Дві хвилини правди

Він попросив пояснень. Але вона з захватом заговорила про цей ліс, про ворону, котра щоранку стукає дзьобом у вікно і вона годує її з руки, про оленя, що забрів на подвір’я, і знову про те, що вона б усе одно втекла від нього…

Це був кінець.

Тоді він подумав про картину. Ні. Він подумав, що покупка картини - привід лишити в цьому домі гроші. А гроші - запорука того, що вона швидше впорядкує це жахливе приміщення. Ні. Впорядкування приміщення - запорука того, що їй тут буде добре. Принаймні так, як вона хоче. Шляхом таких міркувань він прийшов до тями і в ньому заговорив комерсант.

Пару разів глибоко ковтнувши повітря аби розчинити в ньому нестерпний кавалок болю, що застряг у горлі, він розповів про майстерню в місті і про марні торги з її господарем за картину.

– Я це не вирішую, - сказала вона.

– А з ким я можу поговорити?
– запитав він все ще маючи надію, що вона блефує, що ніякого чоловіка немає.

Але він був. Він прийшов, весь засипаний снігом, в кудлатому кожусі і довго струшував сніг з чобіт, не помічаючи гостя.

Вона стояла і запитально дивилася на нього. Він витяг з-під поли чорного песика. Вона вхопила його, заплескала в долоні, поцілувала в ніс, поставила на плетену доріжку. Вони обоє присіли, схилились над ним, пестячи і лоскочучи з усіх боків.

Він дивився на все це з кутка широко розкритими очима і йому здавалося, що він потрапив до божевільні, в якій розлучаються через посмішку, а одружуються посеред лісу, в мороці і холоді…

Він згадав свій дім на березі Малакської затоки, увесь наповнений світлом і теплом, коттедж в Берлінгтоні, що потопає в кущах бузку і не міг збагнути, чим ці засніжені рівнини і схили кращі за все те, що він приготував для неї.

Потім на якусь мить уявив, що це він прийшов з морозу в дивному кожусі і дістав з-під поли песика - і вона кинулася на шию йому. І вони разом пестять маленьке клешоноге створіння, переплітаючись пальцями і поглядами, об’єднані таємницею свого відлюдництва і її вагітності…

Нарешті вони набавилися із цуценям і настала ніякова пауза, під час якої він мусив вийти зі свого укриття і покашлюючи, підійти до свого ворога, до крадія, до покидька, до суперніка… Він мусив видряпати з нього якщо не жінку, то картину, яка тепер точно має належати йому.

Він представився і сказав, що приїхав у важливій справі - заплатити гроші за картину, котра лишилася в майстерні і яку неодмінно хоче мати в своїй колекції. Говорити діловим тоном було важко, адже з кожним словом він все чіткіше усвідомлював, наскілки банальною виглядає ситуація: багатий колікціонер приїхав придбати витвір мистецтва у бідного маляра, котрий змушений жити у глухомані. І зараз, без сумніву, призначить шалену ціну.

– Ви можете забрати її просто так, - сказав художник, - Я напишу розписку. Ця картина для мене не актуальна. Це - минуле…

– Ні, - сказав він, - Тоді я залишу стільки, скільки вважаю за потрібне. Повірте, я знаюся на мистецтві…

І, ховаючи очі від її очей, котрі дивилися на нього з тривогою, він дістав портмоне.

– Це багато, - сказав художник.

– Це мало… - заперечив він, - Решту я перешлю поштою.

Вона запропонувала повечеряти. Але він відмовився: йому треба дістатися міста, в якому ще має купу важливих справ.

Потиснувши руку художнику, забравши розписку для Миколи і, не здіймаючи очей, вклонившися жінці, він хутко вийшов на двір.

І побрів, потопаючи лакованими чоботами на тонкій підошві, в снігу. Дійшов до трьох палиць - певно, колишнього тину - засунув руку в нагрудну кишеню, витяг звідти «чьотки». Замислившись на якусь мить, він повісив низку перлів на палицю і майже побіг до авто, котре вже нагадувало величезний білий замет. Можливо, він плакав…

– Що це за картина?
– запитала Єва.

– Я писав її, як оповідання… - сказав Іван.

– Про що?

І він розповів їй про те, як вони…

… народились на одній землі.

І це зовсім не означало, що мали зустрітися.

Вони і не зустрілися - а просто пішли своїми шляхами, в різні боки, як і годиться тим, хто народився на одній, але дуже великій землі.

Надто далеко аби хоч раз побачити одне одного.

Він одружився. Вона вийшла заміж.

Він розлучився і одружився ще раз.

Вона ледь не вмерла після операції і поїхала зі свого міста - ще далі від тої точки, в якій знаходився він.

Він працював, воював і мандрував; вчив мови; бився; сидів в кабінеті перед слідчим; заточував викрутку і носив її в правій кишені піджаку; починав будувати дім; кидав палити; починав палити; губив запальнички; гроші; здоровий глузд; голився, відпускав бороду; спав в одязі; виходив з ванної голим; підписував папери; вставляв ключ в замкову шпарину…

Вона тікала в ніч; поверталася; готувала їжу; плакала на кухні; купувала білизну; смажила рибу; сідала в нічні авто; патрала курей; читала кулінарну книгу; їхала в метро; гортала жіночі журнали; сварилася з сусідкою; вчилася водити машину…

Він стукав кулаком по столу; ламав сірники; крутив губами лезо; бинтував руку; читав газети…

Вона кусала подушку; сиділа перед вікном; сміялася, хотіла купити каблучку з маленьким діамантом…

Коли в цих трудах - праведних і неправедних, вони вибилися з сил - посеред землі, що висвітилась, мов географічна карта, спроектована на стіні шкільного кабінету, заблимала червона лампочка: третя точка, в якій вони нарешті зійшлися.

Він поїхав у відрядження.

Вона - відвідати давню подругу.

Чи навпаки: вона - у відрядження, він - відвідати давнього друга.

Падав сніг.

Вони поглянули одне на одного - в тролейбусі, в кав’ярні, в коридорі невідомого закладу, в провулку, в магазині, на зупинці, біля кінотеатру…

Це тривало не більше двох хвилин…

– І що?
– запитала Єва.

– І… далі пішли разом… - посміхнувся він і додав: - Дивний цей американець…

– Дивний… - сказала вона.

* * *

… Різкий дзвінок телефону перекрив гул води і шипіння телевізорів. Я поглянув на апарат - на ньому висвітився номер знайомого журналіста. Дзвінок лунав наполегливо, безкінечно, боляче врізаючись в мозок.

За вікном сідало сонце, наповнюючи двір тривожним червоним мерехтінням. Я помітив, що все підвіконня засипано попелом, а в попільниці у вигляді лев’ячої пащеки повно тліючих недопалків.

Я ткнувся головою в скло - воно було приторно теплим. Скосивши очі долу, побачив, як біля мого авто бавляться діти - дві дівчинки і хлопчик років семи-восьми. Спочатку вони крадькома обходили машину, потім почали бігати довкруж, наздоганяючи одне одного.