Чтение онлайн

ЖАНРЫ

Шрифт:

Поряд з ним шелестів темним листям старий високий бук.

— Живий, — промовив хтось по-німецьки. — Очумався…

Ці слова остаточно повернули Володю до свідомості.

Отже, він потрапив до рук фашистів! Дуже кепсько! Гірше й не придумаєш!.. Цікаво, а де ж Таня? Встигла втекти? Чи загинула? А може, теж у полоні?

Поволі звівся на лікоть, оглянувся. Довкола стояли німецькі солдати. Декотрі — в касках, інші — в картузах з довгими зігнутими козирками, а більшість простоволосі і навіть без кітелів. Видно, схопилися сонні, по тривозі…

Страшенно боліла голова. Володя помацав тім’я.

Авжеж, добряча гуля! З куряче яйце завбільшки… І як тільки череп не луснув, мов гарбуз!

Його штовхнули чоботом під бік.

— Гей ти, партизанська собако, вставай!

Володя підвівся. Ноги підгиналися, нетвердо стояли на землі. В голові гуло, мов у вулику. Щоб не впасти, обіперся на стовбур дерева.

Той же голос знову:

— Хто ти?

Володя не відповів.

Питав невисокий, присадкуватий і, наскільки можна було визначити при місячному світлі, немолодий уже офіцер — обер-лейтенант.

— Ну, чого ж мовчиш?.. Як тебе звати? З якого загону? Де розташовано штаб? Хто командир?

І знову — ніякої відповіді.

Обер-лейтенант, ніби знічев’я, стусонув кулаком в обличчя. Володя відчув у роті солонуватий присмак крові. Сплюнув.

— Я нічого вам не скажу, — промовив глухо.

— Скажеш!

— Ні, не скажу!

— Ми примусимо тебе заговорити! Ну?

Володя мовчки нахилив голову, ждучи удару. І не помилився. Один із солдатів, на мовчазний знак офіцера, важким прикладом карабіна щосили штовхнув його в плечі, збив з ніг. Другий ткнув під бік дулом автомата. Третій копнув між лопатки чоботом. А потім усі гуртом почали стусати його, мов футбольний м’яч. Він уже не лічив ударів і не ухилявся від них, бо все одно не ухилився б. Тільки подумав: “Заб’ють, кляті”.

Але тут пролунав голос обер-лейтенанта.

— Досить!

Солдати враз перестали бити. Відсапуючись і лаючись, знову стали тісним колом, наставивши автомати.

— Прокляття! Ви, здається, прикінчили його! — вигукнув офіцер. — Гей, у кого є вода?

Хтось подав флягу — бризнули на обличчя побитого.

Володя застогнав, ворухнувся, намагаючись устати. Боліло все тіло: голова, руки, ноги, спина… З носа юшила кров.

— Ні, живий! — зрадів офіцер. — Вставай!

Володя насилу підвівся. Прихилився спиною до бука.

— Ну, що, польська свиня, говоритимеш тепер?

— Я не поляк…

— А хто ж ти?

— Я руський… А якщо вже вам хочеться знати точніше, українець.

— О! Рус! Комуніст! Комісар! Українська свиня! — загелготали солдати.

— Заткніться! — гримнув на них обер-лейтенант і звернувся до Володі: — От бачиш: відлупцювали як слід — відразу й заговорив! Недарма кажуть: наука любить дрюка!.. Ха-ха!.. Це добре! Тож відповіси на мої запитання — залишишся живий! Згода?

Володя витер закривавлене обличчя, про-шепелявив розбитими губами:

— Ні, не згоден… Можете не обтяжувати себе зайвою балаканиною: більше я нічого не скажу!

Солдати захвилювались. Зчинився шум.

— Він просто знущається з нас!

— Пристрілити собаку!

— Прикінчити!

Та офіцер міркував інакше. Глянувши на місяць, що величаво котив своє сріблясте колесо по зоряному небу, почухав під рукою і досить миролюбно сказав:

— Розстріляти ніколи не пізно. Ну, прикінчимо — і що з

того? Кому тут потрібен труп? Ні, вранці ми передамо його хлопцям з Аусшвітца, і ті зроблять з нього все, що захочуть! Вони роги вправляли й не таким шмаркачам!.. Чуєш, рус?

Володя промовчав, хоча серце стиснулося від жаху. Він чув про Аусшвітц! Там справді уміють трощити кістки, вижимати соки і робити з людини кривавий біфштекс!.. Йому не страшна смерть, бо вже не перший день і не перший рік ходить вона за ним назирці. Звик до думки, що одного разу зіткнуться-вони на одній стежині. Але ж смерть буває різна! Нарвався на міну — і не встигнеш оком змигнути, як рознесе тебе на шмаття. Чи куля влучить у скроню. Або снаряд вибухне під ногами… А в Аусшвітці — там зовсім інше. Там смерть побавиться тобою, як кіт мишею, награється досхочу і тільки тоді, після тривалих тортур і нелюдських мук, прийде до тебе бажаною рятівницею-визволителькою…

Тим часом на це зауваження офіцера солдати почали ремствувати. Почулися незадоволені голоси.

— Оце так! Знову комусь не пощастить виспатись!

— Авжеж! Бо доведеться стерегти клятого собаку!

— Побий мене грім, якщо не мені випаде, бо якраз моя черга!.. Ех, краще б я був розтовк йому голову прикладом, ніж маю провести ніч без сну!

Обер-лейтенант похмуро слухав ці вигуки. Видно, йому теж не хотілося ставити вартових.

— Ми зробимо інакше, — сказав він і звернувся до одного з солдатів: — Гансе, принеси ланцюг, яким була припнута лісникова собака. Ну, та, що ти застрелив… А ти, Віллі, приведи того хлопчиська! Припнемо їх до дерева і спокійно спатимемо…

Ганс стукнув закаблуками.

— Яволь! — і побіг до сарая, що темнів під лісом.

Солдати задоволено зареготали, схвалюючи винахідливість начальника.

Володя похолов. Отже, Тані не пощастило втекти, вона теж потрапила, як і він, в лабети карателів, котрі, видно з усього, полюють на польських партизанів… Бідна дівчина!..

Ганс швидко повернувся з важким довгим ланцюгом. Другий солдат привів Таню. Обер-лейтенант витягнув з кишені невеликі сріблясто-блискучі наручники, клацнув замками.

— Ну, руси, йдіть сюди!

Схопив Володю за ліву руку — защебнув на ній один наручник. Потім ланцюг обкрутнув навколо дерева, зв’язав вузлом і другим наручником замкнув Танину руку… Вийшло і просто, й надійно: не втечеш!..

Солдати заіржали від задоволення і юрбою повалили до лісникової хати.

Володя і Таня залишилися під буком самі.

Деякий час мовчали. А коли останній солдат, гупаючи чобітьми, зійшов на ґанок і в грюкотом зачинив за собою двері, а троє, що мали йти в секрети, зникли в лісі, Володя обняв дівчину і тихо, з розпачем у голосі промовив:

— Пробач мені, дорога, що так трапилося… Не зумів я вивести тебе до своїх… Здається, потрапили ми в безнадійне становище — виходу я не бачу… Пробач…

Таня схлипнула і притиснулася до нього всім тілом, і він відчув, як вона тремтить.

— За що ж пробачати?.. Ти ні в чому не винен…

— Тебе били?

— Били… Вимагали сказати, де партизани… Вони думали, що я поляк…

— Мене теж вважали спочатку за поляка… Але я вирішив, що коли вже помирати, то помирати радянською людиною, і сказав, хто я.

Поделиться с друзьями: