Елементал

– У мене, мосьє Пелен, немає органа хвилювання, – я подивився на нього з таким багатозначним натяком, що він опустив голову й потягся до пляшки.

– Merci, мені вже час. – Я підвівся і взяв саквояж, який щойно поважчав на триста грамів.

Пелен ще раз винувато розвів руками:

– A la bonne heure! [7]

Біля входу до аеровокзалу огиналася п’яна солдатня у літніх панамах і розхристаних до пупа бронзово-зелених сорочках, на їхніх плечах теліпалися короткі «акаеми», і я нітрохи не сумнівався, що зараз котрийсь із них стрельне в мене цигарку, а коли почув оте оскомно знайоме «Дай закурить!» – дістав коробку «Gitanes» і, щоб копар [8] не ліз у неї брудними нігтями, сам витяг сигарету.

7

У добрий час (фр.).

8

Так чеченці називають російських солдатів.

– А можна двє? – дихнув він на мене скислою в шлунку горілкою.

– А ти вмієш переганяти воду з калюжі в калюжу? – спитав я.

– Чаво-о-о?

– Таво, – я дав йому ще одну сигарету.

– А зажигалку можна?

– Зараз модно припалювати сірниками, – сказав я. – Ти знаєш, що в Парижі тепер усі користуються лише сірниками?

– Чаво-о-о?

– Закушувати треба. І бажано українською тушонкою.

Я повагом рушив до стоянки таксі з прицілом на приватне авто. Назустріч вискочило кілька водіїв, кожен хотів перехопити цього крутого подорожанина, й вони закудикали всі в один голос, та я, наче глухий, мовчки підійшов до червоної «шістки» і, кинувши на заднє сидіння саквояж, усівся поруч із водієм, який щойно скочив у машину.

– Куди? – спитав він, уже переходячи на четверту.

– До міста. А якщо зможеш, то й далі.

– Далі – це куди?

– В Кизляр.

– В Кизляр? – він повернув до мене своє носате, гостре, як сокира, обличчя. – А ти хоч знаєш, де той Кизляр?

– Знаю, – сказав я. – Кілометрів сто п’ятдесят.

– Це на вертольоті. А машиною вдвічі далі.

– Я плачу в обидва кінці. П’ятдесят баксів вистачить?

– Там розбиті дороги… І блокпости.

– Сто, – сказав я.

– Ні, п’ятдесят. Але тільки до Хасав-Юрта. А там можна взяти іншу машину.

– Добре, дорогою подумаєш.

– Тільки той… якщо можна…

Я дав йому новеньку п’ятдесятидоларову купюру і, відкинувшись на сидіння, приплющив очі: базар закінчено. Сто, двісті кілометрів, тисячу… Яка різниця? Земля кругла й маленька, як макове зерня.

4

Минулого разу я проїжджав цією дорогою ранньої весни, ще й «зеленка» не поповзла горами, і світ видавався мені зовсім інакшим, і сам я тоді був не таким, як тепер, хоча вже й спізнав, почім ківш лиха. Все пішло косо-криво після того, як мене, майже відмінника романо-германського факультету, призера Універсіади і взагалі чудового хлопця, виперли з четвертого курсу університету за «злісну участь у парамілітарному формуванні». А щоб він, цей чудовий хлопець, не плакав, не журився, щоб він де-небудь прихилився, то, звісно ж, оддали в москалі, де я два роки переганяв воду з калюжі в калюжу, чистив у позачергових нарядах картоплю, а під час марш-кидків пер на своїх плечах пудового «красавчика» [9] і когось із тих здохляків, що, вхоркавшись, пускали піну, падали з ніг і підводили всю отару.

9

Так чеченці називають кулемет Калашникова.

Першого року служби я ще мав утіху від Асиних листів (коли вона, студентка медичного, вступила в нашу організацію і стала відвідувати заняття зі східних двобоїв, ми її називали Васею), а потім без жодного «прости-прощавай» листи перестали надходити і потяглася така нудьга, що ліпше б я став вовкулакою. Тоді вже точно перегриз би горлянку отому лейтенантикові-суворовцю, який після кожної чергової зірочки так напивався, що на пляжі стягував з дівчат трусики й відразу позбувався тієї зірочки, а тому міг командувати лише «губою» і вже там до безтями згонив злість на арештантах. Та я не думав і не гадав, що ще більша нудота напосяде на мене разом із дембелем, що вже через тиждень-другий розкошувань тією волею у рідному містечку Миронівці мені все так остогидне, що готовий буду тікати на край світу.

Я знав, що життя тепер паскудне, але все-таки думав, що воно тече й змінюється, і раптом побачив, що ні – це суцільне болото без просвітку й звуку, я побачив довкола себе німих смердів, які не отримують зарплатні і мовчки, як худоба, ходять на роботу, селянам платили за їхню каторжну працю гівном тієї ж таки худоби, тобто гноєм, аби сіроми вдобрили свої городи і не виздихали з голоду, і ось вони, ці забиті, затуркані смерди, з усіх останніх сил раділи, що немає війни, і відкривали роти тільки для того, щоб проклинати тих, хто здобував їм цю нікчемну суку-волю.

Мій батько не мав роботи, а тому день у день замітав своє подвір’я і стільки землі вже вимів з-під хати, що вона опинилася в ямі. Я знав, що нарешті можу поновитися в університеті, але не бачив у тому жодного сенсу, мене й так запрошували до школи викладати французьку, та я пішов вантажником на цукроварню – єдине місце, де ще можна було щось отримати бодай натурою. Мої заробітки – п’ятдесятикілограмові слюдяні мішки з цукром – батько з матір’ю вивозили продавати на київську трасу тим візочком, у якому заколисували мене ще малого, і треба сказати, цукор у нас, як і горілка, таки був твердою валютою, бо через кілька місяців я вже міг вирушати в дорогу.

Київ у мене також не викликав жодного сентименту, він зависав у березневій сльоті чужий і похмурий, він був пісний і байдужий, цей Київ, і вітав мене лише простягнутими руками жебраків. Першою, кого я тут розшукав, була Асина приятелька-однокурсниця Ліна, вона не входила в нашу організацію і не відвідувала занять зі східних двобоїв, але ми називали її Лі, й ось тепер я чекав на неї в хрещатицькому Пасажі, і Лі вже йшла до мене, закидаючи свої довгі тонкі ноги одну поперед одної, як на подіумі, здавалося, зараз вона граційно повернеться на цьому запльованому подіумі й піде у зворотному напрямку, але Лі зупинилася і, якусь мить повагавшись, м’яко поцілувала мене в щоку.

Ми сіли у ближній кав’яренці, і я спитав:

– Де Ася?

– Ася? – Лі якось дивно всміхнулася і полізла в сумочку по сигарети. – Вона тепер не Ася і навіть не Вася. Вона тепер Асі.

– Тобто?

– Асі – це по-чеченському й буде Ася.

– Ти можеш конкретніше?

– Куди вже конкретніше… Поїхала твоя Ася.

– Вона покинула інститут?

– Начебто взяла академвідпустку… але… Слухай, ти ж сам зробив із неї амазонку. А яка ж амазонка без війни?

– З ким вона поїхала? З нашими хлопцями? – спитав я.

– Думаю, що з їхніми. Що тепер візьмеш із наших хлопців? Я ще тоді їй казала… Коли ви махали прапорами.

– Лі, розкажи мені правду.

– Знаєш, у чому тепер уся правда? У грошах, – сказала вона. – Якщо немає за що купити путню білизну, то на тебе не гляне ні їхній, ні наш. А тут десь узявся цей… Біслан. Права рука Робін Ґуда. Красивий, гад…

– Якого ще Робін Ґуда?

– Є там у них такий. Відбирає зайве в багатих і роздає бідним.

– Непоганий бізнес, – сказав я.

– По ньому видно, що непоганий. А твоїй Асі він сказав, що їм потрібні лікарі і що вони добре платять. Може, й так. Тільки я знаю, за що вони платять.

– Тут щось не те, – сказав я. – Лі, тут щось не так.

– Розплющ очі. Але ти їх не розплющиш, поки її любитимеш.

– Вона тобі пише?

– Хто тепер кому пише? Та ще й звідти. – В її сумочці забулькотів мобільний, і Лі піднесла його до вуха.

– Ти від’їжджаєш? – здивувалася вона. – Аж на два дні? Повертайся скоріше, бо я тут помру з нудьги.

– Ти вийшла заміж? – спитав я, коли вона сховала мобільник.

– Ні, це мій бойфренд. А в тебе на щоці моя помада. І я не хочу її стирати.