Джейн Ейр

— О, все, чого він прагне, все, чого він просить, — це щоб ти жила з ним. Смерть — не для таких, як ти.

— Отож-бо! Я так само вмру, коли надійде мій час, як і він. Тільки хай цей час настане сам: я не маю наміру прискорювати його, як удови поганських племен, що спалюють себе разом з чоловіками.

Потім він спитав, чи я не пробачу йому цього егоїстичного бажання і не доведу свого прощення поцілунком?

Ні, нехай вибачає, але цього не буде!

Тут я почула, як він сказав, ніби в мене кам'яне серце, і додав, що кожній жінці підлестили б такі вірші. Я запевнила його, що з природи черства й сувора і що він часто бачитиме мене такою. Опріч того, за цей місяць я збираюсь показати йому деякі неприємні риси моєї вдачі, щоб він знав, яке він хоче взяти добро, і, поки не пізно, міг передумати.

— Заспокойся, будь ласка, й не верзи казна-чого, — сказав він.

Коли він хоче, я можу заспокоїтись, а щодо моїх думок, то я насмілюсь підлестити собі, що дурниць не верзу.

Він сердився, бурчав і лаявся. «Дуже добре, — думала я, — можеш сердитися й кипіти, скільки хочеш, я ж певна, що підтримувати такі стосунки між нами — це найкращий вихід. Я люблю тебе так, що годі й віддати словами, однак я не хочу сентиментів і оцими шпильками втримаю й тебе край прірви. В цей спосіб я збережу між нами ту відстань, яка потрібна для нашого спільного щастя».

Помалу я добряче його роздратувала. Коли він, розгніваний, відійшов на другий бік кімнати, я встала й, сказавши: «На добраніч, сер», — спокійно й шанобливо, як і завжди, вишмигнула через бокові двері.

Отак я поводилась протягом усього передшлюбного місяця, і то з найкращими наслідками. Щоправда, він бував і злий, і брутальний, хоч взагалі я бачила, що це було для нього розвагою й що овеча покірність і голуб'яче милуваннячко заохочували б в ньому деспотизм, мало тішили його здоровий глузд і почуття, а то й зовсім були йому не до смаку.

На людях я велась, як і доти, шанобливо й спокійно. Інша манера навряд чи була б тут доречна. Тільки під час вечірніх розмов я завжди дратувала його. Він і далі посилав по мене, щойно видзвонювало сьому. І коли тепер я приходила до нього, він уже не мав на вустах таких медових слів, як «моя любов», «моє золото» тощо. Він міг тепер назвати мене щонайбільше «осою», «злючкою», «зухвалим чортеням», «перевертнем» тощо. Замість ніжних поглядів — я бачила тепер гримаси, замість потиску руки — стусан в плече, замість поцілунку в щоку — мене крутили за вухо. Одне слово, все йшло гаразд. Такі вияви прихильності були мені більше до вподоби, ніж пестощі. Місіс Фейрфакс, видно, схвалювала мене,її страхи щодо мене зникли. І я була певна, що веду себе як слід. Тим часом містер Рочестер твердив, що я сиджу йому в печінках, і грозився страшно помсти-тися за мою теперішню поведінку, і то дуже швидко. Я лиш сміялася в кулак на його погрози. «Тепер я знаю, як стримувати тебе, — міркувала я, — і, без сумніву, зможу робити це й надалі, а коли це втратить силу, то знайду інший спосіб». Однак усі ці заходи були не такі вже й легкі. Часто я сама хотіла бути лагідною і не дратувати його. Мій майбутній чоловік ставав для мене цілим світом, мало не надією на раювання. Він стояв між мною і моєю вірою, як хмарка, що затуляє від людей гаряче сонце. В ті дні я не могла бачити Бога, бо перед моїми очима стояло його творіння, і я зробила собі з цього творіння ідола.

РОЗДІЛ XXV

Кінчався наш передшлюбний місяць; минали останні його години. Завтра має відбутися весілля і ніщо не може відвернути цього дня. До нього все було готове. В кожному

разі, я не мала що робити. Мої валізи, запаковані, замкнені й стягнуті ремінцями, стояли рядком попід стіною в моїй кімнатці. Завтра в цей час вони вже будуть їхати до Лондона, так само, як і я — помагай Боже! — або, вірніше, не я, а Джейн Рочестер, особа, якої я поки що не знаю. Лишилося тільки поначіпляти картки з адресами. Ці чотири квадратики лежали на комоді. Містер Рочестер сам написав на кожній: «Місіс Рочестер, готель... Лондон». Я так і не змогла умовити себе почепити їх на валізи або доручити це комусь іншому. Місіс Рочестер! Такої ще не існує! її ще нема на світі. Вона народиться тільки завтра за кілька хвилин після дев'ятої години ранку, і краще буде, як я почекаю, щоб, перше ніж відписати їй все, що маю, знати напевно, що вона народилася на світ. Досить і того, що в отій шафі, проти мого туалетного столика, куплене для неї вбрання вже замінило мою чорну ловудську сукню і солом'яний брилик. Оці весільні шати — сріблисто перлового кольору сукня й легенький серпанок — належали не мені, а їй, і чекали своєї подальшої долі. Я зачинила шафу, щоб не бачити дивної примарної одежі, яка в цю вечірню годину — дев'ята вечора — світилася в присмерку кімнати зловісним мерехтливим світлом. «Лишу тебе саму, біла маро, — сказала я. — Мене трусить. Я чую завивання Вітру. Вийду з дому й відчую його дотик».

Мене трусило не тільки від поспіху приготувань, не тільки від чекання на велику зміну в моєму житті, що станеться завтра. Ці обидві причини, певна річ, мали свій вплив на мій неспокійний і розбурханий настрій, що гнав мене такої пізньої пори з будинку в глибину темного парку. Була ще й третя причина, яка діяла куди дужче, ніж дві перші.

У моєму серці загніздилася дивна й бентежна думка. Сталося щось таке, чого я не могла збагнути. Ніхто нічого не бачив і не чув, а сталося це минулої ночі. Містера Рочестера тої ночі не було вдома, і от уже другий день, як його нема. Його покликали справи до невеличкого маєтку з двох-трьох ферм за тридцять миль звідси. Справи вимагали його особистої присутності перед майбутнім від'їздом з Англії. А я саме оце й дожидалась його, дуже хотіла скинути з моєї душі тягар, знайти пояснення загадки, яка збивала мене з пантелику. Зажди, читачу, поки він повернеться. І коли я відкрию йому свою таємницю, знатимеш її й ти.

Я пройшла в сад, щоб сховатися там від сильного вітру, що цілий день віяв з півдня, але не приніс із собою ні крапельки дощу. Надвечір вітер не тільки не вщух, а навпаки свистів і завивав іще дужче. Дерева гнулися додолу, схиляючи на північ свої гіллясті верхівки, і лише на хвилину переставали хитатися. Вітер гнав хмари по небу, громадячи їх одна на одну, і впродовж цілісінького липневого дня годі було побачити бодай клаптик блакиті.

З якоюсь дикою радістю бігла я проти вітру, немов віддавала весь неспокій своєї душі цим нескінченним повітряним потокам, які вили-стогнали над землею. Збігши вниз лавровою алеєю, я побачила спалений блискавкою каштан. Він височів обвуглений і чорний. Розколотий посередині стовбур вражав своєю смертельною раною. Роздвоєні половини не розпалися, бо могутній прикорень і міцне коріння тримали їх укупі. Щоправда, загальне життя було вбите, і соки більше не надходили. Розлоге гілля з обох боків уже омертвіло, і наступні зимові бурі, напевно, повалять долі одну, а то й обидві половини. Тепер же ще можна було сказати, що це одне дерево, — хай дерево-руїна, — і все-таки руїна, що трималася купи.

— І слушно робите, що тримаєтесь одне одного, — сказала я, ніби ці потворні уламки були живими істотами і могли мене чути. — Гадаю, що, хоч вас розщепило, обпалило та обвуглило, ви однаково зберегли ще в собі трохи життя, і його підтримує згуртованість вірних, чесних коренів. Не шуміти вам більше зеленим листям, не вітати більше щебетливих пташок в своєму рясному гіллі, час радощів і любові для вас минувся, та ви не самотні. Кожен з вас має побратима, що співчуває другому в його нещасті.

Поки я розглядала цей живий труп, у цій частині неба розступилися хмари і на якусь мить виринув місяць. Його кружало або, вірніше, половина була криваво-червона. Здавалося, місяць кинув на мене сумний, спантеличений погляд і знов потонув у густій пелені хмар. На мить вітер круг Торнфілда стих, тільки далеко-далеко над лісами й водами лунало дике, сумовите завивання. Воно було таке скорботне, що я не витримала й утекла з парку.

Вертаючись через сад, я тут і там піднімала яблука, що їх чимало валялося в траві попід деревами. Відібравши стиглі, я віднесла їх до комори. Потім подалася до бібліотеки подивитися, чи горить вогонь у каміні, бо знала, що хоч воно й літо, містер Рочестер такого похмурого вечора залюбки сидітиме проти веселого полум'я. В каміні вже розгорався яскравий вогонь. Я присунула крісло до вогню, підкотила ближче столик, спустила штори й сказала принести свічки, щоб їх можна було одразу запалити, як прийде господар. По цих приготуваннях я занепокоїлась іще дужче, почуваючи, що мені несила всидіти в домі. Маленький годинник у кабінеті і старий годинник у холі вибили десяту годину.

«Ого, як пізно! — сказала я собі подумки. — Вийду до брами. Час від часу з-за хмар виглядає місяць, і можна далеко бачити дорогу. Може, містер Рочестер саме під'їздить, і, пішовши йому назустріч, я скорочу ці довгі хвилини чекання».

Високо у верхів'ях дерев, що росли край брами, завивав вітер. А на дорозі, скільки я могла зглянути оком в один і другий бік, було тихо й порожньо. Якби не тіні хмар, що набігали на неї тоді, як виринав місяць, то це була б довга бліда стрічка, не пожвавлена жодним порухом.

Поки я дивилася, нестримні сльози затуманили мені очі — сльози розчарування й досади. Засоромившись, я втерла їх. Я вагалася й не знала, що робити. Місяць надійно замкнувся в своїх надхмарних покоях і щільно затяг завісу туману.

Робилось дедалі темніше. Збиралося на дощ, а може, й на бурю.

— Швидше б він уже приїхав! Швидше б він уже приїхав! — гукала я, передчуваючи щось недобре. Я чекала його ще до чаю, а тепер уже стало й зовсім темно. Що могло його так затримати? Чи не скоїлось чого з ним? Подія останньої ночі знов перейшла перед очима. Я витлумачила її як призвістку якоїсь біди. Я боялася, що мої надії були сягнули вже аж надто високо і їм не випадає здійснитись. Останнім часом я зазнала так багато щастя, що десь, певно, моя щаслива зірка перейшла свій зеніт і тепер мусить закотитися.