Енн із Зелених Дахів

Діана, здавалося, була стривожена.

— Присягатися — це дуже погано, — докірливо зауважила вона.

— Ні, ні, моя обітниця інша. Їх буває два види.

— Ніколи не чула про таке. Я знаю, що обітниця існує тільки одна, — засумнівалася Діана.

— Ця зовсім інакша. І в ній немає нічого поганого. Треба лише дуже врочисто пообіцяти.

— Тоді я згодна, — відповіла Діана з полегшенням. — А як треба присягатися?

— Спочатку — взятися за руки, отак, — серйозно мовила Енн. — Взагалі, робити це треба над швидкоплинною водою, тож уявімо, що ця стежка і є швидкоплинна вода. Я скажу перша. Урочисто присягаюся бути вірною моїй сердечній подрузі Діані Баррі, доки є над світом сонце й місяць. Тепер ти скажи, тільки назви моє ім’я.

Діана повторила «обітницю», розсміявшись спочатку й наприкінці.

— Ти справді дивна, Енн; я вже чула, що ти дивна. Але, напевно, я тебе дуже любитиму.

Коли Марілла з Енн верталися додому, Діана проводжала їх аж до кладки через струмок. Дівчата йшли обійнявшись. Біля струмка вони розпрощалися, пообіцявши одна одній зустрітися наступного пообіддя й не розлучатися аж до вечора.

— То як, ти відчула в Діані рідну душу? — спитала Марілла, коли вони увійшли в сад побіля Зелених Дахів.

— О так, — щасливо зітхнула Енн, не помітивши іронії в Маріллиних словах. — Ох, Марілло, зараз я найщасливіша дівчинка на Острові Принца Едварда. Будьте певні, сьогодні я прокажу дуже радісну й щиру молитву. Завтра ми з Діаною хочемо звести будиночок для ігор у березовому гаї пана Вільяма Белла. А можна, я візьму туди щербату чашку, що лежить у клуні? У Діани день народження в лютому, а в мене — у березні. Правда ж, це дуже-дуже дивний збіг? Діана дасть мені почитати одну книжку. Вона каже, що ця книжка невимовно прекрасна й неймовірно цікава. А ще вона покаже мені таке місце в лісі, де ростуть маленькі лілеї. А правда ж, у Діани дуже ясні очі? Я хотіла би, щоб і в мене були ясні очі. Діана навчить мене співати пісню «Неллі в ліщині». І вона подарує мені картинку, щоб я повісила в себе; таку прегарну картинку, вона каже, там намальована вродлива леді в блакитній шовковій сукні. Їй цю картинку подарував торговець швацькими машинами. Я теж хотіла би щось подарувати Діані. Я на цілий дюйм вища за неї, зате вона набагато, набагато повніша, ніж я; вона каже, що їй би хотілося бути худою, бо худа дівчинка — граціозніша, але я боюся, вона це сказала тільки для того, щоб мене втішити. А колись ми з нею підемо до моря збирати черепашки. Ми придумали називати струмок, що тече під містком, Джерелом Дріад. Правда, це надзвичайно гарне ім’я для нього? Я колись читала оповідання про одне джерело, що так називалося. А дріада — це, напевно, щось таке, як доросла фея.

— Ну, сподіваюся, ти не забалакаєш Діану до смерті, — відказала на те Марілла. — Але, Енн, плануючи все це, не забувай: ти не можеш увесь час гратися. Ти матимеш роботу, і спершу виконуватимеш її.

Чаша щастя дівчинки уже була повна, та Метью її переповнив. Повернувшись додому з Кармоді, він несміливо витягнув з кишені маленький пакетик і простяг Енн, благально глянувши при цьому на Маріллу.

— Ти, здається, казала, що любиш шоколадні цукерки, то ось я тобі купив, — пояснив він.

— Гм, — пирхнула Марілла. — Зіпсуєш їй зуби й шлунок. Ну, ну, дитино, чого ти так супишся? Їж, коли вже Метью купив і привіз. Хоча краще б він привіз м’ятних льодяників. Вони корисніші. Тільки не їж усіх одразу, бо захворієш.

— О ні, звісно, ні, — гаряче відповіла Енн. — Сьогодні я з’їм лише одну, Марілло. А ви дозволите віддати половину Діані, правда? Тоді всі інші смакуватимуть вдвічі солодше, якщо я зможу її пригостити. Мені так радісно думати, що я можу чимось із нею поділитися!

— Що в ній добре, — сказала Марілла, коли Енн пішла до себе в кімнату, — вона не жадібна. Я рада, бо цієї риси в дітях не зношу найбільше. Боже правий, вона тут живе всього три тижні, а в мене таке відчуття, ніби вона була завжди. Я вже не уявляю собі дому без неї. Метью, не дивися на мене так, мовляв, «я ж тобі казав»! Це й у жінки неприємна риса, а в чоловіка — і поготів. Я готова визнати: так, я тішуся, що дала згоду лишити її в нас, і вона мені дедалі більше подобається, але не треба повсякчас на цьому наголошувати, Метью Катберте.

Розділ 13 РАДОЩІ ОЧІКУВАННЯ

— Енн уже мала би повернутися й шити, — зауважила Марілла, зиркаючи на годинник, а тоді на подвір’я, де в золоте серпневе пообіддя все немовби заціпеніло в дрімоті під спекотним сонцем. — Вона гралася з Діаною на півгодини довше, ніж я відпускала, а тепер іще й розсілася на колоді, базікає з Метью: він їй слово — вона йому десять, хоча добре знає, що мусить уже братися до роботи. А він вуха розвісив і слухає, аякже! Ніколи не бачила, щоб чоловік настільки втрачав голову. І що більше й дивніше вона говорить, то більше він тішиться. Енн Ширлі, іди сюди негайно! Ти мене чуєш?

І вона кілька разів енергійно постукала по віконному склі. Енн підлетіла до неї — очі сяяли, щічки ледь порожевіли, розплетені коси стікали по спині рудою блискучою зливою.

— Ох, Марілло, — вигукнула вона, захекавшись, — наступного тижня недільна школа влаштовує пікнік на луці пана Гармона Ендрюса, це просто біля Озера Осяйних Вод! Пані Белл, дружина директора, і пані Лінд приготують морозиво, подумайте лиш, Марілло — морозиво! Ох, Марілло, можна, я теж піду?

— Енн, поглянь на годинника, якщо твоя ласка. О котрій годині я веліла тобі повернутися?

— О другій… але ж правда, Марілло, пікнік — це так чудово? Можна мені піти, прошу вас? Я ще ніколи не була на пікніку, я дуже-дуже мріяла, що колись побуваю, але…

— Так, я веліла тобі повернутися о другій. А вже за чверть третя. Енн, поясни, чому ти така неслухняна?

— Я дуже хотіла бути слухняною, Марілло! Але ви навіть не уявляєте, як зачаровує наша Господа Бездіяльності. А потім я ще мала розказати Метью про пікнік. Метью такий уважний слухач. Прошу вас, можна буде мені піти?

— Мусиш навчитись опиратися чарам цієї Господи… як там її? Коли я велю тобі повернутися о котрійсь годині — це означає саме тоді, а не на півгодини пізніше. І дорогою не треба зупинятися й розмовляти з уважними слухачами. А на пікнік, звісно, можеш піти. Ти учениця недільної школи, і коли всі інші дівчата йдуть, я не буду тобі забороняти.

— Але… але… — завагалася Енн, — Діана каже, що всі мають узяти кошики з їжею. Ви знаєте, Марілло, я не вмію готувати їжу і… і вже навіть змирилася, що доведеться йти на пікнік без пишних рукавів, але піти без кошика мені буде страшенно соромно. І я цим дуже мучуся ще відколи Діана мені сказала.

— Не мучся. Я тобі все зготую.

— Ох, люба Марілло! Ох, яка ви хороша й добра! Ох, я вам дуже-дуже вдячна!

Так наохкавшись, Енн кинулася в обійми Маріллі й захоплено поцілувала її блідо-жовтаву щоку. Це вперше в житті дитячі уста із власної волі торкнулися її лиця. І знову Маріллину душу сколихнуло раптове відчуття надзвичайної солодкої приємності. Потай вона дуже втішилася цією поривчастою ніжністю, і, мабуть, саме тому різко відповіла:

— Ну, ну, годі цих дурниць. Ліпше б ти робила те, що тобі кажуть. А щодо приготування їжі — я почну вчити тебе найближчими ж днями. Але ти така роззява, Енн, тож навчися зосереджуватися й бути терплячою. Коли готуєш, не можна ширяти думками невідомо де. Ну, а тепер візьми свою ковдру й приший до неї ще один клаптик, а тоді питимемо чай.