Дві Вежі

— Несіть його короткою дорогою до Нижніх воріт. Шелоба нам нині не завадить!

— Гей-го, гей-гей! — Орки рушили усі разом. Серед юрби четверо тягли нерухомого Фродо.

Вони потягли Фродо до печери. Вони вже в підземеллі… Сем уперто брів слідом. Він витяг меч, клинок спалахнув синіми іскрами, але ніхто його не помітив. Останні орки вже зникали в чорному лабіринті. Сем зупинився, важко [312] дихаючи і притискаючи рукою серце, котре калатало, мов дзвін. Потім витер рукавом сльози і пірнув до тунелю. Пітьма підземелля тепер не здавалася непроникною. Але знемога ятрила тіло і душу Сема, і при усій завзятості він ніяк не міг наздогнати орків, тільки бачив вогонь їхніх смолоскипів десь попереду. Орки під землею завжди рухаються спритно і швидко, тим паче знайомими шляхами, а їм досить часто доводилося ходити цією, найкорот-шою, дорогою з Мінас-Моргула на той бік гір, навіть під загрозою потрапити до Шелоби. Ніхто не знав, хто і коли пробив головний коридор і круглий зал, де оселилася Шелоба, але орки і самі вирили багато бічних ходів до сторог жової вежі над обривом, рятуючись від павучихи. Зараз вони були веселі, галасували, радіючи знахідці та, за своїм звичаєм, висловлювали почуття пронизливим галасом. Сем незабаром вирізнив серед загального гомону, приглушеного затхлим повітрям, голоси обох командирів, котрі йшли останніми, ближче до нього.

— Чи не позатикав би ти своїй наволочі пащеки, Шаграте? — сердився один. — Докричаться… Нам зараз тільки Шелоби не вистачає…

— Твої репетують анітрохи не менше, Горбагу! Нехай відведуть душу. Шелоба поки що безпечна, запевняю тебе. Схоже, вона напоролася на здоровезну колючку. Ми з цього приводу сумувати не станемо, га? Бачив плями сукровиці поблизу печери? Нехай хлопці розважаються. Нам пощастило, ми знайшли те, що так старанно шукають, але не знаходять, в Лугбурці.

— Вони це шукають? А що саме, приятелю? Схожий на ельфа, хоч на зріст замалий. Невже такий недомірок може бути небезпечний?

— Хтозна? Побачимо, розберемося.

— Еге! — пирхнув Горбаг. — Виходить, тобі не сказали прямо. Ніколи нам нічого до пуття не говорять. Навіть половини того, що відає начальство! Але знаєш, і нагорі, буває, помиляються!

— Цить! — Шаграт стишив голос так, що навіть загострений слух Сема ледь уловлював його. — Може, там і помиляються, але в них всюди очі й вуха, голову даю на відсіч, серед моїх солдатиків теж. Одне ясно: нагорі негаразди. Ти говориш, назгули збентежені, а я знаю, що й у Лугбурці неспокійно. Щось таке від них ледве не вислизнуло… [313]

— «Ледве?» — запитав Горбаг. — Це як же розуміти?

— Про це пізніше. Ось спустимося нижче, поговоримо спокійно.

Вони замовкли. Незабаром Сем почув короткий брязкіт, скрип, і тупіт затих. Сем підбіг ближче і впізнав тупик, завалений обвалом, де вони помітили зникнення Горлу-ма. Його, як і раніше, перегороджувала величезна брила, а орки зникли!

Сем ясно чув їхні голоси і кроки. Як же вони брилу обійшли? Знову до горла Сема підступила туга: погані орки несуть Фродо, страшно навіть подумати, з якою метою, а він не може пробитися! Сем натис плечем — перепона не піддалася. Раптом за нею, зовсім близько, знову заговорили Шаграт і Горбаг. Сем напружив слух: може, довідається про щось корисне. До того ж Горбаг, видно, служить у Мінас-Моргулі, він мусить повернутися, а що як тоді прохід якось відкриється?

— Не знаю, — відповів Горбаг. — Взагалі новини летять швидше птахів. Як це вийшло, не знаю, не запитував. Бо, знаєш, краще — не запитувати. Брр! Аж нудить від цих назгулів. Як вирячиться, то немов шкіру з тебе здер. А ВІН їх любить, у мазунчиках вони ходять, скаржитися даремно. Знаєш, служба в столиці зараз — важкий шматок хліба…

— Пожив би ти тут, у сусідстві із Шелобою, — відповів Шаграт. — Краще подалі і від назгулів, і від неї. Ну, зараз війна. Потім, дивись, і краще стане.

— На війні нам, здається, щастить?

— Усяке кажуть, — буркнув Горбаг. — Якщо дійсно пощастить, просторіше стане, це точно. Я от про що міркую… При нагоді прихопити б нам дюжину добірних хлопців, та податися до такої місцинки, де поживи вдосталь, а начальства ніякого, га?

— Отож! — зітхнув Шаграт. — Як за старих добрих часів…

— Залишилася дрібничка: дожити! Мені якось моторошно, знаєш.

— Я вже казав, навіть нагорі… - Горбаг перейшов на шепіт, — так, на самому верху можуть помилятися. Ти говориш, щось «ледве» не вислизнуло? А я тобі говорю, не «ледве», а «зовсім». От ми тепер і шукаємо невідомо що. Звалять все докупи, а нам, Урукам, розгрібати, і спасибі не дочекаєшся! Чи ти не второпав? Вороги нас ненавидять не [314] менше, ніж ЙОГО. Якщо з ним покінчать, і нам буде непереливки… Краще скажи, коли ти наказ одержав?

— Десь дві години тому. Надійшла вказівка: «Назгул стурбований. Можливо, на Сходах з'являться вивідачі. Подвоїти пильність. Вислати підрозділ до перевалу». Ну, я і вирушив відразу.

— Щось тут не теє, - засумнівався Горбаг. — Мовчазні здіймали тривогу ще позавчора і раніше теж. А мене послали з патрулем тільки ввечері, і в Лугбурц рапорт не відправили; може, тому, що Вождь Дев'ятки вирушив у похід? Схоже, Лугбурц не одержує повідомлень вже давно.

— Око було зайняте іншим. На заході щось відбувається.

— Це усі знають. А поки вивідачі Ворога швендяють прямо по Сходах. І чим ти займався на своїй вишці? Адже тобі наказано вартувати вдень та вночі!

— Ти ще мене вчити будеш? — озлився Шаграт. — Ми не спали, ми все про ці дивні справи знали. І навіть дуже дивні! Ми бачили світло і чули галас. Шелоба вилізла з лігвища. Вартові помітили її зі служкою.

— Служка? Це ще хто?

— Та ти знаєш, чорний такий, трохи схожий теж на павука, а більше — на слизьку жабу. Він тут уже бував, з Лугбурца йшов, і нам було наказано пропустити. Потім ще кілька разів проходив, ми не чіпали, а з пані Шелобою він якось домовився. Напевно, неїстівний, не то Шелоба його зжерла б, їй на накази плювати! А позавчора цей служка побував у Шелоби, і вчора увечері ми його бачили. Мені доповіли, що пані Шелоба готується до розваг, і я не турбувався, поки наказ не надійшов. Я думав, цей служка доставив їй перекуску, а може, ви надіслали полоненого і все таке. Я в її дозвілля не втручаюся. Усі знають: коли Шелоба виходить на полювання, з тунелю ніхто живим не вийде!

— Чи зажди це так? А той недомірок? Якщо він дістався до Сходів, то, значить, пройшов тунель під носом у Шелоби! Прорубав павутиння і вийшов — є над чим розумом розкинути, га?

— Та вона ж його все одно наздогнала?

— Нічого подібного! Вона відразу б потягла його до своїх комор. І якщо в Лугбурці саме ним цікавляться, довелося б тобі в ці самі комори лізти. Ось чому б я не позаздрив! Цей малюк був не один, втямив?

Сем зацікавлено притулив вухо до каменя. [315]

— Хто розрізав павутинну обмотку на ньому? Той же, хто прорізав завісу на вході, так? І куди цей ловкач подівся? Ну, поясни мені, Шаграте!

Шаграт промовчав.

— Ти покрути мізками, це не дрібничка. Кому, як не тобі, знати: ніхто досі не міг загнати скалку Шелобі! Ми, зрозуміло, її оплакувати не станемо, але, виходить, поблизу кружляє супротивник страшніший за будь-яких заколотників!

— Але хто? — сухо запитав Шаграт. — Зважаючи на все, великий воїн» скоріше за все, ельф, у будь-якому випадку з ельфійським мечем, а то й із сокирою. Він гуляє по твоїй ділянці, а ти ґав ловиш! От які

Горбаг плюнув, а Сем сумно посміхнувся, слухаючи свій новий опис.

— Завше ти весь світ у чорне фарбуєш, — відповів Шаграт. — Можна інакше це пояснити. А я, між іншим, ґав не ловлю, в мене усюди вартові розставлені, і я з обов'язками справляюся. Спершу треба зайнятися цим типом.

— Яке від нього пуття? — здивувався Горбаг. — Він випадкова фігура. Той дойда, бачиш, не особливо дорожив цим коротуном, позаяк покинув його непритомного. Суто ельфійська звичка, як кажуть!