Експансія-I

Він вимкнув світло, акуратно повісив піджак на спинку стільця і влаштувався на диванчику, полічи до ста, сказав він собі, і ти заснеш; ну їх усіх к чорту; ти не збагнув, що від тебе хочуть, усе надто заплутане, ніякої логіки; ні, звичайно, логіка є, їхня логіка, незрозуміла тобі; значить, треба чекати; ніщо так не допомагає подолати нестерпну втому чекання, як сон; спи.

І він заснув, немов провалився в темряву.

… На грані між сном і пробудженням Штірліц раптом побачив величезний луг, геть-чисто білий, бо весь був укритий польовими ромашками, і по цьому білісінькому лугу йшли Сашенька і Санька; вона зовсім ще молода, він ніколи не бачив її іншою, а Санька був у німецькій формі без погонів, але чомусь босий, ступні зовсім воскові, з синіми жилками холодних, неживих вен; якщо Сашенька здавалася веселою, близькою, живою, то син — через ці страшні воскові ноги — був весь попелястий, наче нереальний, і навколо його голови вився рій червоної мошкари.

Він схопився з диванчика; було ще темно, отже, спав не більше як годину; чоловік на ліжку згорнувся клубком, поклав долоню під щоку, цмокав, як мала дитина. Це солодке цмокання чомусь розлютило Штірліца; він витяг сигарету, закурив, важко затягся й сказав:

— Послухайте, треба й честь знати, в мене ноги затерпли.

Чоловік на ліжку більше не цмокав, затаїв дихання і — Штірліц відчув, це — напружився.

— Ви ж розмовляєте по-англійськи, — сказав нарешті чоловік, відкашлявшись, — я погано розумію німецьку.

— Лягайте на диван, я хочу поспати на своєму ліжку, — сказав Штірліц. — Ноги звело.

— Я чекав вас з дванадцятої, пробачте за вторгнення… Я міняв скат, саме я мав підібрати вас на дорозі, вам же говорили мої колеги про голубий «форд».

— Говорили… Чому ж так довго міняли скат? Я йшов хвилин двадцять по шосе, все ждав, коли стрельнуть у спину.

— Я завжди стріляв у лоб, ми ж не гестапо. — Чоловік підвівся з ліжка, потягся так, що Штірліц почув, як хруснули його суглоби, ввімкнув світло й, посміхнувшись, сів на стілець біля перехнябленого маленького столика. Рання сивина робила його обличчя благородним, очі були круглі, синювато-чорні, розумні, із смішинкою. — Це ж я мав нагодувати вас казковим обідом. Доведеться ждати до ранку, підемо казково снідати.

— Ви, мабуть, недавно в Іспанії, — озвався Штірліц, не підводячись з диванчика. — Тут не буває інституту казкових сніданків; у «Рітці» дають каву й джем з булочкою, не розженешся: треба чекати десятої ранку, коли відчиняться іспанські таверни, лише там можна поласувати восьминогом, ковбасками й тартільєю…

— А зараз тільки сьома, — сказав чоловік, поглянувши на годинник. — Здохнеш з голоду. Може, поки що обговоримо ряд питань, які становлять взаємний інтерес? Ви не проти?

— Давайте, чому ж не обговорити. Вас як звати?

— Це не так важливо. Мало як можуть звати чоловіка. Шарль. Чи Магомет. Іван. Важливо те, що я прийшов до вас з пропозицією. Я представляю американську розвідку і зацікавлений у тому, щоб познайомитися з вами ближче. Я щойно одержав деякі відомості з Вашіигтона, пов'язані з вами і з вашим минулим. Приглядався я до вас досить довго, довелося попрацювати в німецьких архівах, страшенний хаос; мабуть, усе-таки багато документів пропало, але по фотографіях я зробив висновок, що доктор Брунн і пан Бользен — та ж сама особа.

— Послухайте, Магомет, — похмуро всміхнувся Штірліц, але говорити далі не міг, бо чоловік раптом засміявся так, що аж за живіт узявся; сміявся він голосно, заливчасто, зовсім по-дитячому; це також зіграти важко, подумав Штірліц; очі в нього пташині, а такі бувають у дітей; поглядаючи, як регоче незнайомий, Штірліц також усміхнувся і повторив: — Магомет, якщо ви про мене все знаєте, то мені незручно розмовляти з вами, нічого не знаючи про вас. Мені за вчорашній день і сьогоднішню ніч набридли ігри. Хочу ясності.

— Буде ясність. Тільки спочатку скажіть мені, куди ви зникли з дороги?

— Спочатку я вислухаю вас і в залежності від цього прийму рішення: сказати вам правду чи утаїти її.

— Ні, містере Бользен — Брунн, у вас немає альтернативи, та й права вибору ви позбавлені. Вирішуватиму я, а не ви. — Гість витяг з кишені конверт, підійшов до дивана, простяг Штірліцу. — Подивіться.

Там були відбитки пальців, його пальців; Штірліц був певен, що саме ці «пальці» йому показував Мюллер, коли привів у підвал гестапо й вимагав відповіді на одне лише запитання: як ці «пальчики» могли потрапити на чемодан російської радистки; але Штірліц помилявся; відбитки пальців — як це свідчило з напису на звороті — були копією із справи «Інтерполу», заведеної двадцять третього березня сорок п'ятого року в Швеції у справі про «вбивство доктором Бользеном громадянки Німеччини Дагмар Фрайтаг».

«Але ж це фальшивка, — подумав Штірліц, — Дагмар надсилала мені телеграми з Швеції».

У конверті була ще одна фотографія: Дагмар у морзі, з номерком на нозі; спалахи магнію холодно відбиваються на білому кахлі; байдужі обличчя поліцейських; біля них — два чоловіки в строгих чорних костюмах.

— А це хто? — спитав Штірліц, тицьнувши в чорних пальцем.

— Товстий — німецький консул фон Рібау. Другого не знаю… Рібау вважає, що цей другий з резидентури вашого посольства, те, що він німець, сумніву немає. Ми його шукаємо. Знайдемо, це точно.

— Рібау підтвердив свої слова під присягою?

— З приводу чого?

— З приводу смерті фрау Фрайтаг.

— Перегляньте уважно всі документи, там є висновок шведів. Ми були впевнені, що ви захочете одержати цей документ.

— Чому?

— Тому що я зібрав на вас деяку інформацію.

— Де вона?

— У нашому досьє. Хочете подивитись?

— Звичайно.

— Гаразд, дещо покажемо. Ну, я чекаю відповіді.

Штірліц підвівся з дивана, підійшов до умивальника, сполоснув обличчя, відчуваючи бридкий запах хлорки (водопровід ні к чорту, труби старі, а іспанці бояться інфекції — пам'ять про чуму живуча, немає нічого страшнішого від масового мору чи голоду, бо юрба стає некерованою), травлять мікробів, а заразом і очі; розтер обличчя рушником, акуратно повісив його на гачок, підійшов до дивана, сів, закинувши ногу на ногу, і сказав:

— Мене підібрав на дорозі працівник вашого ІТТ містер Кемп.

— Американець?

— Він назвався німцем. Може, натуралізований німець, не знаю. Вам перевірити легше, ніж мені.

— Ми перевіримо. Чого він од вас хотів?

— Того ж, що й ви. Чесності й моєї дружби.

— Я вашої дружби не хочу. Я нею гребую, пробачте за відвертість. Я дуже не люблю нацистів, але мені доручили зустрітися з вами, нагодувати вас обідом і поговорити про всіх ваших колишніх знайомих.

Навіщо ви показали мені ці фальшивки? — спитав Штірліц, кивнувши на фотографії й заяву консула; подивившись, він недбало кинув їх на стіл, вони розсипалися, лежали віялом, як новенькі гральні карти.

— Щоб ви знали, як вас шукають. Я видав би вас Інтерполу, слово честі, але мої шефи вважають за можливе використати вас як розповідача… Вони хочуть почути ваші розповіді про минуле, розумієте?

— Розумію.

— Якщо ви не погодитесь, нарікати доведеться на себе.

— Видасте трибуналу?

— Після нашої розмови — якщо вона матиме вербувальний характер — це вже неможливо.

— Що ж тоді робити? Піф-паф, ой-ой-ой, помирає зайчик той?

— Що-що?

— Є така казочка про бідного зайця, її добре переклали німецькою, а я постарався дослівно переказати вашою мовою…