Енн із Острова Принца Едварда

У цю найдоречнішу мить пролунав стукіт у вхідні двері. На нього не звернув уваги ніхто, окрім Філ, котра підхопилася й відчинила в надії побачити служку із крамниці, де вона того ранку замовила капелюшок. На порозі стояла пані Гарднер із доньками.

Енн безтямно зірвалася на рівні ноги, скинувши з колін двох обурених котів, і машинально переклала кісточку із правої руки до лівої. Прісцилла, котра мусила би пройти через усю вітальню, щоб повернутися назад на кухню, заметушилася, розгублено пхнула свій торт попід диванну подушку й кинулася сходами нагору. Стелла почала хапливо збирати розкидані аркуші. Незворушні лишилися тітонька Джеймсіна та Філ. Завдяки їм невдовзі заспокоїлися всі, навіть Енн. Прісцилла спустилася вмита й без фартуха, Стелла прибрала довкола себе, Філ тим часом рятувала ситуацію потоком невимушеної балачки.

Пані Гарднер була жінкою худою, високою та вродливою, елегантно вбраною й сердечною, хоч сердечність ця здавалася дещо вимушеною. Аліна Гарднер нагадувала друге видання матері, щоправда, без жодної сердечності. Вона щосили намагалася поводитись люб’язно, та вдалося їй хіба що бути зарозумілою й зверхньою. Дороті Гарднер була струнка, усміхнена й зі збитошним поглядом. Енн знала, що Дороті — улюблена Роєва сестра, тож одразу відчула до неї симпатію. Вона була б дуже схожа на Роя, якби мала глибокі мрійливі чорні очі замість веселих горіхових. Завдяки їй та Філ відвідини минули дуже приємно, коли не зважати на відчуття легкої напруги в повітрі та ще дві притичини. Джозеф і Смалько, покинуті напризволяще, улаштували веселу гонитву, впродовж якої обидва вистрибнули на коліна пані Гарднер і зіскочили з них. Пані Гарднер піднесла до очей лорнет і провела поглядом їхні стрімкі силуети — так, мовби ніколи не бачила котів, — а Енн, притлумивши дещо нервовий сміх, перепросила її, як могла.

— Ви любите котів? — запитала пані Гарднер ледь відчутним тоном зверхнього подиву.

Попри ніжні почуття до Смалька, Енн ніколи особливо не любила котів, але тон пані Гарднер її роздратував. Раптом вона згадала пані Блайт, яка так любила котів, що тримала їх у домі стільки, на скільки був згоден її чоловік.

— Славні тварини, правда? — лукаво запитала Енн.

— Я ніколи не любила котів, — байдуже відказала пані Гарднер.

— А я люблю їх, — озвалася Дороті. — Вони страшенно гарні й незалежні. Собаки надто добрі й віддані. З ними я почуваюся ніяково. А коти дивовижно людяні.

— У вас тут такі милі порцелянові песики. Можна мені роздивитися їх ближче? — запитала Аліна, прямуючи до камінної полиці й мимохіть стаючи винуватицею другого інциденту. Узявши в руки Магога, вона всілася на ту саму подушку, під якою Прісцилла заховала свій шоколадний торт. Прісцилла й Енн обмінялися розпачливими поглядами, але вдіяти нічого не могли. Статечна Аліна сиділа на подушці й базікала про порцелянових песиків аж до самісінького кінця візиту.

Дороті на хвилинку затрималася, щоб потиснути руку Енн і палко шепнути:

— Я знаю, ми з вами подружимося. Рой мені все про вас розповів. Я єдина, з ким він може поговорити, бідолашний — мамі й Аліні не звіришся. Ох, дівчата, як вам тут, напевне, весело живеться! Ви дозволите мені приходити в гості частіше?

— Приходьте, коли забажаєте, — сердечно відказала Енн, утішена, що бодай одна з Роєвих сестер виявилася милою дівчиною. Вона розуміла, що напевне ніколи не полюбить Аліни, та й Аліна ніколи не полюбить її, хоч прихильність пані Гарднер, імовірно, ще вдасться відвоювати. Та загалом Енн зітхнула з полегкістю, коли тяжке випробування лишилося позаду.

Найгірші з-поміж найсумніших слів — Ймовірне не здійснилося, на жаль,

— скрушно процитувала Прісцилла, піднімаючи подушку. — Цей торт тепер можна назвати «пласким жартом». І подушка зіпсована. Я завжди знала, що п’ятниця — нещасливий день.

— Люди, які просять переказати, що прийдуть у суботу, не повинні з’являтися в п’ятницю, — мовила тітонька Джеймсіна.

— Мабуть, то Роєва помилка, — відказала Філ. — Цей хлопець геть себе не тямить, коли розмовляє з Енн. А де ж вона?..

Енн пішла до себе в кімнату. Її охопило дивне бажання розплакатися; натомість вона змусила себе засміятися. Смалько і Джозеф були такі нестерпні! А Дороті дуже мила.

Розділ 37 НОВОСПЕЧЕНІ БАКАЛАВРИ

— Я хочу померти, або щоб нині був завтрашній вечір, — простогнала Філ.

— Якщо ти ще трохи поживеш, то здійсняться обидва бажання, — спокійно відказала Енн.

— Легко тобі не перейматися. Ти у філософії — як риба у воді. А я ні, і коли думаю про цей жахливий завтрашній іспит, то від страху зовсім гублюся. Що скаже Джо, коли я все провалю?

— Не провалиш. Як ти склала сьогодні греку?

— Не знаю. Може, письмова робота була добра, а може — така препогана, що Гомер перевернувся в труні. Я стільки зубрила й скніла над конспектами, аж тепер нічого не здатна оцінювати. Яка щаслива буде маленька Філ, коли все це іспитування мине.

— Іспитування? Вперше чую таке слово.

— А хіба я не маю права створити власне слово, як будь-хто інший? — обурилася Філ.

— Слів не створюють — вони ростуть, — відповіла Енн.

— Нехай. Все одно я вже бачу на обрії ясні тихі води без жодних екзаменаційних рифів. Дівчата, а ви… ви усвідомлюєте, що наше редмондське життя вже майже закінчилося?

— Я — ні, — сумовито проказала Енн. — Здається, щойно вчора ми із Пріс, такі самотні, стояли в тій юрмі першокурсників. І ось ми вже четвертокурсниці, складаємо випускні іспити.

— «Премудрі, найшановніші синьйори», [43] — процитувала Філ. — Гадаєте, ми справді помудрішали, відколи приїхали до Редмонду?

— Поводитеся ви часом так, наче цього не сталося, — суворо заявила тітонька Джеймсіна.

— Ох, тітонько Джимсі, невже, якщо дивитися загалом, ми не були доволі славними дівчатами усі ці три роки, коли ви дбали про нас, як рідна мати? — благально мовила Філ.

43

Видозмінена цитата з трагедії В. Шекспіра «Отелло» (за пер. І. Стешенко). Також гра слів: signiors (синьйори) співзвучне із Seniors (четвертокурсники).

— Ви були четверо найкращих, наймиліших і найславніших дівчат з усіх, що колись ходили разом до коледжу, — запевнила тітонька Джеймсіна, котра ніколи не псувала своїх компліментів недоречною ощадливістю. — Та розуму у вас, боюся, ще замало. Інакше бути й не могло. Розум приходить із досвідом. Його неможливо навчитися із жодних лекцій. Ви провчилися в коледжі чотири роки, а я — ані дня, проте я знаю незмірно більше, ніж ви, панянки.

Не всі знання освіта визначає, І є ще ті, яких найкраща школа Тобі не дасть, і навіть жоден коледж — Бо їх лише життя тебе навчає,

— процитувала Стелла.

— Чи навчилися ви в Редмонді чогось, окрім мертвих мов, геометрії та інших нісенітниць? — запитала тітонька Джеймсіна.

— О, так, звісно, тітонько, — відповіла Енн.

— Ми збагнули настанову, яку дав нам професор Вудлей на останньому засіданні Товариства філоматів, — мовила Філ. — Він сказав: «Гумор — найпікантніша із приправ на бенкеті життя. Смійтеся зі своїх помилок, але вчіться на них, жартуйте зі своїх бід, але черпайте в них силу, кепкуйте зі своїх труднощів, але долайте їх». Хіба цього не варто вчитися, тітонько Джимсі?