Енн із Острова Принца Едварда

— Усе лихо, напевне, у тім, що ми не можемо пробачити великому Редмонду такої несхожості з маленькою вчительською семінарією, — мовила Енн, збираючи подерті клапті колишньої своєї життєрадісної філософії, щоб прикрити наготу духу. — Коли ми закінчували семінарію, то всі були між собою знайомі й кожна мала там своє місце. Мабуть, самі того не розуміючи, ми сподівалися, що й у Редмонді нас чекає те саме життя, а тепер відчуваємо, як земля вислизає в нас із-під ніг. Я вдячна, що ні пані Лінд, ні пані Райт не знають і не довідаються про мій нинішній душевний стан. Вони тріумфально вигукнули б: «Я ж тобі казала!» — і були би певні, що це початок кінця, хоч насправді це кінець початку.

— Отож-бо. Це вже більше схоже на справжню Енн. Скоро ми звикнемо, знайдемо тут друзів, і все буде добре. Енн, а ти помітила дівчину, що ввесь ранок простояла самотою під дверима жіночого гардеробу — оту вродливу, карооку й із капризно вигнутим ротиком?

— Так, і помітила зокрема тому, що вона здалася мені чи не єдиною тут, хто виглядав самотньо — так, як я почувалася. Та в мене була ти, а в неї — зовсім нікого.

— Думаю, вона й почувалася самотньо — кілька разів мовби хотіла підійти до нас, але не зважилася. Сором’язлива, мабуть. А я була б рада, якби вона підійшла. Якби я не почувалася вже згаданим слоном, то сама підійшла б до неї. Але я не могла сунути через цей величезний зал, коли там на сходах завивали усі ті хлопці. А вона була найгарніша з першокурсниць, яких я сьогодні побачила, та певне, щедрот у долі небагато, і першого дня в Редмонді не допоможе навіть гарненьке личко, — сміючись підсумувала Прісцилла.

— Я хочу після обіду прогулятися на цвинтар Сент-Джон, — сказала Енн. — Не знаю, чи можна вважати цвинтар годящим місцем для розради, та схоже, з досяжних місць це єдине, де ростуть дерева — а мені так потрібні дерева. Сяду на одній із тих старих плит, замружуся й уявлятиму, ніби я в ейвонлійських лісах.

Утім, очі вона так і лишила розплющеними, бо приводів для цього на цвинтарі не бракувало. Дівчата пройшли крізь вхідні ворота попід простою масивною кам’яною аркою, увінчаною великим англійським левом.

На Інкермані досі дика ожина червоно-кривава, І холодним висотам його буде вічно сяяти слава, —

процитувала Енн, із трепетом дивлячись на лева.

На тінистому, прохолодному, зеленому цвинтарі радісно шурхотіли вітерці. Дівчата блукали довгими порослими травою стежками, читаючи химерні, пишні написи на могильних плитах, вирізьблені в тому столітті, коли вільного часу люди мали більше, ніж тепер.

— «Тут лежить прах Альберта Крофорда, есквайра, — прочитала Енн на понівеченій сірій плиті, — що багато років обіймав пост начальника артилерії Його Величності в Кінгспорті. Він служив у армії до підписання мирної угоди 1763 року, опісля чого вийшов у відставку через кволе здоров’я. Він був відважним офіцером, найкращим із чоловіків, найкращим із батьків, найкращим із друзів. Спочив 29 жовтня 1792 року у віці 84 літ». О, Пріссі, це чудово! Тут справді багато простору для уяви. Скільки пригод було, напевне, у такому житті! А щодо його людських чеснот — то другого такого велемовного панегірика в цілому світі не відшукати, я певна. Цікаво, чи казали вони йому за життя, що він був найкращим із батьків, чоловіків та друзів?

— А ось іще одна, — відповіла Прісцилла. — Слухай. «Пам’яті Александра Росса, що спочив 22 вересня 1840 року у віці 43 літ. Нехай цей надгробок послужить даниною любові тієї, кому впродовж 27 років він був вірним слугою, для кого був другом, гідним найглибшої довіри й ніжності».

— Яка гарна епітафія, — замислено мовила Енн. — Годі й бажати кращої. Усі ми певним чином — слуги, і коли те, що ми вірні, можна щиро вирізьбити на нашому надгробку, то й додавати вже нічого не треба. А ось маленька сіра і така сумна плита — «Пам’яті наймилішої дитини». І ще одна — «Пам’яті того, хто похований деінде». Цікаво, де та незнана могила? Еге ж, Пріс, нинішні цвинтарі ніколи не будуть такі цікаві, як цей. Ти правду казала — я сюди незрідка зазиратиму. Я вже люблю це місце. Бачу, ми тут не самі: онде наприкінці алеї дівчина.

— Так, і, здається, це та сама дівчина, що її ми бачили зранку в Редмонді. Я дивлюся на неї вже п’ять хвилин. Точнісінько півдюжини разів вона мовби поривалася підійти до нас, і щоразу спинялася на півдорозі. Чи то страшенно сором’язлива, чи то має нечисте сумління. Ходімо, познайомимося з нею. Мені здається, на цвинтарі це буде легше, ніж у коледжі.

І дівчата рушили довгою трав’янистою алеєю до незнайомки, що сиділа на сірій плиті попід велетенською вербою. Була вона й справді вродлива — живою, незвичною, чарівливою вродою. Коси мала каштанові й гладенькі, мов шовк, а круглі щічки її вкривав легкий рівний рум’янець. Над великими оксамитово-карими очима були в неї чорні широкі брови з дивно загнутими кінчиками, а червоно-рожеві вуста вигиналися химерно й вередливо. Був на ній елегантний коричневий костюм; на ногах видніли модні туфельки, а капелюшок із темно-рожевої соломи, прикрашений золотаво-коричневими маками, невловно й беззаперечно свідчив, що це — витвір справжнього митця своєї справи. Зненацька Прісциллу боляче шпигнуло усвідомлення, що її власний капелюшок виготовила сільська модистка, Енн тим часом стривожено міркувала, чи не здається блузка, яку вона сама пошила, а пані Лінд підігнала їй по фігурі, простацькою та сільською поряд із вишуканим убранням незнайомки. На мить обом дівчатам закортіло піти геть.

А проте обидві вони вже підходили до сірої плити. Тікати було пізно, бо ж кароока дівчина, очевидно, виснувавши, що вони йдуть до неї, підвелася і, простягнувши руку, ступила вперед, усміхаючись весело й дружньо, — і не було в тій усмішці знати ані тіні нечистого сумління чи сором’язливості.

— Я так хотіла довідатися, хто ці двоє дівчат, — радісно вигукнула вона. — Просто до смерті хотіла. Я бачила вас уранці в Редмонді. Там було жахливо, еге ж? Я навіть пошкодувала, що не лишилася вдома й не вийшла заміж.

Від цієї несподіваної заяви Енн і Прісцилла щиро й невимушено розсміялися. Засміялася слідом за ними й кароока дівчина.

— Це правда. Адже я могла вийти заміж. Ну ж бо, сядьмо на оцій плиті — і познайомимось. Це буде неважко. Я знаю, ми будемо дуже одна одну любити — і я вже знала це, щойно побачила вас уранці в Редмонді. Як мені хотілося підійти й обійняти вас!

— Чому ж ти не підійшла? — запитала Прісцилла.

— Бо просто не могла зважитись. Я ніколи й ні на що не можу сама зважитись і завжди від цього мучуся. Варто лиш мені зробити вибір, як усім єством я починаю відчувати, що правильним буде геть інше. Страшне лихо — але така вже я народилася, і марно винуватити мене за це, як то робить дехто. Тому я й не наважилася підійти й заговорити з вами, хоча дуже страшенно хотіла.

— Ми думали, що ти соромишся, — мовила Енн.

— О ні, люба, ні. Сором’язливість не належить до вад — чи то чеснот Філіппи Гордон, або ж, коротше, просто Філ. Будь ласка, кличте мене Філ. А вас як звуть?

— Це Прісцилла Грант, — показала на подругу Енн.

— А це — Енн Ширлі, — так само вчинила Прісцилла.

— І ми обидві з Острова Принца Едварда, — одноголосно повідомили дівчата.

— А я з Болінброка, що в Новій Шотландії, — відповіла Філіппа.

— З Болінброка! — вигукнула Енн. — Я ж саме там народилася.

— Правда? Тоді ти теж «синьоноса». [11]

— Ні, — відказала Енн. — Хтось — здається, Ден О’Коннелл, [12] — писав, що не конче той, хто народиться в стайні, буде конем. Я питома острів’янка.

— Нехай. Все одно я рада, що ти народилася в Болінброку. Це робить нас мовби землячками, еге ж? Я тішуся, бо тепер, коли звірятиму тобі свої таємниці, не почуватимуся так, наче все розповідаю чужинці. А мені доведеться їх тобі звіряти. Я не вмію берегти таємниці — і старатися годі. Це найгірша з моїх вад — і ще нерішучість, як я вже казала. Ви не повірите, та сьогодні зо півгодини я не могла вибрати, в якому капелюшку йти сюди — сюди, на цвинтар! Спершу хотіла в коричневому з пером, та коли наділа його — подумала, що цей рожевий пасуватиме краще. А приколола його, — і тоді коричневий мені сподобався більше. І врешті-решт я поклала їх обидва на ліжко, заплющила очі й штрикнула шпилькою навмання. Влучила в рожевий, то й пішла в ньому. Він мені личить, правда? Скажіть, що ви думаєте про мою зовнішність?

11

Прізвисько жителів Нової Шотландії, однієї з канадських провінцій. У 1921 році дало назву збудованій там само шхуні Bluenose.

12

Ден О’Коннелл — ірландський політичний діяч, лідер національного руху.

На цю наївну, проте цілком серйозну вимогу Прісцилла знов розсміялася. Енн, утім, поривчасто стиснувши руку Філіппи, відповіла:

— Ще вранці ми подумали, що ти — одна з найгарніших дівчат в усьому Редмонді.

Вигнуті вуста Філіппи розквітли чарівливою нерівною усмішкою, що відкрила дрібні білосніжні зуби.

— Я теж так подумала, — пролунала ще одна дивовижна заява, — та все ж хотіла, щоб хтось мене в цьому підтримав. Бо сама я не маю певності навіть щодо власної вроди. Вирішу, бува, що я гарна, аж тут-таки й почну картатися, що насправді все зовсім не так. Та ще в мене є жахлива стара двоюрідна бабуся, котра завжди так тяжко зітхає й каже: «Яке ж гарненьке було дитя. Дивно, як то змінюються діти, коли виростають». Я страшенно люблю своїх тітоньок, але терпіти не можу двоюрідних бабусь. Тому ви, будь ласка, кажіть мені частіше, що я гарна. Це завжди така радість для мене. А я вам, коли схочете, віддячу — я можу це зробити з абсолютно чистим сумлінням.