Джейн Ейр

Я вже була подумала, що пішла не в тому напрямку й заблудила. Вже й так смеркало, а в гущавині й зовсім було темно. Я розглядалась довкола, шукаючи іншої дороги, та її не було: куди оком глянути — всюди тільки переплетене гілля, могутні стовбури, густе літнє листя, і ніде не видно просвітку.

Я йшла далі. Нарешті стежка поширшала, дерева ніби розступилися, і я побачила загорожу з лат, а потім і будинок, що в сутінку майже не вирізнявся на тлі дерев, такі вологі й зелені від моху були його старі стіни. Розчинивши хвіртку, що була тільки на клямці, я опинилась на огородженій луці, що її півколом обступав ліс. Ні квітів, ні клумб, — сама тільки широка, посипана жорствою стежка перетинала

моріжок, і все це було обрамлене у важкі рямці густим бором. На фронтоні даху стриміли шпилі, вікна були вузькі, ґратчасті, передні двері теж не широкі, до них вела всього одна сходинка. Це була справді-таки глушина, як казав хазяїн готелю «Герб Рочестерів». Тут панувала тиша, як у церкві в будень, — тільки дощ тихо лопотів по листю.

«Невже тут хто-небудь живе?» — спитала я себе.

Так, хтось тут жив: я зачула рипіння — то розчинялися двері, і хтось заворушився у вузькому отворі.

Двері поволі розчинилися ширше; чиясь постать вийшла в присмерк і стала на порозі. То був чоловік без капелюха. Він випростав руку, наче хотів дізнатись, чи йде дощ. Незважаючи на темряву, я його впізнала: це був не хто інший, як мій господар, Едвард Фейрфакс Рочестер.

Я спинилась, затамувала подих, щоб роздивитись на нього, та ба! Він мене не міг побачити. Зустріч була несподівана, але моя радість затьмарювалась невимовним болем. Тож мені було важко стриматись від вигуку чи то під бажання кинутись уперед.

Його постать була така ж струнка й міцна на вигляд, постава така ж рівна, волосся таке ж чорне як воронове крило, і лице його не змінилось, навіть не змарніло; цей рік не спромігся ніякими стражданнями виснажити його силу чи зламати його здоров'я. Я побачила тільки одну зміну — у виразі обличчя: воно здавалося зневіреним і понурим. Він нагадував мені пораненого, взятого на ланцюг дикого звіра або хижого птаха, до якого небезпечно підступатися в його мовчазному горі. Орел у клітці, чиї з золотими обідками очі вийняла жорстока рука — либонь, так виглядав цей незрячий Самсон.

І думаєш, читачу, я злякалась його лютості сліпця? Якщо ти так гадаєш, то ще мало знаєш мене. Мій тихий смуток змішувався з радісним сподіванням, що я незабаром поцілую це мужнє чоло, ці похмуро стулені уста. Але не цієї хвилини. Поки що я не підходитиму до нього.

Він зійшов з єдиної приступки й рушив повільно й навпомацки до моріжка. Де його смілива хода? Ось він спинився, ніби не знаючи, куди повернути. Він підняв руку й розплющив повіки, пильно, з напругою подивився незрячим поглядом на небо та на стіну дерев. Мабуть, усе йому видавалось порожнім мороком. Він випростав праву руку (ліву, скалічену, він тримав сховану на грудях) і, здавалось, хотів дотиком пізнати, що там довкола нього, і все натикався на порожнечу, бо дерева стояли за кілька ярдів від нього. Далі він облишив ці спроби, згорнув руки і, мовчазний та непорушний, стояв на дощі, що рясно падав на його непокриту голову. Тоді з'явився Джон, підійшов до нього і спитав:

— Подати вам руку, сер? Зараз почнеться злива, ви б краще зайшли досередини.

— Дайте мені спокій, — була відповідь. Джон пішов, не помітивши мене. Містер Рочестер спробував походити, та дарма: надто непевні були його кроки. Він навпомацки знайшов дорогу до будинку й, зайшовши, зачинив двері.

Тоді я підійшла до дверей і постукала. Відчинила Джонова жінка.

— Добрий вечір, Мері, — привіталася я. Вона відсахнулась, ніби побачила привида, але я її заспокоїла. На її поквапливі слова: «То це справді ви, міс, добулись до цієї глушини такої пізньої пори?» — я лише стиснула їй руку і пішла за нею до кухні, де вже сидів Джон біля гарячої груби. Я пояснила їм кількома словами, що мені відомо про все, що сталося, відколи я покинула Торнфілд, і додала, що я приїхала навідати містера Рочестера. Я попросила Джона піти до сторожки, біля якої я відпустила фаетон, і принести звідти мою валізку, потім, знімаючи капелюшок і шаль, спитала в Мері, чи не змогла б я переночувати в садибі, і діставши відповідь, що хоча влаштувати це нелегко, але все ж можливо, сказала їй, що зостаюся. Саме цієї миті з вітальні почувся дзвінок.

— Коли ви зайдете, — мовила я, — то скажете господареві, що з ним хоче говорити одна людина — тільки не називайте мене.

— Не думаю, що господар схоче вас прийняти, — відповіла вона. — Він нікого не приймає.

Коли вона повернулася, я спитала, що він сказав.

— Він питає, хто ви й за яким ділом прийшли, — відповіла вона; потім налила в склянку води й поставила її на тацю разом із кількома свічками.

— То він велів оце принести? — запитала я.

— Так, він завжди загадує вносити свічки, коли темно, хоч нічого не бачить.

— Дайте мені тацю, я її сама понесу.

Я взяла тацю в неї з рук, вона показала, де двері до вітальні. Таця тряслася у мене в руках, вода хлюпала зі склянки. Серце несамовито й гучно калатало в грудях. Мері відчинила мені двері й зачинила їх за мною.

Вітальня видавалась похмурою, в каміні ледь жевріла купка жару; а над ним, прихилившись головою до високого старомодного каміна, стояв сліпий господар маєтку. Збоку, трохи оддалік, ніби остерігаючись, щоб господар ненароком не наступив на нього, лежав, згорнувшись клубочком, його старий пес Пілот. Коли я увійшла, Пілот нашорошив вуха, а потім, заскавулівши, підхопився й кинувся до мене. Він мало не вибив з моїх рук таці. Я поставила її на стіл, погладила його й пошепки мовила: «Тихо, Пілоте!» Містер Рочестер мимоволі повернув голову, щоб подивитися, що то за шурхіт, але, нічого не побачивши, одвернувся й зітхнув.

— Дайте мені води, Мері, — сказав він.

Я підійшла до нього, несучи склянку, де води залишилась тільки половина. Пілот ішов за мною, все ще не можучи заспокоїтись.

— Що там таке? — спитав містер Рочестер.

— Тихо, Пілоте! — знову сказала я.

Він на мить затримав склянку, несучи її до губ, і, здавалось, прислухався, потім випив воду й поставив склянку на стіл.

— Це ви, Мері?

— Мері на кухні, — відповіла я.

Він швидким порухом простяг руку, та, не бачивши, де я стою, не досяг до мене.

— Хто це? Хто це? — спитав він, силкуючись щось побачити своїми незрячими очима, — та все дарма! — Кажіть! Озвіться! — наказав він голосно і владно.

— Хочете ще води, сер? Я розхлюпала половину, несучи її сюди, — мовила я.

— Хто це? Що це? Хто це говорить?

— Пілот упізнав мене, Джон і Мері знають, що я тут. Я приїхала сьогодні ввечері.

— Великий Боже! Яка омана! Яке солодке безумство охопило мене?

— Не омана і не безумство: ваш розум, сер, надто сильний проти омани, а ваше здоров'я — проти безумства.

— А де ж та, що промовляє? Чи це, може, тільки голос? О! Я вас неспроможний побачити, але я повинен вас торкнутись, а то в мене стане серце або розколеться голова. Байдуже, що ви, хто ви, дозвольте мені діткнутися вас — а то мені не жити! Він повів рукою перед собою навпомацки. Я схопила її і стисла обома своїми руками.

— Справді, це її пальці! — вигукнув він. — її маленькі ніжні пальчики! А якщо це так, то десь тут і вона сама.

Дужа рука звільнилася з полону, він схопив мене за руку, за плече, за шию, за стан, обняв мене й пригорнув до себе.