Двоє над прірвою

— Гаразд. Тоді заховайся, будь ласка, в кущах, я попливу перша, — сказала Таня, зніяковіло опускаючи очі.

Володя мовчки шуснув у густі зарості.

Таня роздяглася, нав’язала на голову одяг, щоб не змокнув, і плавом перебралася на лівий берег, порослий верболозом і калиною.

Поки вона в кущах одягалася, переплив і Володя.

Тільки тут, із закруту річки, побачили, що трохи вище по течії старик-німець у зеленому капелюсі з пером на невеликому дощаному човні переправляє пасажирів — молоду жінку з хлопчиком. Навіть здалеку було видно, як, виходячи з човна, жінка поклала в протягнуту руку старого кілька дрібних монет.

Така мирна картина! Тиха річка Заале, примітивний, дідівський пором — трос, перекинутий з одного берега на другий і прив’язаний до вбитих у землю кілків, почорнілий від часу човен, старий у білій сорочці без комірця, з закачаними рукавами, у чорній жилетці і миловидна білява жінка з хлоп’ям… І ніякої тобі війни, що охопила майже всю Європу, — ні пострілів, ні бомб, ні завивання літаків, ні колючого дроту, що відгородив тисячі й тисячі людей — чоловіків, жінок, дітей — від усього світу, ні охоронців з собаками. Здається, підійди поговори з ними, як людина з людиною, розпитай дорогу, попроси що-небудь попоїсти… Та ба! Не підійдеш! Бо ти, як загнаний звір, боїшся усього і всіх, навіть цих мирних на вигляд людей. Бо не знаєш, чи не кинуться вони в поліцію або в гестапо та не повідомлять, що бачили якихось підозрілих, і чи не влаштують потім ті дорослі дужі чоловіки, одягнуті в мундири й озброєні карабінами й автоматами, справжню облаву на тебе… Війна! Вона не тільки на вогневому рубежі фронтів, вона у серці й свідомості кожної людини. І перш ніж підійти до когось, розпитати, відкрити душу, треба знати, хто перед тобою — друг чи ворог? На фронті це розв’язується просто: всіх, хто у ворожій уніформі, вбивай, знищуй, бери в полон… А тут ніби й війни немає, але ненависть і страх переповнюють серця, змушують вести часто невидиму, зовні непомітну, але не менш жорстоку боротьбу, що закінчується, як правило, безкомпромісно: життя або смерть!

Втікачі давно все це знали. Однак зараз, на березі тихої річки, спостерігаючи мирну картину чужого життя, відчули, які вони одинокі на цій землі. Бо повинні боятися всіх — навіть старих, жінок, дітей. Інакше — знову неволя, знову голод, побої, знищення!

Пробравшись кущами до крейдяної гори, звернули ліворуч і вийшли на звивисту ґрунтову дорогу. Поминули чималий хутір, обсаджений високими гіллястими осокорами, й опинилися в полі. Ніде нікого. Озимі й ранні ярові вже зібрано й звезено до стодол. А для пізніх не настав ще час. Тому сміливо рушили до жовто-зеленої смужки, що яскраво виділялася серед скошених нив.

Це була морква. Червона, свіжа, соковита.

Нарвали цілий оберемок, обрізали гичку, набили повен рюкзак, а потім усілися й заходилися їсти.

— Ну, як? — запитав Володя, хрумаючи, мов заєць.

Таня усміхнулася.

— Ситі, звичайно, не будемо, однак з голоду не помремо.

Коли поверталися назад, збилися з дороги і потрапили не до річки, а до маєтку, який бачили здаля. Попід осокорами бігав хлопчина років десяти—дванадцяти і, стукаючи палицею по стовбурах, задирав угору голову і гукав:

— Агей, кляті! Геть! Геть!

Володя зупинився.

— Ти чуєш, Таню? Та це ж наш хлопчина!

Вони підійшли ближче. Хлопчина сторожко глянув на незнайомців.

— Ти хто такий? — спитав Володя. — Звідки? З України?

Почувши рідну мову, хлопчина полегшено зітхнув. Усміхнувся.

— Так. З Волині.

— Що ж ти тут робиш?

— Граків ганяю. Хазяїн примусив. Бо жеруть усе, що бачать.

На деревах справді чорніли гнізда і сиділи сотні добре вгодованих птахів. Видно, їм жилося непогано: на відкритому току стояли скирти хліба, довкола дозрівали соняшники, а в полі теж було повно різних злаків.

— З ким же ти тут?

— З батьком і мамою.

— Де ж вони?

— На фільварку. Попорали худобу і відпочивають. Сьогодні ж неділя.

Володя і Таня переглянулись. Неділя! А вони навіть забули, яке число і який день сьогодні.

— А господарі де?

— Господарів нема. Поїхали кудись.

— Як же тебе звати?

— Мишком.

— Мишком? Гарне ім’я. Тоді веди, Михайле, до твоїх батьків!

Таня була здивована такою заявою Володі.

— Ти що? Хочеш, щоб нас спіймали? Ми ж не знаємо, що то за люди!

— Не бійся. Вони нам не страшні. Та й, видно, це прості, робочі люди. А попоїсти у них, гадаю, можна.

Хлопчина був радий спекатися обридливої роботи.

— Ходімо.

Зблизька фільварок виявився досить значних розмірів, хоча й був побудований на взірець оселі звичайного німецького бауера. Високі дощані ворота в мурованих стовпах вели до широкого двору, вимощеного диким каменем. В протилежному від воріт кінці двору — старий двоповерховий будинок, жовтий, з червоною дерев’яною основою. До нього у вигляді літери “П” тулилися стайні, корівник, свинарник, пташник, комори, кухня для худоби та на другому поверсі — приміщення для наймитів.

На подвір’ї — нікого.

Мишко, тріпнувши вигорілим на сонці чубом, показав пальцем на темний отвір дверей.

— Сюди!

Вони піднялися на другий поверх. Тут були комори і склади, звідки пахло борошном, сіном і яблуками.

Мишко відчинив невисокі фарбовані двері, і вони опинилися у напівтемній кімнаті. Віконце було невеличке, з подвійною рамою, всередині засноване павутиною.

Звичайне приміщення для наймитів. Старі дерев’яні ліжка, прикриті зношеними ковдрами, якісь скрині, обшмульгані стільці, посеред кімнати — чималий голий стіл. Видно, господарі вважали своє житло тимчасовим і зовсім не дбали про сякий-такий затишок.

Біля столу сидів чоловік років сорока. Насупроти нього, на стільчику, — такого ж віку жінка.

Обоє стомлені, збайдужілі. Навіть поява двох незнайомих людей не дуже їх здивувала і схвилювала.

— А я своїх привів! — заявив Мишко. — Говорять по-нашому!

Господарі кімнати підвели очі.

— Заходьте, будь ласка. Сідайте, — сказав чоловік. — Ви справді з України?

— Так. Ви не раді нам?

— Ні, чому ж. Ми завжди раді землякам. Приємно почути рідне слово, бо серед цих швабів онімієш.

— Видно, не дуже ви полюбляєте своїх господарів?

— Приміром так, як віл ярмо, — гірко усміхнувся чоловік.

Він був зовсім не старий, але якийсь змучений.

— Чого ж це? Кажуть, бауери годують добре.

— Аякже! Квасолі і гороху трохи дають… Та зате й роботи вимагають! Йой, чоловіче! О четвертій ранку вже схоплюємося з жінкою з постелі, доїмо корів, пораємо худобу, потім — у поле, вечором знову доїмо корів, чистимо гній… Руки німіють, поголитися ніколи, а господар усе — люсь, люсь, люсь!.. Хай би луснув, проклятий!

— Дома його немає зараз?

— Немає. Повіз фрау в кірху. За сина молебень правити. Одержали звістку, що загинув на Україні, ще взимку, під Корсунем… Тепер нам зовсім життя не стало. Тільки й чуєш — вошиві українці, брудні українці, убили нашого Петера, нашого єдиного сина! Хай би запалася вся ваша земля українська — тільки б повернула нам нашого синочка!.. А хто винен? Чого того Петера занесло аж під Корсунь?..

— Помовчав би, Йване, — застережно кинула жінка. — Не знаєш, що за люди, а язика розпустив…