Джейн Ейр

Тим часом помер мій брат, а ще через чотири роки й батько. Тепер я був багатий і заразом приречений на мізерне животіння: найбрутальніша, нечиста, розбещена істота була поєднана зі мною і названа законом і людьми моєю дружиною. І я не міг її позбутися ніяким законним шляхом, хоч лікарі й визнали її навіженою — розпуста прискорила вроджене божевілля. Джейн, тобі важко слухати мою розповідь, ти зовсім хвора. Може, я докажу іншим разом?

— Ні, сер, доказуйте тепер; мені жаль вас, від щирого серця жаль.

— Жаль, що його виявляють деякі люди, — це образлива милостиня, Джейн, і її так і хочеться кинути назад в лице тому, хто з нею напросився. Але той жаль властивий черствим себелюбним серцям: це суміш роздратування від чужого горя зі сліпим презирством до того, хто його зазнав. Але твій жаль, Джейн, не такий; не те почуття проступає на твоєму обличчі цієї хвилини, не тим почуттям світяться твої очі, не те почуття примушує битись твоє серце і тремтіти твою руку. Твій жаль, люба моя, — це страдна мати любові; він дитя пристрасті, і я його приймаю, Джейн, — тож хай прийде дитя, мої обійми розкриті.

— Гаразд, сер, розповідайте далі. Що ж ви зробили, як дізнались, що вона божевільна?

— Я був у страшному розпачі і тільки рештки самоповаги втримали мене на краю безодні. В очах світу я був, безперечно, вкритий неславою, однак я був чистий у власних очах і ніколи не мав нічого спільного з її ганебним життям. Та люди однаково пов'язували моє ім'я з її найменням, а мені самому доводилось спілкуватися з нею щодня. її отруйний подих змішувався з повітрям, яким я дихав, крім того, я не міг забути, що був колись її чоловіком. Мені й досі тяжко про це згадувати. До того ж я знав, що поки вона жива, я не можу мати іншої, кращої жінки. Хоч вона була старша за мене на п'ять років (її сім'я та мій батько збрехали мені навіть тут), вона могла ще й мене пережити, бо при слабкому розумові мала напрочуд міцне здоров'я. Отак у двадцять шість літ я дійшов до цілковитої безнадії.

Якось уночі я прокинувся, розбуджений її криками (відколи лікарі визнали її божевільною, її, звісно, посаджено під замок). Стояла задушна вест-індська ніч, такі часто бувають перед штормами в тих широтах. Мені не спалося, я встав і розчинив вікно. Здавалось, повітря було насичене сірчаними випарами, і я ніде не міг знайти прохолоди. Москіти залетіли досередини й наповнили кімнату однотонним дзижчанням. Зі свого вікна я чув шум моря, воно розбурхалось, мов у землетрус; над ним пропливали чорні хмари. Місяць сідав у хвилі, величезний, червоний, як розпечена гарматна куля, кидаючи останній кривавий погляд на світ, що тремтів перед бурею. Спека й зловісна ніч гнітили мене, я лежав і слухав прокльони божевільної; вона час від часу називала моє ім'я, вигукуючи його з такою диявольською ненавистю і впереміж із такою огидною лайкою, якої не почуєш і від повії. Хоч мене від неї відокремлювали дві кімнати, я виразно чув кожне слово: тоненькі стіни будинку не могли заглушити її крику та вовчого виття.

«Це не життя, а пекло, — сказав я собі. — Ця задуха, цей лемент виходять із безодні. І я маю право позбутись їх, якщо зможу. Я звільнюсь від мук, залишивши тлінну плоть, яка нині обтяжує мою душу. А вогненної геєни, в яку вірять фанатики, я не боюсь: гірше, ніж мені тепер ведеться, уже не буде. Я покину цей світ і вернуся до мого небесного отця».

Я казав це, стоячи навколішки і відмикаючи скриню, де лежало кілька заряджених пістолетів. Я надумав застрелитись. Однак ця думка зродилася у мене тільки на мить: я не був божевільний, тож напад страшного відчаю, що викликав у мене бажання накласти на себе руки, швидко минувся.

Свіжий вітер, що дув через океан з Європи, вдерся в моє розчинене вікно — почалась гроза, дощ лив як з відра, загриміло, заблискало, повітря одразу стало чисте. І тоді в мене склався твердий намір. Я ходив по мокрому саду під апельсиновими, ґранатовими й ананасовими деревами, з яких скапувала на мене вода, а довкола розгорався осяйний тропічний світанок. Я добре все обміркував. Послухай, Джейн: тієї години вища мудрість принесла мені розраду й показала правдиву путь. Лагідний вітерець з Європи ворушив обмите дощем листя, Атлантичний океан гримів урочисто й вільно; моє серце, давно вже мертве й висхле, забилося під цей величний супровід, наповнилось живою кров'ю, моє єство прагнуло оновлення, моя спрагла душа жадала ковтка чистої води. Я відчув, як оживає надія, відчув, що відродження ще можливе. Стоячи у квітучій альтанці в кінці саду, я дивився на море, іще блакитніше, ніж небо: десь там був Старий світ. Переді мною відкривались ясні перспективи.

«їдь, — сказала мені надія, і знов оселися в Європі: там ніхто не знає, яке в тебе заплямоване ім'я, який у тебе ганебний тягар за плечима. Ти можеш забрати божевільну з собою до Англії, і, забезпечивши її обслугою, тримати тайкома в Торнфілді. А сам мандруй до будь-якого краю й шукай собі якої хоч нової пари. Ця жінка, що стільки випробовувала твоє терпіння, так заплямила твоє чесне ім'я, так зганьбила твою честь, так занапастила твою молодість, — не дружина тобі, а ти їй не чоловік. Подбай, щоб її добре доглядали, і ти виконаєш свій обов'язок перед Богом і людьми. Нехай піде в непам'ять її ім'я та її зв'язок з тобою; не кажи про це жодній живій душі. Прихисти її надійно й з вигодами, приховай ЇЇ ганьбу і їдь куди хочеш». Так я й зробив. Батько і брат нічого не сказали знайомим про моє одруження, бо в першому ж листі, яким я сповіщав їх, що одружився, — уже відчувши невимовну огиду від наслідків цього шлюбу та побачивши, що то за родина і яке тяжке майбутнє чекає на мене, — я просив тримати усе в таємниці. Невдовзі поведінка моєї дружини, вибраної для мене моїм батьком, стала такою ганебною, що старий і сам червонів за таку невістку. Він уже не мав ніякого бажання розголошувати про цей шлюб і, навпаки, намагався так само, як і я, тримати його в якнайбільшій таємниці.

І я повіз її до Англії. То була жахлива подорож — на кораблі з таким чудовиськом! Я був невимовно радий, коли врешті довіз її до Торнфілда й надійно зачинив у тій кімнаті на третьому поверсі, що її вона за десять років перетворила на барліг дикого звіра, на пристановище диявола. Нелегко мені було напитати їй наглядачку: треба було знайти таку людину, на яку можна було б покластися, бо в нападах шаленства божевільна неодмінно виказала б те, що я тримав у таємниці. У неї бували спокійні дні, а то й тижні, коли вона тільки кляла мене. Врешті я найняв Ґрейс Пул

із Ґрімзбі Рітріта. Тільки їй та ще лікареві Картеру (отому, що перев'язував Мейсонові рани, коли його штрикнула ножем і покусала сестра) я сказав свою таємницю. Місіс Фейрфакс, мабуть, теж щось підозрює, але вона так достоту й не дізналась, в чім тут річ. Загалом Ґрейс виявилася доброю наглядачкою, хоча через одну її ваду, від якої, здається, ніщо її не вилікує і яку можна виправдати важкою неспокійною роботою, божевільній не раз щастило вимкнутись з-під її пильного ока. Вона дуже хитра й злюща і не минала жодної нагоди скористатися з тимчасового послаблення уваги свого сторожа: то вона приховала ножа, яким штрикнула свого брата, а то вкрала ключа від своєї кімнати й вийшла звідти вночі. Першого разу вона спробувала спалити мене в ліжку, другого — навідалася до тебе. Я дякую провидінню, що воно стерегло тебе і божевільна зігнала злість на твоєму весільному вбранні (воно, мабуть, викликало в неї туманні спогади про ті далекі дні, коли вона сама була нареченою). Я боюсь навіть подумати, що могло статися. Коли я уявляю собі, як ота тварюка, що хотіла вп'ястися мені в горло сьогодні вранці, нахиляє свій темний в червоних плямах вид над гніздечком моєї горлиці, мені мороз іде поза шкірою.

— А що ви зробили, сер, як улаштували її тут? — запитала я, бо він замовк. — Куди ви поїхали?

— Що я зробив, Джейн? Я став мов той мандрівний вогник. Куди я поїхав? Я розгулявся, як березневий вітер. Я вирушив у Європу й почав мандрувати з країни в країну. Мене не покидало бажання знайти собі добру, розумну жінку, яку б я покохав, — не таку, як та фурія, що її я покинув у Торнфілді.

— Але ж ви не могли одружитися, сер.

— Я дійшов висновку і був твердо переконаний, що можу і повинен. Я не мав наміру дурити когось так, як обдурив тебе. Я думав відверто розповісти про все й щиро запропонувати коханій свою руку. Мені здавалось цілком природним, що я маю право кохати і бути коханим, і я нітрохи не сумнівався, що знайдеться жінка, котра захоче й зможе зрозуміти моє становище й дасть свою згоду, незважаючи на прокляття, яке тяжить наді мною.

— Ну й що, сер?

— Твоя допитливість завжди викликає в мене усмішку, Джейн. Ти широко розплющуєш очі, мов та непосидюща пташка, і час від часу якимсь неспокійним порухом підганяєш мене, ніби я не досить швидко відповідаю тобі, а ти б хотіла одразу прочитати все, що в мене на серці. Та перше, ніж я говоритиму далі, скажи мені, що має означати оте твоє «Ну й що, сер?». Ти дуже часто послуговуєшся цією коротенькою фразою, яка завжди спонукає мене тобі щось розповідати, я й сам гаразд не знаю чому.