Двiйники Стьопи Лознiкова

– Неохота... у мене своє дiло є.
– I вiн знову заглибився в сторiнки пошарпаного пiдручника, погладжуючи по спинi вiвчарку Джоя.

– Нiчого, Стьопо, працюй самостiйно, - вiдзначив i старший геолог Захар Iванович, зазираючи у вiдерце, де билася спiймана риба.
– При такому кльовi ти й сам цiлком впораєшся. Та й пiзнувато вже - незабаром сонце зайде, вистачить!.. Викупаємося ще разок- i я поїду додому готувати юшку. Не заважатиму вашiй ночiвлi на березi рiчки... А це що?-Вiн здивовано пiдвiв голову. Джой скочив на ноги i стривожено дивився вгору.

На сутiнковому вечiрньому небокраї раптом з'явилася яскрава червона смуга. Спочатку коротка, вона немов стрiлою пронизала потiм небосхил i ввiгналася, здавалося, просто в далекий синюватий лiс - десь кiлометрiв з п'ятнадцять звiдси. А ще через кiлька секунд у небi загуркотiв уривчастий грiм, його звуки долинали вiд дивної червоної смуги, що повiльно розпливалася в сутiнi. Джой наїжився i глухо загавкав.

– Метеор!
– вигукнув Петро, вiдкидаючи книжку.

– Та нi, не метеор, а вже скорiш крупний метеорит, - сказав Захар Iванович.
– Ого, такий гуркiт.

– А може, це мiжпланетний корабель?
– озвався Стьопа, забувши про вудочки.
– Та ще й не який-небудь там, а з далеких чужих планет... Ну й здорово було б! А чому б i не так, Захаре Iвановичу?
– обернувся вiн до геолога.

– Хто ж його знає, - повiльно вiдповiв той.
– Фантазувати, певна рiч, можна скiльки завгодно... Втiм, метеорит i справдi дуже великий.

Яскраво-червона смуга в небi вже розтанула. I сутiнки, здавалося, ще бiльш згустилися над землею. З пiвденного боку, звiдти, куди впав метеорит, рiзко й несподiвано промайнув порив вiтру. I знову все затихло. Джой перестав гавкати й улiгся на травi.

– Ну, купатися, так купатися!
– рiшуче заявив Петро.

За хвилину галасливе купання було вже в розпалi. Смiючись i вiдпльовуючись, Стьопа рятувався вiд Джоя, що намагався схопити його й витягти на берег: собацi здавалося, що його друг перебуває в смертельнiй небезпецi. А коли Стьопа поринав, то Джой здивовано оглядався i, не знаходячи його, кидався до Петра: адже й тому треба було допомогти.

Захар Iванович вилiз на берег.

– Ну, а тепер до побачення, хлопцi! Диви, вже смерклося!
– вигукнув вiн, хутко одягаючись.
– Поки доїду, вже й нiч буде. Значить, переночуєте тут, на бережку, як домовилися, а завтра вранцi - на базу. I без запiзнень! Рибку я захоплю з собою, ранком для всiх зваримо юшку.

Захар Iванович почепив вiдерце з рибою на кермо свого велосипеда.

– Джой, ти лишайся тут, тут! Повернешся з хлопцями.

Джой крутнув хвостом. Разом з друзями вiн уважно дивився на постать Захара Iвановича, що швидко зникала в мороцi, а потiм знову лiнькувато поклав голову на лапи. Петро i Стьопа розпалили вогнище, закип'ятили воду, повечеряли смаженою рибою, нагодували й собаку. I тодi Стьопа знову сказав, поглядаючи на розсипанi в нiчному небi зiрки:

– Звичайно, все це нiсенiтниця... а втiм, коли б це й справдi був не метеорит, а мiжпланетний корабель з якоїсь iншої планети?..

Раптом Джой скочив на ноги. Його шерсть наїжилася.

– Що таке, Джой?
– здивовано спитав Петро. Собака здригався вiд збудження, уривчасто гавкнув раз, другий, хутко рвонувся вперед i зник у темрявi. Гавкання раптово обiрвалося, немов собацi перехопили горлянку. I все затихло.

– Джой! Джой! Де ти? Джой, iди сюди!

Але собака безслiдно зник, наче потонувши в нiчному мороцi.

– Куди вiн подiвся?
– Стьопа взяв палаючу головешку з вогнища i пiшов у той бiк, куди кинувся Джой, оглядаючи кущi й дерева. Незабаром вiн повернувся:

– Нi, нiчого не видно. Немов провалився наш Джой... I головне - не гавкає! Треба взяти бiльшу головешку...

– Нi до чого все це, - спинив його Петро.
– Що ти там знайдеш у цiй темрявi? Диких звiрiв тут немає, а люди... люди прийшли б сюди, до вогнища.

– А де ж тодi Джой?

– Ну, звiдки ж менi знати? Побiгає, побiгає i прийде сам. Якщо вiн не гавкає, значить, загалом усе гаразд. Краще давай спати. Прокидатися ж доведеться вдосвiта.

Стьопа все ще тривожно оглядався. Потiм вiн сказав:

– Нi, не подобається менi все це... Знаєш що? Давай повiсимо одяг на дерева. Бо ж коли раптом хтось прийде сюди й забере все. га? Та й вогнище розпалимо велике...

– Дурницi, - вже сонно вiдгукнувся Петро.
– Хто ж може опинитися тут? Ну, коли ти вже так хочеш, давай. Пiдстилки у нас є, i холодно, мабуть, не буде.

Через кiлька хвилин вони вже лежали на пiдстилцi. Вогнище рiвло й яскраво палало, кидало вiдблиски на сусiднi кущi. Петро заснув одразу. А ще трохи згодом заснув неспокiйним сном i Стьопа.

3

Капiтан прислухався i знову незадоволено потер себе над очима рукою, що раптом з'явилася. У нього, здається, болiла голова... Втiм, це дрiбницi... Головне дiло - термiновi дослiдження. Вiн ще раз прислухався, скеровуючи довге вухо, що виникло в нього, у бiк виходу з мiжпланетного корабля. Так, було чiтко чути, як зашурхотiли герметичнi засуви в головному люцi. За хвилину навiть легко вiйнуло свiже повiтря з вiдчиненого люка. Значить, бiля входу корабля щось вiдбувається...

Трохи згодом на порозi каюти з'явився начальник розвiдки Номер Три.

Капiтан нетерпляче спитав:

– Ну, i що?

– Завдання виконано, Капiтане, - вiдповiв начальник розвiдки.
– Нашi розвiдники взяли зразки нижчого типу тваринного свiту. їх принесли сюди.

– Якi ж вони?

– Нiчого особливого, Капiтане. Здебiльшого, ссавцi i птахи. Представники вимерлих на нашiй планетi видiв.

– Гаразд, ходiмо, я подивлюся, - наказав Капiтан.

У великiй каютi корабля на пiдлозi лежали принесенi розвiдниками зразки. Капiтан оглянув їх. Офiцери й розвiдники стояли бiля стiн каюти, непорушно застигнувши. Тiльки їх очi невiдривно стежили за дiями Капiтана. В їх нерухомому поглядi було щось, схоже з гострою уважнiстю спрутiв чи кальмарiв, холодною й безжалiсною. Капiтан пересувався на широких ступнях, якi ставали чи м'якими на взiрець лап звiрiв, чи жорсткими, наче ноги птахiв, - залежно вiд того, на що вiн дивився. Ступнi Номера Три i Номера Чотири також негайно змiнювали свiй вигляд; i розвiдники, що стояли бiля стiн, теж раптово i дисциплiновано надавали своїм нижнiм кiнцiвкам точної форми ступнiв Капiтана, що змiнювалися пiд час огляду.

– Так, - неуважно говорив Капiтан, - ця iстота, вкрита перами, з великими очима й насупленими бровами, мабуть, щось з позичила вiд предкiв наших стародавнiх Молюскiв: на це вказують її очi. Бачите, Номер Три?
– вiн вказав пальцем раптово виниклої руки на вкритi каламутною плiвкою зiницi мертвої сови.

– Гадаю, що саме так, Капiтане, - чiтко вiдповiв начальник розвiдки. Вiн делiкатно помахував такою ж рукою, не насмiлюючись вказати нею на птицю.

– А цi малесенькi рибки! Вони нагадують менi нашi зворушливi домашнi iстоти, що їх розводять дiти. Такi ж самi, милi й лагiднi рибчинки з витонченими плавцями й хвостами... Слухайте, Номер Три, цi так званi люди все ж не настiльки поганi, як менi здалося спочатку, якщо вони здатнi також любити малесеньких рибчинок, як i ми, Молюски!