Дві хвилини правди

– Не знав, що ти така вразлива, - сказав Дан.
– Давай не будемо заходити. Поїхали далі.

– Ні. Зайдемо. Тільки перечекаємо дощ. Дивись, стежка розмокла. А ми давно нормально не спілкувались. Щоб нормально спілкуватися, потрібен час. Ось такий, як тепер. Дощ, дорога і ця церква попереду. Я навмисне взяла відрядження, щоб виїхати з міста. Сама напросилась. Чому - не знаю, ніби щось вело. Хоча зараз, - вона поглянула на годинник, - так, саме тепер мала б тусуватися на відкритті діамантового бутика. Вітатися, посміхатися, бачити довкола себе тіні.

…Дощ скінчився так само раптово, як і почався. Ніби хтось нагорі перевернув вертикально лійку.

– Ти перепочила? Пішли?
– сказав Дан.

Він озирнувся на дівчину - вона ще спала. Вуста її були зворушливо напіввідкриті, мов у дитини.

На церковне подвір’я невідомо звідки вийшов чоловік із банкою фарби. Вони помітили, що паркан було пофарбовано лише на половину. Чоловік поглянув на небо, дістав з банки пензель і почав дофарбовувати паркан.

Єва всміхнулася.

– Ось абсолютно щаслива людина, - сказала вона.

– Ти впевнена?

Єва глянула на нього своїм звичним поглядом - крізь трохи примружені повіки, хитро.

– А ти хочеш перевірити?

Дан знизав плечима. Відкрив дверцята авто:

– Пішли. Зайдемо - і поїдемо далі.

Чоловік, що фарбував паркан, був одягнений у доволі стару куртку-вітрівку і темно-сині потерті джинси.

Дан привітався із ним. Той відповів. Поглянув на його супутницю і одразу відвів погляд.

Єва швидко пройшлась подвір’ям і пірнула в церкву. Надто швидко, зауважив Дан. Він, як годиться (хоча це було для нього щось на кшталт непотрібного ритуалу), перехрестився на порозі і наздогнав Єву.

Вона стояла біля ікони.

– Щось не так?
– запитав Дан.
– Ти якась бліда…

– Все нормально, - стенула плечима Єва.
– Просто цей тип дуже схожий на…

– Який?
– не зрозумів він, поглянувши на ікону святого Петра.

– Ну той, на вулиці, із фарбою…

– На кого?

– На Вадима… Ти пам’ятаєш Вадима?

– Твого музиканта…

– Так, так, - швидко промовила вона, ніби не хотіла чути того, що він скаже далі.

– Я гадав, що його вже… немає, що він помер…

– Ні, - знову перебила Єва.
– Ні. Це я так, щоб не питали.

Вони присіли на лаву.

Дан погано пам’ятав ту історію. Лишились якісь уривки: як вони всією групою відвідували Євпраксію в лікарні. Вона сиділа на краю ліжка - худа і коротко стрижена, мов після тифу. З непропорційно великими очима на пласкому обличчі…

– Це не він. Точно. Я його ніколи не сприймав. Дивувався, як ти могла в отаке от вляпатись.

Він поклав руку на її долоню. Але це було зовсім зайвим. Вона обпекла його несподівано веселим поглядом:

– Я знаю, що це не він. Але всі, хто хоч трохи схожі на нього, і досі викликають у мене жах.

Вона швидко перехрестилась.

– Жах виганяють жахом, - сказав Дан.

– Що ти маєш на увазі?

– Треба познайомитись. Тоді

припиниш [перестанеш

] смикатись, побачивши знайомі риси.

– Ще один прикол?
– посміхнулась вона.

До церкви зайшла старенька в чорному, сіла за стійку, за якою продавалися свічки, і запитально поглянула на приїжджих: чи будуть купувати, чи вкинуть пожертву в металеву скриньку.

Дан підійшов і вкинув. Купив свічки. Старенька заспокоїлась.

– З міста?
– запитала вона.

– Так.

– Як там нині? Тихо?
– запитала старенька.

– По-різному, - невизначено відповів Дан. І вирішив запитати: - А хто це там у вас на дворі? Служка?

– Та де там, - радіючи з можливості потеревенити відповіла стара.
– Цього панотець привіз звідкілясь минулого літа. Робітник наш. Хороша людина. У нього видіння було…

– Що за видіння?
– поцікавився Дан.

– Панотець розповідав, що був цей чолов’яга зовсім пропащий. З тих, що валяються під парканами. Їх зараз повно скрізь… Жаліють їх всі. Так ото лежав він, як кавалок який-небудь, а продер очі і бачить - перед його носом стоїть ікона Святої Діви. Смикнувся, а в руці ще й великі гроші затиснуті. Пішов похмелятися. А тут йому якраз назустріч наш панотець (він тоді чомусь в місто поїхав, вже не пригадую, з якої причини). Побалакали. Опісля повіз його панотець сюди на своєму «Запорожці». То він тепер тут працює, коли чого треба. Сніг розчищає чи дерева обкопує. Різне… І не п’є.

– Зрозуміло, дякую, - сказав Дан.
– Справді, видіння - велика річ…

Він повернувся до Єви з ідіотською посмішкою.

– Що тобі сказала стара?
– запитала вона.

– Розповіла про те, як цікаво бути богом, - невизначено мугикнув він.
– Ну, що - рушаймо далі?

– А той вже пішов?

Дан виглянув у двері:

– Ще ні. А що?

– Нічого, - посміхнулась вона.
– Просто я його десь бачила… Не можу пригадати, де саме.

– А я так точно бачив… - промимрив Дан.
– Це ж треба!

– Що саме?

– Нічого. Так…

– Пішли.

Вона рішуче підвелася. Він дивився, як вона йде темним коридором і її силует в отворі дверей окреслюється золотою ниткою світла…

Єва підійшла до паркану, зупинилась.

– Архітектоніка останнього мазка свідчить про недостатню імпресіоністичність образів!
– несподівано вимовила вона, зупинившись біля маляра.