Експедиція «Гондвана»

Не знаю для чого, — мабуть, для якогось важливого експерименту, — Данила й Кіма помістили в одну з тих камер.

Про це мені щойно розповів Окань.

Працюючи в трюмі, Василь обслуговував і акванавтів. Він хвалився, що навіть улаштовував для них літературні п'ятихвилинки. На аркушик паперу переписував вірші і показував їх акванавтам.

«Геніально!» — писали вони у відповідь пальцем на запітнілій шибці ілюмінатора.

Розповідаючи про це, Василь аж сяяв од щастя. Нарешті його зрозуміли!

— От бачиш! А ти твердив: моя поезія нікудишня. Ні, да Гама, силу своїх строф я випробував. Тепер мене ніщо не спинить: ні поговір людей, ані стихії шквал.

Я теж був переконаний: Окань із новим завзяттям візьметься до писанини і, звісна річ, замучить мене своїми «шедеврами».

Не встиг я сказати й слова, як він, примовляючи своє незмінне «слухай сюди», сипонув:

Поезія моя — не співи солов'я,

Поезія моя — моря і океани,

Пое…

Таке не кожен витерпить, і я обірвав його піднесену декламацію:

— Облиш тарабарщину! Мені й без неї нудно.

— Ех ти, товстошкіра, хоч, може, і розумна, гомо сапієнс, — як казали латиняни, — істото! — по хвилині мовчання процідив він крізь зуби. — Легше слона навчити танцювати рок-н-рол, аніж тобі прищепити високий естетичний смак.

Василя я допік до живого. Він не на жарт образився. Його авторське самолюбство протестувало, шукало виходу. І таки «знайшло»: Окань схопив швабру і, не перестаючи щось бурмотіти, подався на палубу.

Ось так (один із проявів морської хвороби) ошкірювала зуби й моя безпричинна лють. А я ж бо не злий. Просто мені насолив шторм, і я почав прискіпуватись до товариша.

Боцман помітив, що я байдикую. Розгладжуючи стрілчаті, схожі на два переспілі колоски вуса, вирік:

— На романтику потягло, крабе камчатський, Гондвану шукати! Ні, не вийде — мрійники мені не потрібні. Не знаю, чого вас там, на містку, панькає Мегерович, а в мене працювати треба. Ставай до відтяжки — допоможи Зайцеві.

Він ще говорив про обов'язки матроса не лінуватися, в усьому і всюди проявляти ініціативу. Нагадав про те, що праця облагородила навіть мавпу, спустила її з дерева на землю — одне слово, заглибився в теорію еволюції людини. Та я не став слухати його повчання, пішов до трюму, де над люком уже повисла стріла підйомного крана.

Розв'язав прикріплену до щогли відтяжку, схопив за вузлуватий кінець.

— Давай, Заєць, піднімай, віра! Я тримаю міцно, стріла не розгуляється.

Лебідка запрацювала. Невдовзі батискаф, а потім і мініатюрний підводний човен були на палубі.

Захопившись роботою, не помітив, як приступ морської хвороби відступив. А боцман підійшов, поклав мені руку на плече.

— Не ображайся, Гайовий! То я навмисне тебе розпікав, щоб ти увагу відвернув на інше. По собі знаю: так легше переносити хитавицю. Ач, ожив-таки, крабова душа. Щоки порожевіли, очі заіскрилися, а то був як мрець.

У мене відлягло від серця. На Степановича я не тільки не кривдився, а навіть був йому вдячний.

ГОЛОС МОРЯ

Сигнали йшли з глибини. Пробившись крізь товщу води, вони сягали її поверхні. Отут їх і зафіксувала «риба» — гідроакустичний пристрій, що волочився на довжелезному кабелі за кормою.

На головній палубі ехолотна і гідроакустична лабораторії займали невелику каюту: двом вахтовим і то тісно. Вигадливий Юрко Ступа виносив стілець на Дерібасівську і звідти спостерігав за роботою приладів.

Сьогодні він вирішив не відлучатися з лабораторії.

На вузькій паперовій стрічці самописець креслив профіль дна: глибокі урвища, гірські кряжі, окремі вершини.

«Малює, наче рука нетями», — посміхнувся океанолог, розглядаючи щербатий частокіл підводних гір, що його вимережував самописець.

Він хотів було йти з каюти, як раптом побачив: екран гідроакустичного апарата «ожив» — на ньому з'явилися характерні звукові точки.

З проміжком у кілька секунд вони надходили з океану, мов краплі дощу, падаючи на чутливу електромагнітну стрічку.

Звідки вони, хто їх посилає? Юрко не міг на це відповісти. Єдине, в чому був упевнений: імпульси надходять з якогось потужного випромінювача.

Я стояв біля стерна, коли в сусідній рубці пролунав телефонний дзвінок.

— Візьміть трубку! — озвавсь Стецько Мегерович.

Впередзорячий Сашко Кукса поспішив до апарата.

— Кук — на дроті! — відчеканив. — Це вас, Мегеровичу, — і передав трубку штурманові.

Дзвонив Юрій Ступа. Він про щось сповіщав і просив доповісти капітану.

— Гаразд, — заспокоїв його Стецько Мегерович. — Не гарячкуй, хлопче, ще раз уважно перевір: можливо, просто щось заїло. Ану, Куксо, стань до стерна, а ти, Гайовий, збігай в ехолотну! Довідайся, що там скоїлось.

Юрка я застав розгубленим.

— Нічого не розумію, — нервуючи, говорив він. — Звукові хвилі наростають. Враження таке, що вони оточують нас. Поглянь, стрічка ехограми зовсім почорніла, перетворилась на суцільну пляму.

Я відчув, як, вібруючи, несподівано затремтіли перетинки, підлога, апаратура в лабораторії.

Дрижання охопило корпус корабля. Воно діяло паралізуюче і не було схоже на вібрацію, що виникає внаслідок шторму та під час роботи суднових двигунів.

Тіло моє тремтіло, наливалося втомою, серце прискорено калатало. А десь із самої глибини єства піднімався, розпираючи груди, безпричинний жах.

Я помітив, що океанолог зблід. Його очі з розширеними зіницями виказували муку.

— О-ох! — зойкнув Юрій і, обм'якнувши, кулем повалився на підлогу.

Пересилюючи знемогу, я вибрався з лабораторії.

Палуба хитнулася, перед очима попливли темні кола. Невідчепний страх, настирливий і лютий, наповнив кожну клітину. Він керував усіма моїми вчинками, штовхав на безумство. Я в розпачі побіг палубою, сподіваючись знайти порятунок у воді, що манливо виблискувала довкола.