Енн із Ейвонлі

— І я завжди, завжди тебе любитиму, — схлипнула Діана. — Ніколи, ніякої дівчини я не полюблю так сильно, як тебе. А якщо вийду заміж, і в мене буде своя дівчинка, назву її Енн.

Розділ 27 ВЕЧІР У ПАННИ ЛАВАНДИ

— Енн, а куди ти йдеш у цій гарній сукні? — запитав Деві. — Така ловка!

Енн спустилася до обіду в новій сукні з блідо-зеленого мусліну — кольору, якого вона не носила від дня смерті Метью. Сукня личила їй пречудово, підкреслюючи тонкі й ніжні, мов у квітки, барви лиця й сліпучо-яскравий колір волосся.

— Деві, скільки разів я казала тобі не вживати слова «ловкий», — дорікнула Енн. — Іду в Прихисток Луни.

— Візьми мене із собою, — благально простогнав Деві.

— Взяла б, якби їхала бричкою. Та я піду пішки, — це надто далеко для твоїх восьмирічних ноженят. Крім того, зі мною буде Пол, а його товариство тобі, здається, немиле.

— Тепер мені Пол уже більше подобається, — мовив Деві, люто накидаючись на свій пудинг. — Коли вже я сам став кращий, то мені не так шкода, що він кращіший за мене. Якщо так і далі піде, я скоро його дожену — і з ногами, і з кращістю. А ще Пол добрий до нас, менших хлопців — не дає старшим лупцювати нас і вчить бавитися в різні ігри.

— А як так вийшло, що Пол учора впав у струмок? — запитала Енн. — Я зустріла його на майданчику — він був увесь мокрий як хлющ. Я швидко відправила його додому, переодягтися в сухе, і навіть не з’ясувала, що сталося.

— Це було трошки випадково, — пояснив Деві. — Голову він навмисне запхав у струмок, а решта його впала таки випадково. Ми всі там гуляли біля струмка, а Пріллі Роджерсон за щось розсердилася на Пола — бо вона гарна, але дуже жадібна й зла, — і вона сказала, що йому бабуся вечорами крутить волосся на папілотки. А Пол, може б і не звернув на це уваги, тільки Грейсі Ендрюс засміялася, і він страшно почервонів, бо знаєш, Грейсі — вона його дівчина. Він за нею гине, квіти їй дарує і носить зі школи її книжки. І тоді він почервонів, як буряк, і сказав, що його бабуся нічого такого не робить, а волосся в нього саме собою кучеряве. І він ліг на березі й запхав голову в струмок, щоб їм усім показати…. не в той струмок, з якого ми беремо воду, — додав він, уздрівши нажаханий вираз Марілли, — а в той нижній. Але там дуже слизький берег, і Пол з нього впав. Такий ловкий хлюп у нього вийшов! Ох, Енн, я не хотів казати цього слова — воно само вискочило. Я хотів сказати — чудовий хлюп. І він був такий кумедний, коли звідти виліз, весь брудний і мокрий. Усі дівчата сміялися, крім Грейсі. Вона його жаліла. Грейсі хороша, та в неї ніс кирпатий. Коли я виросту, і в мене буде своя дівчина, то вона буде не кирпата. У неї ніс буде гарний, такий, як у тебе, Енн.

— На хлопця, котрий так вимазує все обличчя сиропом від пудингу, жодна дівчина не гляне, — суворо відказала Марілла.

— Я спершу вмиюся, а тоді вже піду залицятися, — заперечив Деві, намагаючись урятувати становище й витираючи сироп зі щік верхнім боком долоні. — І за вухами навіть не забуду помити. Сьогодні^я теж не забув, Марілло, і взагалі вже тепер частіше не забуваю. Хоча, — зітхнув Деві, — стільки закутків на людині, що про якийсь неодмінно забудеш. Ну, якщо до панни Лаванди мені не можна, то піду до пані Гаррісон. Пані Гаррісон — дуже страшно хороша жінка. У неї ціла коробка печива стоїть у коморі спеціально для малих хлопців, і ще вона завжди дає мені вичищати каструлю з-під тіста, коли робить сливовий пиріг, а там стільки слив на стінки налипає! Пан Гаррісон теж дуже хороший, а став іще вдвічі кращий, відколи знову зробився жонатий.

Мабуть, коли люди женяться, то всі стають кращі. А чому ви не женилися, Марілло? Скажіть, я хочу знати.

Марілла ніколи не переймалася своїм блаженним самотнім статусом, отож, перезирнувшись із Енн, вона люб’язно відповіла, що це сталося, вочевидь, тому, що ніхто їй не освідчився.

— Але ж ви могли самі освідчитись, — наполягав Деві.

— Ох, Деві, — серйозно озвалася Дора, так неприємно вражена, що аж дозволила собі заговорити першою, — це ж чоловік мусить освідчуватись.

— А чому завжди чоловік? — буркнув Деві. — І без того все на світі мусять робити чоловіки. Можна мені ще пудингу, Марілло?

— Ти вже достатньо з’їв, — сказала Марілла, та все ж відкраяла невеличкий шматок.

— От якби можна було завжди їсти тільки пудинг. Чому люди так не роблять, Марілло? Скажіть, я хочу знати.

— Бо їм би швидко це набридло.

— Я хотів би сам це перевірити, — скептично відказав Деві. — І все одно, краще мати пудинг лише в пісні дні й тоді, коли приходять гості, ніж не мати взагалі. У Мілті Болтера ніколи не буває пудингу. Мілті каже, що коли до них приходять гості, його мама всім дає сир і сама його ріже — кожному по шматочку, і ще один для пристойності.

— Якщо вже Мілті Болтер каже таке про свою матір, то хоч ти цього не повторюй, — суворо урвала його Марілла.

— Хай мені всячина! — Деві підхопив цей вислів у пана Гаррісона й собі вживав із превеликим задоволенням, — він це сказав як компелмент. Він дуже страшно пишається своєю мамою, бо люди кажуть, що в неї й гуска молоко даватиме.

— Я… здається, ті дурні кури залізли в мій барвінок, — мовила Марілла, квапливо підхоплюючись і тікаючи з-за столу.

Жодних курей у барвінку не було. Марілла навіть не глянула в бік клумби, а присівши на кришку льоху, сміялася, доки їй не стало за себе соромно.

Прийшовши по обіді до будиночка, Енн та Пол застали панну Лаванду й Шарлотту Четверту в саду — вони копали, сапали, скородили граблями й підстригали все, що тільки можна. Панна Лаванда, весела й мила в любих її серцю рюшах та мереживах, кинула садові ножиці й радісно вибігла назустріч гостям. Тим часом Шарлотта Четверта щасливо всміхалася.

— Вітаю тебе, Енн! Я знала, що ти прийдеш сьогодні. Тобі так пасує цей день — і він приніс тебе. Люди й речі, що пасують одні до одних, завжди приходять укупі. Якого клопоту ми б уникли, якби тільки всі знали це! Та вони не знають — і марнують свою дивовижну енергію, намагаючись поєднати непоєднуване. Як ти виріс, Пол! На півголови вищий, ніж тоді, коли приходив минулого разу!

— Так, пані Лінд каже, що я тепер як з води росту, — відповів безперечно втішений цим фактом Пол. — Бабуся сказала, що це нарешті каша подіяла. Може, і так, Бог його знає, — Пол глибоко зітхнув. — Бо я вже стільки з’їв тієї каші, що тут би хто завгодно виріс. Сподіваюся, коли я вже почав, то ростиму далі, і буду такий, як тато. У нього шість футів зросту, ви ж знаєте, панно Лавандо.

Так, панна Лаванда знала; її гарне личко ледь зашарілося. Вона взяла за руки Пола й Енн, і втрьох вони мовчки пішли в дім.

— Чи гарний сьогодні день для луни, панно Лавандо? — стривожено запитав Пол. День його перших відвідин був вітряний, і хлопчика це дуже розчарувало.

— Так, щонайкращий, — виринула із задуми панна Лаванда, — але спершу всі ми смачненько поїмо. Ви здалеку йшли, тож напевне зголодніли, а ми із Шарлоттою Четвертою можемо їсти будь-коли: такі вже слухняні в нас апетити. Тому — спустошмо комору. На щастя, там нині повно всього. Я відчувала, що сьогодні прийдуть гості, і ми із Шарлоттою Четвертою підготувалися як належить.

— Мені здається, ви з тих, у кого завжди повно всього у коморі, — відповів Пол. — Бабуся теж така. Але вона не дає мені їсти перед вечерею. Навіть не знаю, — замислився він, — чи варто мені їсти в гостях, коли вона цього не схвалює?

— Вона б не заперечувала, якби ти попоїв після довгої прогулянки — це ж інша річ, — мовила панна Лаванда, весело перезираючись із Енн понад кучерявою головою хлопчини. — Я теж вважаю, що їсти перед вечерею страшенно шкідливо. Саме тому в Прихистку Луни тільки так і їдять. Ми із Шарлоттою Четвертою не визнаємо загальноприйнятих правил харчування. Їмо жирну й важку їжу тоді, коли нам заманеться — вдень чи вночі — і квітнемо, як пишні троянди. Хоча, звісно, нам дуже кортить виправитися. Коли ми читаємо в газеті статтю, що застерігає нас не їсти котроїсь зі смачних улюблених страв, ми вирізаємо цього дописа, та й вішаємо на кухні, щоб не забути. Але чомусь ніколи не згадуємо про неї — ніколи, доки не з’їмо тієї самої страви. Та попри це, ми досі живі, хоча Шарлотту Четверту й мучили погані сни після того, як ми на ніч з’їли пончиків, м’ясного пирога й фруктового торта.