Чтение онлайн

ЖАНРЫ

Шрифт:

— Ви, мабуть, заслабли од того, що наплакались у червоній кімнаті. Але ви неодмінно скоро видужаєте.

Бесі пішла до кімнати покоївки, що була поряд. Я чула, як вона казала:

— Capo, ходи-но переночуєш зі мною у дитячій кімнаті. Я боюся лишатись на ніч сама з цією бідолашною дитиною. А що, як вона помре?.. Цікаво, чому з нею стався цей напад?.. Чи, бува, їй там чого не привиділось?.. Що не кажи, а пані повелася з нею таки жорстоко.

Вона привела з собою Сару; вони вклалися в ліжко і ще з півгодини шепталися, поки позасинали. До мене долинали уривки їхньої розмови, і з них я дуже добре зрозуміла, про що вони розмовляли:

— Щось у білому шугнуло повз неї й щезло... А за ним — здоровенний чорний собачище... Тричі грюкнуло в

двері... На цвинтарі горів вогонь, просто над його могилою...

Врешті обидві поснули; камін і свічка позгасали. А я тої нескінченно довгої ночі не заснула й на хвилинку: мій зір, слух і розум були до краю напружені від страху — страху, що його здатні почувати тільки діти.

Пригода в червоній кімнаті не спричинилася до якоїсь тяжкої чи тривалої тілесної недуги — вона лише завдала мені тяжкої душевної рани, що й досі дається мені взнаки. Так, місіс Рід, це через вас зазнала я стільки тяжких душевних мук! Та я повинна простити вам, бо ви не відали, що чинили; краючи моє серце, ви вважали, що викорінюєте в мені лихі нахили.

Назавтра, під обід, я, одягнена й закутана в шаль, сиділа біля каміна в дитячій кімнаті. Я почувала себе кволою й розбитою, але найдужче мене мучив невимовний душевний біль, що викликав у мене невпинні тихі сльози; я ще не встигала витерти зі щоки одну солону краплину, як за нею вже котилася друга. А проте я могла б почуватися щасливою, бо нікого з Рідів не було вдома: всі вони, — і дітки, й матуся, — подалися кудись у кареті. Ебот шила в прилеглім покої, а Бесі, котра ходила сюди-туди по кімнаті, прибираючи іграшки й соваючи шухлядами, час від часу зверталася до мене із незвично лагідними словами. Усе це мало б видаватись мені справжнім раєм, — адже я звикла бути для всіх попихачем й вислуховувати з ранку до вечора нескінченні докори. Але зараз мої нерви були такі збурені, що мене не заспокоювала ніяка тиша й не тішила ніяка догода.

Бесі, що була зійшла вниз у кухню, принесла мені звідти пиріг на яскраво розмальованій порцеляновій тарілці; мені дуже подобався райський птах у віночку з незабудок та нерозквітлих троянд, що її прикрашав, і я не раз прохала дозволу потримати в руках цю тарілку, щоб зблизька роздивитися на неї, та досі мене вважали негідною такої ласки. І ось цю чудову тарілку ставлять мені на коліна й привітно припрошують з'їсти шматочок смачного пирога. Даремна ласка! Вона прийшла занадто пізно, як і інші радощі, що їх ми довго й марно чекаємо! Я не стала їсти пирога, а птахове пір'я й барви квітів видалися мені дивно побляклими; я відставила тарілку з пирогом. Бесі спитала, чи не хотіла б я почитати яку книжку. Слово «книжка» трохи відживило мене, і я попросила її принести з бібліотеки «Мандри Гулівера». Цю книгу я вже вкотре перечитувала з захопленням. Я гадала, що в ній описані справжні події, і вона цікавила мене куди більше, ніж дитячі казки. Не знайшовши жоднісінького ельфа серед листя й у дзвіночках наперстянки, попід грибами та в затишних місцинках під старими, обвитими плющем мурами, я дійшла сумного висновку, що всі вони повтікали з Англії до якогось дикого краю, де ліси незаймані й дрімучі і дуже мало людей, а от Ліліпутія й Бробдінґнеґ, на мою думку, справді існували, і я твердо вірила, що колись вирушу в далеку мандрівку й побачу на власні очі малесенькі поля, хатки, деревця, крихітних людей, маленьких корівок, овечок і птахів в однім королівстві, а в другім — високе, як ліс, жито, велетенських собак, здоровенних котів і високих, мов вежі, чоловіків та жінок. Але коли сьогодні я взяла в руки улюблену книжку й, гортаючи її сторінки, почала розглядати малюнки, що завжди так мене чарували, усе здалося мені зловісним і похмурим: велетні видалися довгоногими страшидлами, ліліпути — злими й гидкими чортенятами, а сам Гулівер — безпритульним мандрівником, що блукає по чужих диких краях. Я згорнула книжку, неспроможна читати далі, й поклала на стіл біля непочатого пирога.

Бесі саме скінчила стирати порох і прибирати в кімнаті; помивши руки, вона одсунула шухлядку

комода, повну чудових клаптиків шовку й атласу, і заходилась робити з них новий капорець для Джорджіаниної ляльки. При цьому вона співала: В дні, коли ми ходили циганами, В спозадавній, далекий час... Я вже не раз чула цю пісню й завжди слухала її з великою втіхою. Бесі мала приємний голос — принаймні я так гадала. Але тепер, хоч мелодія так само голубила моє вухо, мені вчувався в ній невимовний сум. Захопившись роботою, вона часом виводила приспів дуже тихо, дуже протягло, тож слова «в спозадавній далекий час»

звучали мов тужливий похоронний спів. Потім вона завела іншу пісню, ще жалібнішу:

Ноги збиті мої і стомлене тіло, Дальній мій шлях, а дорога крута. Скоро тут смеркне, й безмісячні тіні Стануть на стежці, де йде сирота.

Нащо люди послали мене у пустелю, Де скелі дикі, страшні болота? О люди злі!

Тільки ангели стежать, Як у безлюдді бреде сирота.

Здалека нічний вітрець повіває, Ніжно сяють зірки золоті. Тільки Господь милосердя ще має, Втіху й надію дає сироті.

Хай провалюсь я на зламанім мості, Чи в прірву болотні вогні заведуть — Дитину свою отець візьме в гості, Бідну до себе прийме сироту.

Думка одна ще дає мені силу, Хай і не маю притулку в житті — Небо — мій дім, і я там відпочину, Бог — друг самотній, сумній сироті.

— Годі, міс Джейн, не плачте, — мовила Бесі, доспівавши пісню.

Вона так само могла б сказати вогню: «Не гори!» Та де їй було збагнути, які страждання краяли мені душу?

Того ранку до нас знову навідався містер Лойд.

— Що, вже на ногах? — спитав він, щойно переступивши поріг дитячої кімнати. — Ну, няню, як вона себе почуває?

Бесі одказала, що зі мною все гаразд.

— А чому ж вона така невесела? А підійдіть-но сюди, міс Джейн. Адже вас звуть Джейн, правда?

— Так, сер, Джейн Ейр.

— А ви, я бачу, плакали, міс Джейн Ейр. Ви не скажете мені чому? Вам щось болить?

— Ні, сер.

— Вона, мабуть, плакала, бо не змогла поїхати з місіс Рід у кареті, — втрутилася в розмову Бесі.

— Напевно, не тому! Вона вже велика й не стане рюмсати через такі дрібниці.

Я думала так само, але мене образило це несправедливе обвинувачення, і я хутко відказала:

— Я зроду не плакала через таку дурницю. Я не люблю їздити в кареті! Я плачу, бо я нещасна.

— Як вам не соромно, міс! — вигукнула Бесі.

Добрий аптекар, здавалося, був спантеличений. Я стояла перед ним; він пильно дивився на мене. Він мав маленькі сірі очиці, трохи тьмяні, але тепер вони, мабуть, видалися б мені дуже гострими; обличчя його було хоч і грубувате, але добродушне. Подивившись на мене уважно, він спитав:

— Од чого ти вчора захворіла?

— Вона впала, — знову втрутилася Бесі.

— Упала? Знов, як мала дитина! Хіба вона й досі не навчилась ходити? їй уже, мабуть, вісім або й цілих дев'ять років.

— Я впала, бо мене вдарили! — різко відповіла я, не стерпівши нового приниження своєї гідності. — Але я захворіла не від того, — додала я.

Містер Лойд узяв понюх табаки. Коли він вкладав табакерку назад до кишені жилета, задзвенів дзвінок, скликаючи слуг на обід; містер Лойд знав, що означає цей дзвінок.

— Це вам, няню, — сказав він. — Можете йти вниз. Поки ви повернетесь, я дам міс Джейн деякі настанови.

Бесі радше б лишилась, та мусила йти: слугам у Ґейтсхед-холі не дозволялося спізнюватись на обід.

— Отже, ти захворіла не від того, що впала? Від чого ж саме? — вів далі містер Лойд, коли Бесі пішла.

— Мене зачинили в кімнаті, де живе привид, і я просиділа там до ночі. Містер Лойд усміхнувся й водночас насупив брови.

— Привид? То ти, бачу, й справді ще дитина! Ти боїшся привидів?

— Я боюся привида містера Ріда... Адже він помер у тій кімнаті й лежав там у труні. Ні Бесі, ані хто інший це насмілиться зайти туди вночі. Було жорстоко замикати мене там саму, та ще й без свічки, так жорстоко, що, мабуть, я їм цього довіку не

Поделиться с друзьями: