Енн із Острова Принца Едварда

Тітонька Джеймсіна похитала головою.

— Сподіваюся, Енн. Сподіваюся, бо я люблю її. Але збагнути не можу — просто гублюся. Вона не схожа на жодну з тих дівчат, яких я знала, і з тих, якими була сама.

— А скількома дівчатами ви були, тітонько Джимсі?

— Либонь, чи не півдюжиною, мила.

Розділ 20 ГІЛБЕРТ ПРОМОВЛЯЄ ЗАПОВІТНІ СЛОВА

— Такий був нудний, звичайнісінький день, — позіхнула Філ, простягаючись на дивані, з якого перед тим вона зігнала двох явно невдоволених цим котів.

Енн підвела очі з-над «Записок Піквікського клубу». Тепер, по закінченні весняних іспитів, вона могла дозволити собі просто почитати Діккенса.

— Для нас — звичайнісінький, — замислено проказала вона, — а для когось це був чудовий день. Хтось нині був нестримно щасливий. А може, десь сталася велика подія — народився прекрасний вірш… чи майбутній славетний муж. А в когось нині розбилося серце, Філ.

— Нащо ти додала це останнє речення й зіпсувала таку гарну думку, люба? — буркнула Філ. — Не хочу думати про розбиті серця, і взагалі про будь-що неприємне.

— Невже ти гадаєш, що все життя зможеш уникати неприємного, Філ?

— Боже правий, та звісно, ні. Хіба зараз у мене його нема? Алек та Алонзо ятрять мою душу, то як можна вважати це чимось приємним?

— Ти ніколи нічого не сприймаєш серйозно, Філ.

— А навіщо? У світі й без мене багато серйозного люду, тож, Енн, йому потрібні й такі як я, просто для потіхи й розваги. Жахливо було б, якби всі довкола ходили такі мудрі, набурмосені й солідні. Моє призначення, як сказала б Дружина Джозайї Аллена [26] — «чарувати й заманювати». Ну зізнайся чесно, хіба я не зробила вашого життя в Домі Патті цього року веселішим і приємнішим?

26

Дружина Джозайї Аллена — псевдонім американської письменниці Марієтти Голлі (1836–1926). Її сатиричні й гумористичні твори часто порівнюють із творами Марка Твена.

— Так, зробила, — визнала Енн.

— І всі ви любите мене, навіть тітонька Джеймсіна, хоч і каже, що я геть божевільна. То нащо мені змінюватися? Боже, як я хочу спати. Вчора не могла заснути до першої ночі, бо читала страшнючу книжку про привидів. Читала в ліжку і, як ти гадаєш, чи могла я потім вилізти, щоб загасити лампу? Авжеж, що ні! На щастя, Стелла повернулася пізно, інакше та лампа горіла б до самого ранку. А так я покликала Стеллу, пояснила їй, у чому притичина, і попросила загасити світло. Якби я встала сама, хтось неодмінно схопив би мене за ногу, коли я лізла б назад у постіль. До речі, Енн, а тітонька Джеймсіна вже вирішила, що робитиме влітку?

— Так, вона лишиться тут. Я знаю, вона це робить заради котів, хай як запевняє, що відкривати на літо власний будинок — то завеликий клопіт, а їздити в гості вона не любить.

— Що ти читаєш?

— «Піквіка».

— Це книжка, яка в мене завжди пробуджує апетит, — відповіла Філ. — Там так багато й смачно їдять. Усі персонажі, здається, тільки те й роблять, що бенкетують: шинка, яйця, молочний пунш. Після «Піквіка» я зазвичай біжу прямісінько до буфета. Сама думка про нього нагадує мені, що я вмираю з голоду. Королево Анно, у нас є щось смачненьке?

— Уранці я спекла лимонний пиріг. Можеш собі відкраяти.

Філ рушила до комори, Енн із Смальком вийшла в сад. Був вологий весняний вечір, у повітрі ширилися приємні пахощі. У парку ще лежало трохи снігу, були й невеличкі посірілі кучугури попід соснами на шляху до затоки, недосяжні для променів квітневого сонця. Через ці кучугури дорога й досі була брудна, а у вечірньому повітрі відчувався вогкий холод. Та у віддалених улоговинках вже зеленіла трава, і в потаємному закутку Гілберт відшукав бліді запашні квіти суничного дерева, з букетом яких і прийшов до Енн.

Вона сиділа на великому сірому камені в саду, споглядаючи вірш: голу березову гілочку, що із досконалою витонченістю простяглася на тлі рожевого призахідного неба. Енн будувала повітряний замок — розкішний палац, де залиті сонцем подвір’я та величні зали повнилися вишуканими східними ароматами, і де вона була королевою й володаркою. Побачивши, як садом до неї йде Гілберт, дівчина спохмурніла. Останнім часом вона уникала зустрічей із ним наодинці. Проте зараз він таки застав її саму: навіть Смалько кудись утік.

Гілберт сів на камені побіля неї й простягнув їй свій весняний букет.

— Нагадує про дім і про наші колишні шкільні пікніки, правда, Енн?

Енн узяла квіти й сховала в них обличчя.

— Зараз я на вересовому пустищі пана Сайласа Слоуна, — захоплено мовила вона.

— Ти ж, мабуть, і насправді будеш там уже через декілька днів?

— Ні, лише через два тижні. Спершу погостюю в Болінброку, у Філ, а тоді вже поїду додому. Ти будеш в Ейвонлі раніше за мене.

— Ні, Енн, я взагалі не приїду в Ейвонлі цього літа. Мені запропонували роботу в редакції газети «Дейлі Ньюз», і я погодився.

— О, — непевним тоном проказала Енн. Вона замислилася, що ж то буде за літо в Ейвонлі без Гілберта. Чомусь така перспектива їй видавалася геть непривабливою. — Ну, — зрештою, мляво відказала вона, — для тебе це, звісно, велика удача.

— Так, я сподівався на цю роботу. Вона допоможе мені заробити на наступний рік у Редмонді.

— Тільки не працюй забагато, — мовила Енн, сама як слід не усвідомлюючи, що каже. Їй відчайдушно хотілося, щоб із будинку вийшла Філ. — Ти дуже напружено навчався упродовж року. Гарний вечір, правда? До речі, я знайшла сьогодні цілу галявину білих фіалок, отам, під тим старим покрученим деревом. У мене було відчуття, мовби я відшукала поклади золота.

— Ти завжди знаходиш поклади золота, — неуважно відповів Гілберт.

— Ходімо, пошукаємо ще, — підхопилася Енн. — Я покличу Філ і…

— Не треба ні Філ, ні фіалок, Енн, — тихо мовив Гілберт, так міцно стискаючи її руку, що вона не могла вивільнитися. — Я хочу дещо тобі сказати.

— Не кажи! — благально скрикнула Енн. — Ні… Гілберте, прошу тебе.

— Я мушу. Так не може більше тривати. Енн, я кохаю тебе. Ти це знаєш. Я… навіть сказати не можу, як сильно кохаю. Ти можеш мені пообіцяти, що станеш моєю дружиною?

— Я… ні, не можу, — пролебеділа нещасна Енн. — О, Гілберте… ти все зіпсував!

— Ти мене зовсім не любиш? — запитав Гілберт після жахливої паузи, упродовж якої Енн не зважувалася підвести очі.

— Ні… не так. Ти дуже дорогий мені як друг. Але я не кохаю тебе, Гілберте.

— І ти не можеш дати мені надії, що покохаєш… колись?

— Не можу, — у відчаї вигукнула Енн. — Я ніколи… ніколи не покохаю тебе, Гілберте. І більше ніколи не говори зі мною про це.

Запала нова пауза — така довга й моторошна, що врешті-решт Енн змушена була підвести голову. Гілберт сидів білий, мов стіна, а його очі… Енн здригнулася й відвела погляд.