Експедиція «Гондвана»

Другий геолог: Цілком з вами згоден, колего. Але дозволю собі думати, що ложе океану — це найбільша геотектура. І, як зазначав професор Абісалій Заглибенко, «до неї входять великі сегменти з акумулятивними пагористими рівнинами і зонами розломів» — кінець цитати. Таких елементів у ставках та озерах не буває.

Перший геолог: Інд і Ганг впадають в океан.

Другий геолог: І Брахмапутра — теж.

Перший геолог: Ріки ще з давнини течуть в одному напрямку — правий берег, як правило, крутіший, і несуть потоки каламутної води (аш два О плюс глина й суглинки), що потім осідає дельтовою товщею мулу.

Другий геолог: Як це тонко підмічено! Не можу не констатувати, дорогий колего: ваші погляди завжди архіоригінальні. Це ж вам належать крилаті і, я б сказав, віщі слова: «Коли люди на землі догосподарюються до того, що нічого буде їсти, вони дружно й організовано переселяться під воду і оброблятимуть там океанські незаймані ниви» — кінець цитати.

Перший геолог: Щиро дякую!

Другий геолог: Вважаю за честь для себе працювати з вами. А ваша класична брошура — вона, безперечно, увійде в золотий фонд геології й океанології! «Донні осадки глини в аспекті планетарності та їх роль у житті первісних народів» стала моєю настільною книгою і мудрим дороговказом у морі знань. Як практик і як теоретик — кафедральний працівник очолюваної Вами кафедри — роблю резюме: «Це — потрясно, конгеніально!» — кінець цитати.

Сашко так увійшов у роль, що, якби я його не спинив, виступав би хтозна й доки.

Хлопець замовк, розпашілий. Потім, як комедійний актор, що намагається викликати ефект, зігнувся в три погибелі.

Уявивши мене одним із тих «показаних» ним геологів, він схопив мою руку своєю міцною, ведмежою лапою.

— Колего! — сказав піднесено. — «Субстрат абстрактний глини не є дух, а суть матерія» — кінець цитати. Спасибі і дякую за увагу!

— Ти не пробував поступати в циркове училище? — поцікавивсь я.

— А навіщо? — перепитав Кукса. — Палуба «Садка» краща за циркову арену.

— Та воно то так…

Але фатальна Сашкова витівка була трохи пізніше.

Кілька разів опускалися на дно природознавці, хоч гарячих джерел — гідротермів так і не знайшли. Проте натрапили на інше — на унікальні корінні породи й осадковий мул.

Добуті механічним захватом зразки приніс із глибин підводний апарат.

— Найбільше я бажаю, — звичайно ж, це не здійсненне! — розшукати хоч крихітку матеріальної культури народів, які жили на омріяній нами Гондвані, — поділився своїми заповітними думками Заєць.

— А що б це дало? — запитав його Сашко Кукса.

— О, Кук, Кук — свята простота! — здивовано вигукнув Альфред. — Ну, по-перше, стався б переворот у геології й археології. Та головне — люди б зазирнули в повиту темрявою давнину тисячоліть. Боже! — звів він до сонця руки, — Якщо ти є, змилуйся над нами, безбожниками, і наведи на слід стародавніх цивілізацій! Пошли, всемогутній, яку-небудь доісторичну дрібничку — рештки храму, ложку, горщик або хоч малюсіньку табличку з письменами жителів Гондвани.

…Того разу батискаф повернувся пізно. Підняті зразки грунту геологи розглядали вночі. Та перш ніж експонати потрапили в лабораторію, над ними грунтовно «попрацював» Кукса.

— Кроком руш, матросе, по судну: уважно подивися, принюхайся, чи де не тліє проводка. Одна нога тут, друга — там! — послав Сашка Стецько Мегерович в обхід.

Минула година, а Кукса не з'являвся.

— Він що — в океан упав? — бурчав штурман.

— Не знаю.

Почекали ще трохи.

— Іди, Гайовий, приведи того заблуду.

Стецько Мегерович став замість мене до стерна.

Де Кук ходив та що робив, я не з'ясував. Зустрілися ми на трапі, коли він уже вертався назад.

— Ох, і влетить же тобі, — застеріг я. — Мегерович злий, як змій.

Але перепало не лише Куксі і не від штурмана — від самого капітана й начальника експедиції.

Перед сніданком я вирішив було провідати Оканя: Василь застудився і лежав в ізоляторі.

— Да Гама, да Гама! — перестрів мене Антрекот Антрекотович. — Ти чув новину: наші копачі — грунториї недаремно, виявляється, переводять корабельний харч — вони, чортяки, зробили епохальне відкриття.

— Яке відкриття?

— А ти ще не знаєш?

— Ні.

— От тобі й наближений до начальства! — розвів руками кок, і його круглий живіт випнувся, як барило. — А хто казав: головне — мати свою руку на камбузі й серед керівництва?

— Цей вислів, Антрекоте, старий, як світ, і належить не мені.

— Та справа не в ньому! — відказав кок.

Підійшовши впритул до мене, він по-змовницьки зашепотів на вухо:

— Знайдено Гондвану! Якісь капсули з табличками, на них загадковий гондванівський текст. О-ох і сен-са-ція! — крутонув головою кухар. — Цілу ніч бігали на камбуз природознавці і, до речі, твої квартиранти — Ступа й Заєць — теж. Просили: дай кваску, дай та й годі! Від такої знахідки спрага їх, бач, мучила. Ну, чоловіче, мені ніколи, гуд бай! Буду домальовувати портрет Стецька Мегеровича в профіль, а потім ще героям дня треба зварганити що-небудь екстравагантне…

— Чи не антрекоти?

— Ні, коклети: а-ля Кук і К°, — підморгнув Антрекот Антрекотович.

— То й готуй на здоров'я!

Не знаю чому, я був злий, неначе й справді передчував лихо. І лихо скоїлось. Не встигли ми переступити порога ходової рубки, як штурман кинув:

— Спускайтеся, голубчики, в кают-компанію. Вас там ждуть.

— У кают-компанії?

— Нас?

— Вас, вас, товаришу Кукса і товаришу Гайовий!

Стецько Мегерович, низько схилившись над картою, навіть не підвів голови і не глянув у наш бік: певна ознака, що був він не на жарт злий.

— Брав-во Кукса! Дайош, дайош! — зареготала, бігаючи по клітці, папуга.

— Згинь, опудало горохове! — кишнув на неї Сашко.

Коли ми зайшли до кают-компанії, флотоводці й учені вже засідали. Під настінними портретами легендарних мореходів сиділи: капітан — під Лисянським; Помпа, перший помічник Гордія Гордійовича, — під адміралом Макаровим, а начальник експедиції та геологи — в кутку, обабіч широкого панно, на якому наш доморощений художник-кухар Антрекот Антрекотович відтворив фрагмент картини «Бій крейсера «Варяг» і канонерського човна «Кореец» з японською ескадрою на рейді в Чемульпо 9 лютого 1904 року».

— Оце вони, — показав на мене й Куксу Гордій Гордійович.

Всі уважно глянули. В тих поглядах я помітив і насмішкуватість, і водночас зацікавленість: що, мовляв, за диваки такі! Бо ми й справді були дивні — розгублені якісь, ніби не в своїй тарілці.

— Сідайте, — великодушно запропонував капітан.

Ми сіли.

Якась комедія! Я не міг уторопати, до чого йдеться, чого від нас ждуть. Щоб промацати їхні наміри та дати зрозуміти, що й ми люди заклопотані, ділові, мовив:

— Через кілька хвилин нам пора заступати на вахту — Мегерович сваритиметься, якщо спізнимось.