Джейн Ейр

— Як ви гарно розмовляєте по-нашому, — вигукнула вона по-французькому, — нітрохи не гірше за містера Рочестера; я можу говорити з вами, як з ним і з Софі. Вона буде дуже рада! Тут ніхто її не розуміє, мадам Фейрфакс уміє тільки по-англійському.

Софі — це моя няня, вона припливла сюди зі мною морем у великому пароплаві з димарем, із якого йшов дим — такий чорний та густий! Мене нудило, і Софі, і містера Рочестера. Містер Рочестер лежав на канапі в гарній

кімнаті, що зветься салоном, а ми з Софі — на вузеньких ліжечках в іншій кімнаті. Я мало не впала зі свого: воно було таке вузьке, як поличка. Потім... а як вас звуть, мадемуазель?

— Ейр. Джейн Ейр.

— Ейр! Ти ба, я й не вимовлю. Отож потім наш пароплав підплив уранці — ще навіть не розвиднілось — до великого міста. Там були дуже чорні задимлені будинки. Воно зовсім не схоже на гарне чистеньке місто, звідки ми виїхали. Містер Рочестер поніс мене на руках по дошці на берег, а Софі йшла позаду, і всі ми сіли в карету, яка повезла нас до гарного великого будинку, більшого за цей, і кращого, що зветься готелем. Ми там прожили майже тиждень. Я й Софі щодня ходили гуляти до зеленого-зеленого саду, де повно дерев, що зветься сквером. Там було дуже багато дітей і ставок з гарними птахами, яких я годувала крихтами хліба.

— Ви щось розбираєте з того, що вона торохтить? — спитала місіс Фейрфакс. Я дуже добре розуміла Адель, бо звикла до швидкої говірки мадам П'єро.

— Мені б хотілося, — провадила далі добра старенька, — щоб ви розпитали її про батьків: цікаво, чи вона їх іще пам'ятає?

— Адель, — звернулась я до малої, — з ким ти жила, коли ще була в отому гарному чистенькому місті, про яке ти щойно згадувала?

— Колись давно я жила там із мамою, та вона пішла до святої діви. Мама вчила мене танцювати й співати, а також читати віршики. Багато чоловіків і жінок приходили до мами і я часто танцювала перед ними або сідала їм на коліна й співала. Мені це подобалось. Хочете, я й вам заспіваю? Вона вже скінчила снідати, отож я дозволила їй показати свої таланти. Вона злізла зі свого стільця, підійшла й сіла до мене на коліна, потім побожно склала рученята, стріпнула кучерями й, звівши очі до стелі, заспівала арію з якоїсь опери. То була скарга покинутої жінки, яка, оплакавши зраду милого, прикликає собі на допомогу гордість і велить служниці надягти на неї найрозкішніше вбрання та коштовності: вона вирішила піти того вечора на бал, де буде її невірний коханець, і своєю веселістю показати йому, як мало її болить його зрада.

Дивно було чути таке з вуст малої дитини, та, мабуть, дівчинку навмисне навчили співати цю пісню про кохання й ревнощі, щоб вона смішила гостей своєї матері, і в цьому я вбачала дуже поганий смак.

Адель проспівала канцонету досить правильно, з простодушністю свого віку. Скінчивши, вона стрибнула з моїх колін і сказала:

— А зараз, мадемуазель, я прочитаю вам вірша.

Ставши в позу, вона почала декламувати «Спілку щурів» Лафонтена. Вона продекламувала віршика, дуже точно дотримуючись пауз, інтонацій та жестів — досить незвична річ для дитини її літ; мабуть, її старанно навчали.

— Це тебе мама навчила так декламувати? — спитала я.

— Так, і вона, звичайно, вимовляла цей уривок ось як: «Qu'avezvous done? Lui dit un de ces rats, рагіег!» Вона мені казала піднімати руку отак, щоб я не забувала підвищити голос в цьому місці. А зараз затанцювати вам?

— Ні, поки що досить. Тепер скажи, коли твоя мама пішла до святої діви, з ким ти жила?

— Я жила у мадам Фредерік та її чоловіка. Мадам Фредерік піклувалась про мене, але вона мені зовсім не родичка. Вона, мабуть, бідна, бо в неї не було такого гарного будинку, як у моєї мами. Та я довго в неї не прожила: містер Рочестер спитав мене, чи не хочу я поїхати з ним до Англії і жити в нього, і я сказала, що хочу, бо знала містера Рочестера раніше, ніж мадам Фредерік. Він був завжди добрий до мене й дарував мені гарні платтячка та іграшки, але він не дотримав слова: привіз мене до Англії, а сам знов поїхав, і я його відтоді ні разу не бачила.

Після сніданку ми з Аделлю пішли до бібліотеки: видно, містер Рочестер звелів віддати її нам під класну кімнату. Більшість книжок стояли замкнені у засклених шафах, відчиненою залишили тільки одну шафу, де було все потрібне для початкового навчання, а також кілька десятків творів розважальної літератури: поезія, життєписи видатних людей, описи подорожей, романи тощо. Мабуть, містер Рочестер

думав, що ґувернантці більше нічого не треба, і справді поки що з мене цього було цілком досить; у порівнянні з убогою бібліотекою в Ловуді, де мені тільки вряди-годи вдавалося щось прочитати, це було справжнє багатство для розваги та поглиблення знань. У цій кімнаті стояв також гарний, зовсім новенький кабінетний рояль, а крім того, два-три ґлобуси й мольберт. Я побачила, що моя учениця досить слухняна, однак дуже неуважна: вона не була призвичаєна ні до якого діла. Я розуміла, що було б нерозважно перевантажувати її на початку, тож, коли ми набалакалися досхочу та пройшли щось легеньке, я відпустила її до няні, а сама вирішила до обіду намалювати кілька ескізів, потрібних мені для занять з нею.

— Ви вже, бачу, скінчили ранкові заняття з Аделлю?— спитала мене місіс Фейрфакс, коли я піднімалась до себе по папір та олівці.

Вона озвалась до мене з кімнати, двійчасті двері якої стояли розчинені навстіж. Почувши її голос, я зайшла туди. Це була велика розкішна зала з пурпуровими стільцями й завісами, турецьким килимом, обшитими дубовою лиштвою стінами, широким вікном з різноколірними шибками та високою оздобленою ліпними прикрасами стелею. Місіс Фейрфакс саме витирала порох на вазах із гарного пурпурового каменю, що стояли на буфеті.

— Яка чудова кімната! — вигукнула я, роздивляючись довкола; я вперше бачила таку пишноту.

— Так, це наша їдальня. Я оце відчинила вікно: хай сюди посвітить сонце та зайде трохи свіжого повітря, бо в кімнатах, де рідко живуть, завжди дуже вогко; он у вітальні навпроти почуваєш себе, як у льосі.

Вона показала на широку арку в стіні в тому ж стилі, що й вікно, і теж запнуту темно-синіми завісами. Піднявшись двома широкими приступками й зазирнувши досередини, я подумала, що потрапила у залу в казковому палаці — такою розкішною здавалася ця кімната моїм недосвідченим очам. А це ж була тільки гарно оздоблена вітальня з будуаром;

обидві кімнати були застелені білими килимами, на яких, здавалось, були розкладені гірлянди яскравих квітів; і там, і там стеля була оздоблена білосніжними ліпними виноградними ґронами та листям, проти яких пломеніли яскраво-червоні канапи та отоманки; на каміні з світлого пароського мармуру стояли блискучі кришталеві вази рубінового кольору, а великі люстра між вікнами відбивали це сліпуче поєднання снігу та полум'я.

— В якому бездоганному порядку у вас кімнати, місіс Фейрфакс! — захоплено вигукнула я. — Жодної порошинки, жодного чохла. Коли б не холодне й вогке повітря, то можна подумати, що в них хтось тепер мешкає.

— Бачте, міс Ейр, містер Рочестер навідується сюди нечасто, і його поява буває завжди раптова. Я помітила, що він дуже нервує, коли по його приїзді починають знімати чохли й прибирати. Отож я вирішила тримати кімнати завжди готовими до його приїзду.

— Невже містер Рочестер такий вимогливий і прискіпливий?

— Я б цього не сказала. Просто в нього смаки й звички справжнього аристократа, і все в його домі повинно робитися так, як він звик.

— Він вам подобається? Взагалі його тут люблять?

— О так. Сім'ю Рочестерів завжди поважали. Майже всі землі навколо, скільки сягає око, здавна належали Рочестерам.

— Гаразд, але якщо лишити осторонь його багатство, він сам вам подобається? Чи люблять його як людину?

— У мене немає причини його не любити, гадаю, що й орендарі вважають його за справедливого, щедрого й поблажливого господаря. Щоправда, він ніколи не жив довго в маєтку.

— А в нього є які-небудь особливі риси? Одне слово, який він на вдачу?

— О, це чудесна людина! Не знаю, — може, він трохи дивак. Він багато мандрував і чимало побачив на своєму віку. Він чоловік ніби розумний, щоправда, мені ні разу не випадало мати з ним тривалу розмову.