Експансія-I

Кожному з нас у житті відпущено тільки один шанс, подумав він, ми знаємо це, але все одно поспішаємо чи зволікаємо, зрештою, дістаємо той шанс, який був уготований іншому, тому такий бедлам на нашій планеті.

… Будинок, потрібний йому, виявився старим, триповерховим, у великому тінястому парку. Чоловік, який стояв біля металевих воріт, сказав, щоб він запаркував машину і йшов центральною алеєю, обсадженою кипарисами, — біля під'їзду вас зустрінуть.

Ступаючи по червоній гальці, невідомо як сюди привезеній, Пол знову подумав: «Навіщо нашій банді так потрібен цей Брунн, ніяк не збагну? Для чого він їм зпадобився? Чому такий інтерес? Хіба мало тут осіло нацистів, живуть собі в норах, затаїлись, сволота, а з цим прямо-таки якась свистопляска. Я знаю, чому він цікавить мене, але чому і вони в нього вчепилися, ось у цьому й заковика».

— Здрастуйте, містере Роумен, — привітав його хорошою англійською мовою невисокий здоров'як у голубому костюмі і яскраво-синій краватці; обличчя зберігало сліди морської засмаги, відмітний колір старої маслинової олії, що простояла всю зиму в сухому темному льоху.

— Здрастуйте, — відповів Роумен. — Чесно кажучи, я не дуже звик до таких конспіративних ігор, часу в мене обмаль, та й справ вистачає.

— Звичайно, звичайно… Нічого не вдієш, слова «таємниці мадрідського двору» придумано не у Вашінгтоні, а в цій країні.

Цей з породи босів, зрозумів Пол, такі жарти дозволяють собі тут тільки великі хлопці з центру. Він нетутешній або ж сидить у Бургосі емісаром Пуерта-дель-Соль.

— Як вас звати? Ви не відрекомендувалися, — сказав Роумен.

— О, пробачте, будь ласка. Можете називати мене Хай-ме… Грегоріо Пабло-і-Хайме.

— Дуже приємно. Я — Пол Роумен. Де та людина, яку я шукаю?

— Вона під контролем. Я допоможу вам. Але я хотів би зрозуміти, що спонукало мого давнього друга Еронімо на таку завзяту зацікавленість у тому, щоб ви знайшли цього самого нікарагуанця із зовнішністю скандінава?

— Дружба. Ми друзі з Еронімо.

— Давно?

— Відтоді як Франко зацікавився розвитком економічних відносин зі Штатами. І тим, щоб ми протягли його в Організацію Об'єднаних Націй…

— Не «його», а «нас». Ми не відокремлюємо себе від каудільйо.

— Це зрозуміло. Ваше право… Якщо ви не відділяєте себе від каудільйо, то й вам пора подружитися зі мною, бо, на жаль, я теж змушений не дуже-то відмежовувати себе від нашого галантерейника, від президента Трумена.

— Ви маєте санкцію на те, щоб так говорити про свого лідера?

— Поправка до Конституції — ось моя санкція, зрозуміло? Ви мені вибачте, Хайме, я в дитячі ігри не граю, виріс; маєте запитання — ставте. Хочете допомогти знайти цього самого Брунна — допоможіть. Ні — ну й чорт з ним, скажу послу, що служби Іспанії не змогли нам як слід допомогти. Незабаром ваше національне свято, нехай Томас обговорює цю справу з вашим каудільйо…

— Томас… Це хто?

— Посол. Ви що, не знаєте, як його звати?

— О, так, так, звичайно, але я чомусь не дуже пов'язував вас з дипломатичною службою.

— Інших у нас, на жаль, поки що нема. Але, думаю, скоро будуть.

— Коли приблизно?

Йому треба щось віддати, зрозумів Пол; нехай напише звіт у свою паршиву Пуерта-дель-Соль, тоді він не відчуватиме себе приниженим; інакше виходить, що він мені — Брунна, а я йому — дулю. Тільки я тут з ним не розмовлятиму, на них надто великий вплив мали араби та євреї, так ті хоч при їхній природженій хитрості розумні, а в Дих тільки емоції, може напартачити, ще програє нашу розмову не тим, кому потрібно…

— По дорозі до того місця, де зараз перебуває мій клієнт, — сказав Роумен, — я з радістю відповім на ваші запитання.

— Вас відвезе туди мій помічник, Пол. У мене немає часу їздити з вами і шукати нікарагуанця. Було б добре, якби ви відповіли мені зараз.

— У вас завжди поганий запис, Хайме. Все шелестітиме й тріщатиме, ви ж одержували апаратуру від людей ІТТ, а вони гнали вам товар з Німеччини, ніякої гарантії, працювали в'язні концтаборів… Хочете говорити — ходімо погуляємо по парку, там затінок, заразом і розімнемося, я просидів за кермом шість годин…

— І все-таки, Пол, моя послуга залежить саме від тієї розмови, яку я хочу провести тут, у цій кімнаті.

— Ну й проводьте. — Роумен підвівся. — З самим собою. До побачення.

Bin усе зважив правильно: секретна служба Франко до-вволяла своїм співробітникам працювати самостійно лише до певної міри — особливо після того, як об'єкта зламали і той пішов на співробітництво; що стосується широкої ініціативи, такої, яку Донован, наприклад, дав Аллену Даллесу, дозволив йому несанкціонованість, тут не було, тай не могло бути; все треба узгодити й затвердити в головного хефе, все доповісти в штаб-квартиру каудільйо, обговорити з військовими і якимось чином погодити з дипломатичною службою режиму. Цей голубий пнеться, він звик до розмов з дрібними гендлярами, котрі не те що Штати продадуть, а й рідну матір, аби збути свій тухлий товар цим грандам, що не вміють працювати, а тільки сплять та базікають…

— Зачекайте, Пол, — зупинив його Хайме біля дверей. — Ви даремно нервуєтесь…

— Я нервуюсь? — щиро здивувався Роумен. — От чого нема, того нема. Що, ходімо гуляти?

— Я вас дожену, — сказав Хайме, — одну хвилинку. Візьме диктофон, зрозумів Роумен, ну й телепень.

Коли Хайме наздогнав його в парку, Пол показав очима на його піджак і прошепотів:

— Відключіть вашу штуку. Все одно я говоритиму дуже тихо і нічого не запишеться, галька тріщить під ногами, все ваглушить.

— Чого це ви такий підозріливий, — посміхнувся Хайме. — Можете мене обмацати.

— Подзвонили в Мадрід? Дістали санкцію на розмову без вапису?

— Послухайте, з такою людиною, як ви, просто одне «задоволення дружити. Я тепер розумію Еронімо. Може, зустрінемося в Мадраді?

— А що ви мені зможете дати? Я не звик марно витрачати час.

— Я також.

— Мене цікавлять люди із спеціальністю.

— Іспанці?

— Боронь боже! Ми не втручаємося у ваші внутрішні справи. Живіть як хочете. Якщо іспанцям подобається Франко, нехай він ними і править.

— Нами, Пол, нами. Не відділяйте мене від іспанців, я хочу, щоб нами правив каудільйо.

— Не говоріть за всіх, Хайме. Доцільніше сказати «мною». Розумієте? «Я хочу, щоб мною правив Франко».

— Я лише тоді чогось вартий, коли моя служба представлятиме думку нації. Один — це ж порожнеча…

— Один — це один, Хайме. Це дуже багато, та ще коли один — тобто кожен — явище. А от коли суцільні нулі, мільйон нулів, а попереду, окремо від них, одиниця — тоді це ненадовго, одиниця вріже дуба, нулі розсиплються…