнути до жодного.

То був карнавал ліжок і краєвидів до того моменту, доки світ перетворився на один суцільний готель зі старанно і бездоганно підгорнутими під високий матрац простирадлами на широких двоспальних ліжках, з наборами скляних чи пластикових пляшечок і тюбиків у стерильних (або не дуже) вбиральнях, з купою рушників і рушничків з аерозольним запахом квітів, що висіли над ванною, мов прапори.