Дяк

– Чогось вона неначе смутна?
– питаю.

– Ще молоде дуже, так дурненька. Ще свого щастя не розуміє, де воно. Оце й вередує: «Не хочу заміж!»

– А ви питали, чому не хоче?

– Та що ж там питати! Якась дурничка.

– А може, у неї хто другий у мислях?

– Борони Боже! Та вона ще й не бачила нікого зблизька - тебе першого. Хто поїде до вбогого одставленого попа... Се вона так... дурненька... ще не знає тебе... Познаєтесь, то й полюбить.

– А як ні?

– Чому ні! Вона сама бачить, що ти чоловік добрий, вона в мене розумна!

А мені згадалася Лукашева жінка-покійниця, що казала йому: «Ви добрий чоловік, а я собі смерті бажаю!»

«Не візьму Марти я й сам», - помишляю, та й роздумався, як би її взяти...

– А що задумавсь?
– пита старий.
– Не роздумувай!

– Добре-бо, - кажу йому.

Прийшла Марта до обіду смутная, тихая і зимная; я до неї не заговорював, хотів, щоб і не дивитись, так як вже не сторожився - очі мої косяться та й косяться у той бік, де вона.

Увечері ми гуляли по садку. Попереду йшов старий, а я за ним, а за нами Гапка і Марта. Гапка раз у раз кидалась то у той бік - підняти суху гіллячку, то у цей бік - сполохнути горобців; Марта йшла, опустивши головку.

Минув ще день - Марта усе смутная. Я став мислити, що краще мені буде додому завертати, а сам собі кажу: «Зажди ще, Тимоше, зажди ще трошки, брате!» - і зажидаю...

По обіді ліг старий спочити, а я сидів сам у кімнаті, коли увійшла Гапка хутенько.

– Пішли б ви у садок прогулятись - ходімте, я вас проведу.

«Чи не знаю сам дороги - чого докучає?» - думаю, йдучи за нею.

– Де ви там?
– крикнула Гапка.

– Я тут, - одказала Марта з-за дерев.

– Ходіть-бо сюди - хутенько-хутенько!

Марта хутенько вийшла на стежку; побачивши мене, зчервоніла і зупинилася.

– Оце гость скучав сам, - каже Гапка та й побігла, набігці говорячи: - Мені дуже ніколи.

А у мене в очах усе тільки кружки, кружки червоні… здалося мені, що Марта втікати од мене хоче.

– Куди ж ви втікаєте?
– питаю.
– Заждіть трошечки

– Може, ви не знаєте, - промовила вона до мене, - що я вас не хочу. Мене не слухають.

Очі в неї сповнені були слізьми.

Я зовсім сторопів, та, шануючи себе, прибодривсь і одказав їй:

– Я й сам такеньки думаю.

Вона на мене подивилась. Очі тихі, ясні і проникливі та й каже:

– Чого ви до нас приїхали? Ви мене не знаєте, а приїхали сватать. Вам усе, мабуть, рівно, яка у вас жінка буде, а я так не хочу. Я до пари собі хочу.

І стоїть проти мене, і говорить, наче жалує.

– Та ви, певно, когось вже обрали собі - так ви й кажіть!

– Ні, ще нікого. Я ще нікого не знаю.

– А чого ви шукаєте для вподоби? Кого вам треба?

– Я не знаю... Когось, до кого моє серце приляже...

– А чому ж до мене ваше серце не приляже?
– жартую, а в самого на серці миші скребуть лапками.

Вона нічого не сказала.

– Я од вас поїду, - говорю їй, - а поки ви мене не жахайтеся - я чоловік смирний.

Вона тоді підійшла до мене ближче і каже:

– В вас нема роду?

– Нема, - говорю, - нема в мене нікого!

– Ви хочете в Макухи на дяка чи ви там бували? Які там люди? Чи гарно там?

– Не знаю. Та мені усюди гарно: де не прийду, то женуть!

Старий прийшов і радіє, що ми вкупі з Мартою.

– А в нас хутко празник, - каже він, - побачиш, як наша молодь гуляє.

– Не побачу - мені вже час додому їхати.

– Зостанься на празник!
– говорить старий.

– В нас дуже весело у празник, - промовила Марта. Я на неї глянув, і вона дивиться на мене і додає:

– Зостаньтесь!

Зостався я. Марта од мене не втікає, сідає близенько. «Не буду я нічого казати!» - думаю і порішаю собі, та тільки що стрів її саму і говорю їй:

– Підете ви за мене?

– Піду!
– одказала вона.

Нас заручили. Весіллю бути поклали у місяць.

Старий сів листи до попів писати, а Гапка почала вивішувати на сонце кожухи й кунтуші, а ми з Мартою вкупі... Небагато ми й розмовляли з нею: «Добридень!» та «Добривечір!», а славно було нам тоді! Що було говорити? Об чім питати? Було тільки подивитись у вічі одно другому. Сидимо, було, з старим і з Гапкою; старий щось давнього пригадає - з лихого або доброго, Марта на мене дивиться, наче каже: «Чуєш?», наче питає: «Знаєш?» Чи Гапка що-небудь свого розкаже, - вона любила усе про дурнів розказувати, - Марта сміється і все-таки на мене дивиться. Я пам’ятаю, що була одного разу велика буря. Гапка запалювала перед божничком свічечки, старий читав молитви голосно, ми, притихлі, сиділи рядком з нею...

Давно вже пора мені додому їхати. Попрощався я. Старий мене іконою поблагословив. Гапка обвісила мені на шию торбу з книшами, як жаловану шаблю, проводила мене за ворота. Марта мені кланялася. Іду я коло свого воза попід садком, і так моє серце ниє, як у некрута молоденького, коли з високих черешень уявилася Марта. Я до неї кинувсь, схопив за руку, як зловив, а вона говорить:

– Щасти вас, Боже!

– Піждіть, - кажу, - потривайте!

– Коли ж вернетесь?
– пита мене.

– У місяць вернусь.

– Добре, вертайтесь у місяць.

– Як ви зо мною веселенько прощаєтесь, - кажу їй, - аж і мені любо!

– Се щоб ви веселі повернулись!

– А як не повернусь?

Вона до мене:

– Чому?

– А хто ж його тепер зна чому? Ви хутко мене забудете?

– Як вже забувати, то треба хутко; тільки я не забуду.

IV

Повернувся я додому. Лукаш стрічає і в вічі дивиться, питає:

– А що? А як? Бачу, - каже, - бачу, що ти веселий, - мабуть, усе гаразд?

А я зітхнув: я сподіваюсь, що вже смутніш від мене і в світі немає!

– Що ж не говориш?
– пита Лукаш.
– Діло не вийшло? Вже попівна, мабуть, віддалася?

– Ні, - кажу йому.

– За тебе не пішла?

– Пішла. Я заручився.

– Заручився! Що ж вона? Охотою йде?

– Іде охотою своєю.

Тоді він став питати, чи молода, чи гарна, і як мене стріла, і як мене проводила, - слухав усього пильно, радувався, а все-таки нарешті осмутнів і задумався.

– Коли так, то будеш щасливий, - говорить мені, - знаєте, говорить, от як часом некрутові говорять: будеш полковником.