Ендшпіль Адольфо або Троянда для Лізи

У мами нова зачіска - їй уже п’ятдесят років. Тато спеціально підстригся і підголився. Але в нього ще є совість і він не може прямо дивитися мені в очі, бачу, що не знає, як повестись, але наперед відчуває, що не втримається від несподіваної безпричинної агресії, яку і так не мав де подіти. Люди, очевидно, тримають свою агресію в животі, в одній з кишок, і не оминають вдалого моменту, щоб нарешті дати їй вихід у світ. Особливо коли побиття жертви відбудеться будь-якою ціною, чи він буде брати в ній участь, чи ні. Шкода втрачати можливість. Тому тато опустив очі. Як він себе почуває? Що скаже на своє виправдання через тиждень?

Я думаю, що ніхто з нормальних людей не відмовиться, коли я падаю, підхопити мене і кинути ще глибше.

Григорій, Іннин чоловік, сидить найдалі від мене. Завжди чужий і веселий, завжди знає, що має статись, і наперед підшуковує слова заспокоєння. Боїться набути ворогів.

Я заходжу до кухні, і за мною зачиняються двері. Мама каже: щоб не втекла. Забули про відчинене вікно.

Тато починає. Ми все знаємо, ти волочишся з одруженим чоловіком, у нього є жінка і дитина, - і на цьому несподівано, як то завжди буває, коли тебе б’ють, б’є мене в праву щоку. Я відхиляюсь, а мама називає мене сукою й собі гупає коліном у спину. Я намагаюся втекти в двері, але мене було схоплено за волосся і штовхнуто в протилежний бік. Кидаюсь до вікна, і в мене з носа течуть шмарки. Шкода, думаю я, що шмарки завжди псують гордий і неприступний вигляд, не даючи до кінця залишатися вищою за свій ніс. Мені двадцять років. Не було такої фортеці, перед воротами якої рано чи пізно не випорожнився б вандал.

Інна хоче, щоб усе пошвидше закінчилось, і пропонує тепер вислухати мене. Лізо, ти ж мусила чимось керуватись? Невже ти настільки дурна, що не передбачила результату? Я ж попереджувала, я все тобі казала, жодного кроку за межі жанру. Хіба не так?

Я обіймаю свою голову і мовчу. Тільки аби не били в голову. Я вас прошу, бийте куди завгодно, навіть в груди, тільки не в голову. В голові я виношую дітей, яких повинен з’їсти Хронос.

Я думаю, що все мине. Навіть більше - все заспокоїться. Мама з татом заспокояться, Інна з Григорієм, і телефон, і серце. Тільки Хронос, цей вічний розпусник і кат, буде мовчки гріти мою винну постіль до кожного наступного завтра.

Головне - стіни, думаю я. Стіни по обидва боки себе, зсередини і ззовні. Ні сигарети, ні алкоголь, тільки закладена доверху цегла допоможе мені здобути по правді заслужене вигнання. Не в рай, як то колись було з першобатьками, а в пустелю абсолютного мовчання, де з каменя, як орхідеї, проростають усі майбутні усмішки.

Кров не тече - тому Інна трохи розчарована. Замість крові тільки слина і шмарки. Багато слини, що бризкає не з рота, а з очей.

Де ти?

Надворі така темрява і осінь, що нема рації чекати на воскресіння.

Більше ніколи нічого не настане, крім нового дня. Крім ще одного. Не останнього.

Де ж ти зараз? Невже грієшся біля брами власного шлюбу? Невже двох жінок забагато на одне життя? Невже тільки перша має право з тобою зістарітись?

Мене нудить, а він у цей час розстібає дружині сорочку. Ні в якому разі не припиняти фізичність, решту ж інстинктів повернуться згодом. Інстинкти, як перелітні птахи, завжди повертаються на свою істинну батьківщину. А почуття - це пташиний послід, який залишається опісля за океаном.

Кухня із запахом печених крил розростається, проте не виходить за межі всесвіту. Я бачу, що моя мама вміє дуже добре битися, навіть в тата це не виходить так досконало. Вона вправно заламує мої руки, ніби гілки дерева, і я на весь голос починаю ридати. Відчуваю, що нема кари на мою теперішню правду. Нема такого делейта, щоб стерти один мій схлип. Дайте жінці виридати свою апокаліптичну апологію щастя - і вона буде щасливою. Треба ж і їй колись перенести на собі досвід знищення. Руїна, на якій, ніби пустеля, цвістиме тіло. Тіло, яке, ніби виразка, цвістиме в часі і просторі.

Я складаю свої крила тобі до ніг.

Що буде зараз? Я не знаю, куди подіти своє тіло, бо я бачила, як його били.

Що буде завтра? Я не знатиму, куди подіти своє тіло, бо пам’ятатиму, як його били.

Що робити, коли тебе б’ють і не вбивають?

Синці минуть, і любов мине, але що робити із зараз і завтра?

Як очікувалось, завтра настало завтра. Не раніше і не пізніше. З багатьма пігулками заспокійливого, зеленим чаєм і курінням. Думаю, чи здивували б мене нині кози і корови в центрі міста? Чи вразив би похорон когось із найближчих друзів? Взагалі, чи існує зараз щось із того, що існувало вчора?

Постійно уявляю свою праву руку до зап’ястя від-членованою від решти руки. Вона делікатно покоїться в одному кутку кімнати, а я - так само делікатно - в іншому. Ми з моєю рукою перебуваємо по різні боки втихомиреного розпачу. Я думаю, що настає таке завтра, коли жінка одержує своє невід’ємне право на істерію.

Послухай, якщо ти ще десь є, - оргія скінчилася. Тепер ми будемо мешкати спокійно і гарно, ніби нічого такого не сталося. Жодного кроку назустріч, з квартири і з життя. Жодного слова поза побут і філософію. Ми обоє тепер герої: ти - втечі, а я - терпіння.

В моєму дитячому садку було фортепіано. Воно жило у великій залі, куди нас приводили двічі на тиждень. Нас вели парами, ми трималися за руки, минали довгі коридори з вітражами, у коридорах смерділо сирістю і завжди - котлетами, тому ми йшли дуже швидко, не розмовляючи, а тільки стискаючи руки одне одного, аби скоріше проскочити у велику привітну залу, залиту світлом і чимось таємничим. У залі нас садовили на розмальовані червоними квітами дерев’яні стільчики, і заходила вона. Висока сухоребра жінка з довгим волоссям. Завжди у тонкій білій блузі з рюшами і чорній вузькій спідниці. Наша вчителька музики. Вона сідала за фортепіано і починала грати, а я дивилась, як фортепіано згорблювало її, як волосся спадало з її чола на плечі, як через тонку блузу пробивалось мереживо ліфчика, і тоді я відчувала якусь тонку лінію навколо горла й живота, яку могла б назвати ніжністю, якби лінії і почуття вимірювалися лише словами, і я не співала, а лиш заплющувала очі, щоб усе дивитися на фортепіано, вчительку і її мереживо під сорочкою, і робила так протягом багатьох років, доки остаточно не затерлося її лице і не забулися її запахи.

Коли тато забирав мене з садка, і ми повертались калюжами додому, я розповідала про довгі темні коридори з вітражами, про Мар’яна, який завжди пхає пальці в рот, про котлети з хліба і про те, що я понад все на світі хотіла б мати вдома фортепіано, схоже до того, яке живе у великій світлій залі нашого дитсадка. Я питала тата: «Ти мені купиш фортепіано?», а він завжди відповідав, що купить, хоч так ніколи і не купив.

Я згадала, як мама принесла багато хризантем, а я сиділа в куті, бо перед тим защиро прикинулась мертвою і всіх дуже налякала. Мама розкладала хризантеми по вазах у кожну кімнату. Тато сидів за столом і пив чай. Мама просила тата пробачити мені, звільните від покарання, але я ніяк не могла почути, що тато відповідає. Мені було страшенно нудно в куті, я вже перестала плакати і кривилася тільки, коли хтось звертав на мене увагу, здавалось, я сиділа там вічність, аж поки у квартирі не стало темно і у вікнах навпроти не засвітилося. Щомиті я готова була порушити заборону виходити з кута, думала, ось зараз візьму і вийду, і нічого вони мені не зроблять, але час усе минав, а я все не виходила. Я боялася. Пахли хризантеми. За фортепіано сиділа висока худа вчителька співів і грала, але ніхто з нас не співав, бо не хотів порушити щось у повітрі, розірвати лінію її тіла, яку я могла б назвати ніжністю або страхом ніжності, якби відчуття було співмірне з геометрією; ніхто ані пискнув, навіть Мар’ян, який завжди любив пищати по-справжньому; на стіні - портрет Леніна; гнів учительки, яка не могла зрозуміти, чому ми не співаємо; її білі груди, - так, я пам’ятаю найбільше її білі груди, які ніколи не бачила, але насправді бачила завжди, а потім тато переносив мене сплячу з кута на ліжко, - і голос фортепіано звучав далі.

(реставрація): Неможливо повернути себе назад - до тої себе, якою була ще кілька місяців тому. Коли виходиш з берегів власного інтиму. Очевидно, є безліч подій, випадків і ситуацій, після яких дорога назад уже не має сенсу. Треба мовчати й уважно спостерігати за наслідками. Придивлятися. Можливо, моє падіння не таке вже й страшне, можливо, це не я впала, а світ піднявся вище свого звичайного рівня. Треба прислухатися. Треба мовчати. Треба нарешті перестати(,) боятися(,) продовжувати.