Енциклопедія російської душі
Шрифт:
Все так занедбано, що довкола благодать і тиша. Більшовики зовсім не були марксистськими ідіотами, якими їх малює ліберальна думка. Якщо народу більше, ніж іншого населення, то повинна бути народна влада. Більшовики хотіли зрозуміти коріння народовладдя, створити відповідну державу. Червона казка кривава, але дуже гарна. Однак казка слабшає у ворожому неказковому оточенні. Нові технології зрубали казку. Росію доводиться розчакловувати винятково для того, щоб вона не загинула. Розвиток реформ означає знищення народу
Як тяжкохворому, росіянинові бояться сказати всю правду. Іноді бовкнуть що-небудь, причому не вороги, а найближчі, ті, хто життя за нього поклав, хто з ним найбільше возиться, судна з-під нього виносить, від роздратування бовкнуть, від того, що замучив уже своїми викрутасами, схильністю до втечі через вікно, до їзди на санчатах, але потім знов усе припудрюють, пригладжують, а росіянин швидко все забуває.
А росіянин собі думає:
— Допомагайте мені, допомагайте. Не будете допомагати, вам же дорожче обійдеться.
Але, швидше за все, він і цього не думає. Лежить на ліжку, яйцями теліпає.
Безчестя нагадує одеколон «Свіжість». Тому, хто не полюбив його запах замолоду, нема чого робити в цій країні.
Свавілля — розширювальне тлумачення можливостей. До цього треба підійти по-філософському. Честь руйнує щось дуже істотне в людині. Наприклад, зазіхає на непередбачуваність. А передбачувана людина — не російська це справа.
У Росії за великим рахунком немає жодної чесної людини. От на чому треба будувати суспільне життя. Це основа колгоспу. Але це й основа поеми. Росія складається з покірних людей, здатних на все. У цій країні повинне відбутися цілковите примирення з дійсністю.
Навіть нетерплячий Бєлінський одного разу це зрозумів.
— Хочете, я покажу вам сімейний альбом?
— Та пішов ти зі своїм альбомом!
— Це наша родина.
— Виродки.
— Це батько.
— По очах видно: негідник. Ви дуже схожі на батька.
— Усі так кажуть.
— А ваш молодший брат і сестра схожі на матір. Скільки років сестрі?
— Тридцять три.
— Я б дав сорок.
— Я передам їй ваш комплімент.
— А це що за гівняний солдат?
— Це я.
— У в’язниці сиділи?
— Ні. А що?
— У мене дружина сидить за Можаєм. Пише, годують більш-менш. Сумує, щоправда. За домівкою. Вірші стала писати з туги.
— За що сіла?
— 103 стаття. Коханку мою порішила. З ревнощів.
Ножем. І мене теж хотіла.
— Жаль коханку.
— Коханки не для того, щоб їх жаліти. А це хто?
— Моя сестра з чоловіком і дітьми.
— У неї двоє дітей?
— Володя ходить до школи, а Лєночка — до дитячого садочка.
— Я ніколи не кривджу дітей. А ви?
— Ну, це кого вважати дітьми.
— А це хто, схожий на Будьонного?
— Дідусь. Його вбили. А це бабуся Клава. Її посадили на палю.
— Як на палю?
— Нічого. Потрапила під електричку. У вас більша
родина?— Дружина, я і дочка.
— Маєте при собі їхні фотографії?
— Ні. Ненавиджу.
— Обох?
— Ну. Коли вони їдять, у них завжди щось із рота падає. Макарони, огірки.
— Скільки років вашій дочці?
— Сімнадцять.
— Курить?
— Колеться.
— Я не знав, що у вас така доросла дочка. Скоро дідом станете.
— У нас уже були онуки і внучки. Поки що Ніна не збирається заміж. Закінчує школу і хоче вступати до інституту іноземних мов. Ніна мріє бути перекладачкою.
— Яку мову вона вивчає?
— Якийсь непотріб.
— А вас як звуть?
— Павло Андрійович. Я дуже люблю спорт. Особливо футбол. Іноді ми ходимо в гості до друзів або запрошуємо їх до себе. Ми завжди напиваємося, я та моя дружина Марина. Тільки вона квасить текілу, а я — горілку.
— Чим займається ваша дружина?
— Марина — дитячий лікар. Фахівець з абортів. Вона любить свою справу і працює з охотою. Добре співає, у неї гарний голос. Раз на тиждень Марина ходить до Будинку культури, де співає в хорі. А цю вашу бабусю, що на палю посадили, її хто посадив? Є у світі тільки один народець, що може посадити бабусю на палю.
— Ви про кого?
— Я помиляюся?
— Як ваше прізвище?
— Навіщо вам? Бєлов. Мені 37 років. Я народився в Москві і все життя тут живу. Я схильний до безчестя.
Іван Грозний, який убиває сина, мальовничий. У Росії люблять тих, хто замучив і вбив багатьох росіян. Російська влада знищувала переважно своє населення — не чуже, не ворогів, як у інших країнах. Відокремити кровожерливість від забавки й турботи про країну неможливо. Це і є російська мальовничість.
Незважаючи на те, що Іван Грозний був садистом, багато хто його любить із принципу. Інші люблять його садизм. Немає слів: Іван Грозний — це російський ренесанс.
Дім зведено — господар помер. На Заході домівки побудовано. А ми — без домівок — ходимо живі-живісінькі. Фундаменталізм — агонія світових релігій. Щось буде далі? Росіяни завжди вважали, що занепад Заходу неминучий. Вони, здається, прорахувалися.
Замість Заходу занепадає Росія. Щоправда, після революції теж думали, що Росія завалилася. Але в тому божевіллі була енергія. Безглуздий ентузіазм. Росіянин наливається утопією, як гноєм. Потім він лопається. Усі йдуть у ногу, ми крокуємо — лівою. І це переповнює нас законною гордістю. Ми хочемо всіх навчити ходити не в ногу.
Росіяни не знають, що таке «норма». Вони бачать, що інші живуть інакше, але в самих так не виходить. Минають роки — не виходить. У німців вийшло, у японців вийшло. А тут не треба. І всі від того не те що радіють, проте й не журяться. Ну, подумаєш. Що буде з Росією, якщо вона занепаде зовсім? Що робити із цим великим трупом, що розкладається?
Присипати гашеним вапном.
— Мамо! Що означає бути росіянином?
Мовчить.
— Мамо! Мамо!