Експансія-I
Шрифт:
— Шелленберга, — повторив Джонсон.
— У квітні сорок п'ятого.
— А Клауса Барб'є? Він працював у Мюллера, потім його відрядили до Франції, очолював службу гестапо в Ліоні.
— Здається, я бачив його разів зо два, не більше, — відповів Штірліц. — Я ж був у політичній розвідці, зовсім інше відомство.
— Але ви згодні з тим, що Барб'є — звір і костолом? — не обертаючись, сказав той, зі шрамом, що сидів за кермом.
— Ви заволоділи архівами гестапо? — запитав Штірліц. — Вам і карти в руки, кого вважати костоломом і звіром, а кого солдатом, що виконував свій обов'язок.
Вони виїхали за місто; дорога вела на Алькобендас, Сан-Себастьян-де-лос-Рейєс, а далі Кабанільяс-де-ла-Сієрра, гори, мало обжитий район, там немає ресторанчиків,
— В якому році ви зустрічали Барб'є востаннє? — повторив своє запитання Джонсон.
— Думаю, що в сорок третьому році.
— Де?
— Мабуть, на Принц Альбрехтштрасе, у головному управлінні імперської безпеки.
— Йому хтось протегував у тому приміщенні?
— Не знаю. Навряд.
— Чому «навряд»? — так само, не обертаючись, поцікавився той, що вів «шевроле».
— Так мені здається.
— Це не відповідь, — зазначив Джонсон. — Я думаю, ви належите до породи логіків, слово «здається» їм не пасує.
— Я — чуттєвий логік, — відповів Штірліц. — Я, наприклад, відчуваю, що моя ідея з кочінільяс вам не до смаку. Мені так, принаймні, здається. Відчуття я перевіряю логікою: далі чи аж до самої Сієрри, немає жодної кав'ярні, де давали б кочінільяс, але до Сієрри ми навряд поїдемо, бо у вас тільки четверть бака бензину.
— У багажнику три каністри, — заперечив той, що вів машину. — Слава богу, тут продають бензин, не нормуючи, як у вашій паршивій Німеччині.
— Даремно ви так про державу, з якою вам доведеться налагоджувати відносини.
— Побачимо, — сказав Джонсон. — Усе залежить не від нас, а від того, як ви, німці, будете поводитись.
Штірліц посміхнувся:
— «Поводяться» діти в початкових класах піко/и. До народу таке слово не застосуєш.
— До переможених — застосуєш, — зауважив Джонсон. — До переможених застосувати можна все. Зараз ми висадимо вас, і коли вас підбере блакитний «форд» — це буде хвилини через чотири, — будь ласка, пам'ятайте, що до переможених можна застосовувати все. Це у ваших же інтересах, містере Бользен.
Машина різко звернула на всіяний щебінкою путівець, від'їхала метрів зі сто і зупинилась. Джонсон вийшов, витяг з кишені пачку сигарет і прикурив, пихнув білим димом і, чомусь зітхнувши, сказав:
— Вилазьте, Бользен.
— Дякую, Джонсон.
Він виліз повільно, відчуваючи біль у попереку; потягнувся, захрустіло; страху не було; досада; немов він був винен у тому, що сталося; а що, власне, сталося, запитав себе Штірліц; якби вони хотіли прибрати мене, цілком могли зробити це в машині; але навіщо тоді всі ці фокуси з викликом сюди? Побоюються Пуерта-дель-Соль? [9] А що? Можуть.
9
Пуерта-дель-Соль — площа в Мадріді, на якій містився штаб таємної поліції Франко (ісп.).
Джонсон з підстрибом упав на заднє сидіння, суворий хлопець зі шрамом рушив з місця так різко, що «шевроле» навіть присів на задок і, розвернувшись зі скрипом, понісся на шосе.
… Минуло десять хвилин; дивно, подумав Штірліц; автобус тут ходить раз у день, і то не завжди; зрештою хтось-таки підкине до міста; але навіщо все це? Смисл?
Погано, якщо в мене від цих нервових перевантажень знову ломитиме поперек, як раніше; спробуй пролізти з таким болем через Піренеї, не вийде. А через Піренеї лізти доведеться, іншого виходу немає. Сволота все-таки цей Зоммер, дає гроші всього на тиждень; навіть на автобус до Лериди доведеться відкладати ще місяців зо три. Знову ти думаєш як росіянин — «місяців зо три». А як же мені інакше думати, заперечив сам собі, як-не-як росіянин, змішаний з українцем; німець точно знав би, що відкладати йому доведеться два місяці і двадцять дев'ять днів. А ще точніше: дев'яносто днів,
тільки ми дозволяємо собі це безвідповідальне «місяців зо три»; вольниця, анархія — матінка порядку… Ні, відкладати доведеться довше. Від французького кордону іде поїзд; якщо мене не арештують як людину без документів — не ватіканську ж липу їм пред'являти, та й ту відібрали — потрібно щонайменше ще тридцять доларів, інакше я не доберуся до Парижа; будь-яке інше місто мене не влаштовує, тільки в Парижі є наше посольство; чому їх цікавив Барб'є? Я справді бачив його кілька разів; кат другого ешелона, позбавлений будь-яких сантиментів. «Я ненавиджу комуністів і євреїв не тому, що цього вчить нас фюрер, а просто тому, що я їх ненавиджу». Так, саме так він сказав Холтофу, а той передав Штірліцу, поки ще Мюллер не став підозрювати його; здається, це був листопад сорок четвертого, так, саме так.Штірліц вийшов на шосе — жодної душі; не подобається мені все це, подумав він; дивна гра; перевіряли на злам, чи що? Документи вони могли відібрати інакше, для чого потрібен був такий пишний спектакль?
Мимо Штірліца пронісся старий «паккард», прикрашений клаксонами, з якимись наклейками і дуже довгою антеною; напевне за кермом іспанець, тільки вони так прикрашають свої машини, американці ставляться до транспорту як хороший вершник до коня: заливають найкращий бензин, часто міняють мастила і віддають щомісяця на шприцювання; миють машини рідко; найважливіше швидкість і надійність, а не краса; це для жінки важливо бути красивою; іспанець про мотори має приблизне уявлення, їм тільки поговорити б, це — хлібом не годуй; а ще — страшенно полюбляють робити припущення і ділитися здогадками; а втім, це їхня не вина, а біда; жертви суспільства, позбавленого інформації, зацензуровані понад міру, поворухнутися не можна, суцільні заборони.
Друга машина була переповнена пасажирами. Штірліц навіть не піднімав руки.
Третя машина, з великими літерами на дверцятах «ІТТ», загальмувала; водій запитав досить поганою іспанською:
— Вам куди?
— До Мадріда, — відповів Штірліц.
— Сідайте підвезу.
І по тому, як він сказав це, Штірліц зрозумів, що водій — німець.
— Ви родом з Берліна? — поцікавився Штірліц своїм чеканним хохдейч.
— Чорт забирай, так! — водій засміявся. — Але я звідти виїхав ще в тридцять дев'ятому… Ні, ні, я не емігрував, просто ІТТ перевела мене в свій тутешній філіал. Ви теж німець?
Штірліц посміхнувся:
— Та ще й який!
— Давно в Іспанії?
— Та як вам сказати…
— Можете не говорити, якщо не хочете.
— Я тут бував досить часто, ще з тридцятих років.
— Хто ви за фахом?
— Трудно відповісти однозначно… Учився багато чого… Вважайте мене філологом.
— Це як? Перекладач?
— Можна сказати й так. А що, ІТТ потрібні перекладачі?
— І вони також. Але насамперед нам потрібні німці. Хороші німці.
ШТІРЛІЦ-V
(Мадрід, жовтень сорок шостого)
— А що ви розумієте під висловом «хороші німці»? — запитав Штірліц. — По-моєму, всі німці — хороші, чи не так?
— Гідна відповідь.
— Це не відповідь. Скоріш уточнювальне запитання.
— Ще не настав час відповідати на запитання, а тим більше уточнювати. До речі, мене звати Франц Кемп, я інженер, очолюю сектор у відділі організації нових ліній на Іберійському півострові.
— А я Гельмут Брунн, дипломований філолог.
— Дуже приємно, пане Брунн.
— Дуже приємно, пане Кемп.
— Де ви живете?
— У центрі. А ви?
— На кальє Леон.
— В напрямку до Аточе? Біля Санта Марія-і-Каньїзарес?
— Саме так.
— Чому ви поселились у тому районі? Він занадто іспанський. Гамірно, багато всякого люду.
— Люди ІТТ повинні жити в гущі того народу, серед якого вони працюють.
Штірліц посміхнувся:
— Це директива?
— Загалом так. Неписана. Хочете чашку кави? Пригощаю.