Енн із Зелених Дахів

— Я б не сподівалася, — на свій лад підбадьорила її Марілла. — Впевнена, що пані Аллан ніколи не була така нерозумна й забудькувата, як ти.

— Ні, та вона не завжди була й така хороша, як тепер, — замислилася Енн. — Вона сама розповіла мені — о так, вона розповіла, що в дитинстві була страшенною шибайголовою і весь час потрапляла в халепи. Мене це так надихнуло. А це дуже зле, що мене надихає, коли я чую, як погано поводилися інші, Марілло? Пані Лінд стверджує, що це страшенно недобре. Вона каже, що завжди обурюється, коли дізнається про чиюсь погану поведінку, нехай навіть це було в дитинстві. А якось пані Лінд почула, як пастор розповідав, що в дитинстві вкрав полуничне тістечко з комірчини у своєї тітки, і сказала, що такого священика вона більше не поважатиме. А я так не думаю. Як на мене, він дуже шляхетно вчинив, коли зізнався. І тепер малі хлопці, які роблять збитки, але шкодують про це, теж побачать, що вирісши, вони однаково зможуть стати пасторами, і це їх надихне. Отак я вважаю, Марілло.

— А я вважаю, Енн, — відповіла Марілла, — що ти мала б уже домити посуд. Ти півгодини змарнувала на ці балачки. Навчися спершу робити справу, а тоді теревенити.

Розділ 27 МАРНОТА Й ГОНИТВА ЗА ВІТРОМ

Пізнього квітневого вечора Марілла верталася додому зі зборів Спільноти милосердя. Зима нарешті скінчилася, і це викликало в її душі радісний трепет, яким весна щороку огортає старих і сумних так само, як юних і веселих. Марілла не звикла глибоко аналізувати свої думки й почуття. Імовірно, їй здавалося, буцім вона думає про Спільноту милосердя, скриньку з пожертвами або про те, що до ризниці варто купити нового килима — а насправді то було ніщо інше, як мирне усвідомлення, що на червоні поля у світлі призахідного сонця лягає м’який бузковий туман, що довгі тонковерхі тіні ялиць і сосон простягаються вздовж луки понад струмком, що непорушні клени з темно-малиновими бруньками купчаться довкруж дзеркального ставу в лісі, що все навколо прокидається після зимового сну, а під сірою поверхнею землі тихенько пульсує набубнявіле життя. Весна була скрізь, і впевнені, чіткі Маріллині кроки прискорювалися й легшали від цієї глибокої весняної радості. Очі її з ніжністю зупинилися на Зелених Дахах, що прозирали крізь плетиво гілок, ловили сонце у вікна й відбивали назад безліччю грайливих спалахів. Прямуючи вогкою стежиною, Марілла думала, яке це щастя — знати, що вона повертається туди, де в каміні тріскотить полум’я, де на столі все приготовано для чаювання, і де її більше не чекатиме холодна порожнеча, як то було щоразу після зборів Спільноти милосердя, перш ніж у Зелених Дахах з’явилася Енн.

Тим-то вона була розчарована й розгнівана, коли, увійшовши до кухні, побачила, що вогонь давно згас, а Енн ніде немає. Марілла загадувала їй не ловити ґав і приготувати чай до п’ятої години, але тепер мусила поспіхом перевдягати вихідну сукню й робити все сама, доки Метью не повернувся з поля.

— Ох, і побалакаю ж я з панною Ширлі, хай-но тільки прийде, — похмуро казала вона, цюкаючи тесаком скалки на розпал зі значно більшою силою, ніж це було треба. Тим часом Метью вже сидів у своєму кутку, сумирно чекаючи вечері. — Вештається десь із Діаною, пише оповідання, діалоги вчить чи ще якусь маячню собі вигадує, а про обов’язки геть забуває. Треба їй нарешті перцю всипати. І хай там пані Аллан каже, буцім у житті не стрічала милішої й розумнішої дитини. Може, вона й мила, і розумна, та голова в неї забита дурницями, і ніколи не вгадаєш, що з того вийде наступного разу. Ну от! Я вже кажу те саме, за що нині на зборах сердилася на Рейчел Лінд. І я ж раділа, що пані Аллан вступилася за Енн, бо інакше, їй-бо, сказала б Рейчел щось дуже ущипливе перед усіма. Воно й справді, Енн має багато вад, я цього не заперечую. Але ж то я її виховую, а не Рейчел Лінд, яка й в архангелі Гавриїлі відшукала б вади, якби він тут жив. Проте Енн не мала би йти з дому, якщо я дала їй доручення. Мушу сказати, що попри всі її вади, вона завжди була надійна й слухняна, і мені прикро бачити, що віднині це не так.

— Ну-у-у… не знаю, Марілло, — відповів мудрий і терплячий, та передусім голодний Метью, котрий добре знав, що сестра незрівнянно швидше робить будь-яку справу, коли не заважати їй невчасними запереченнями, тому волів її не перебивати. — Мені здається, ти судиш надто поспішно. Ще не знаєш напевне, а вже кажеш, ніби вона неслухняна. Може, Енн усе ще пояснить. Вона так добре вміє пояснювати.

— Її немає, хоч я веліла бути вдома, — відказала Марілла. — Навряд чи вона зможе пояснити мені таке. Я знала, Метью, що ти її захищатимеш. Але її виховуєш не ти, а я.

Тим часом надворі стемніло, і вечеря була готова, а й досі ні на містку через струмок, ні на Стежині Закоханих не видно було задиханої Енн, котра мчала б додому з винуватим лицем і щирим каяттям від усвідомлення власної провини. Розгнівана Марілла перемила й прибрала посуд. Невдовзі, щоб спуститися в льох, вона рушила по свічку, яка зазвичай стояла в кімнатці на піддашші, на столику в Енн. Запаливши її, Марілла озирнулася й тут-таки побачила саму дівчину, котра лежала на ліжку, сховавши лице в подушках.

— Боже правий! — здивувалася Марілла. — Енн, ти спала?

— Ні, — долинула глуха відповідь.

— То що, невже хвора? — схвильовано запитала Марілла, підходячи до ліжка.

Енн іще глибше зарилася в подушки, ніби хотіла навіки стати невидимою для смертних.

— Ні. Але прошу вас, Марілло, йдіть, не дивіться на мене. Я в безодні розпуки, і тепер мені байдуже, хто буде найкращим у класі, у кого будуть найліпші твори й хто співатиме в хорі недільної школи. Такі дрібниці більше не мають жодного значення, бо я вже ніколи не зможу вийти між люди. Кінець моїй кар’єрі. Прошу вас, Марілло, йдіть і не дивіться на мене.

— Та де це таке чувано? — вигукнула спантеличена Марілла. — Енн Ширлі, що з тобою? Що ти зробила? Негайно встань і скажи мені. Чуєш? Ну, що таке?

Енн сповзла на підлогу — слухняно, а проте з розпачливим обличчям.

— Гляньте на мої коси, Марілло, — прошепотіла вона.

Марілла піднесла свічку й пильно глянула в указаному напрямі. Коси важкою хвилею вкривали спину Енн і справді мали якийсь чудернацький вигляд.

— Енн Ширлі, та що це з ними? Господи, вони ж зелені!

Їх можна було б назвати зеленими, якби то був звичний колір, та цей чудернацький тьмяно-бронзовий відтінок, під яким тут і там було знати природний рудий, справляв гнітюче враження. Ніколи ще Маріллі не доводилося бачити такого безглуздя, як коси Енн тієї миті.

— Так, зелені, — простогнала Енн, — а я гадала, нічого немає гіршого за руді коси. Але тепер знаю, що зелені коси — це вдесятеро гірше! О, Марілло, ви гадки не маєте, яка я безмежно нещасна!

— Я гадки не маю, як ти це втнула, хоч надіюся з’ясувати, — відповіла Марілла. — Ходімо на кухню, бо тут холодно, і все мені розкажеш. Я знала, що таке мало статися. Ти вже два місяці не потрапляла в жодну халепу, і я була певна, що довго це не триватиме. Ну, то що це ти зробила з косами?

— Я їх пофарбувала.

— Пофарбувала! Пофарбувала коси! Енн, хіба ти не знала, який це негідний учинок?

— Авжеж, трохи негідний, — згодилася Енн, — та я подумала, може, і варто стати трохи негідною, щоб позбутися рудих кіс. Я добре подумала, Марілло. Та ще я збиралася бути надзвичайно хорошою в усьому іншому й спокутувати цей злочин.

— Ну, — іронічно відказала Марілла, — якби я надумала фарбувати собі коси, то фарбувала б у пристойний колір, а не в зелений.

— Але я не збиралася фарбувати їх у зелений колір, — кволо заперечила Енн. — Якщо вже ставати негідною — то заради високої мети. Він так запевняв, що мої коси будуть чорні, як ніч — хіба ж я могла йому не повірити, Марілло? Я знаю, як воно, коли не вірять твоїм словам. І пані Аллан каже, що не можна безпідставно сумніватися в чесності ближнього. А в мене підстав не було, тож я беззастережно повірила кожному його слову.

— Чиєму? Про кого ти кажеш, Енн?

— Про торговця, що приходив по обіді. Я в нього купила фарбу.

— Енн, скільки разів я тобі казала — не пускати в дім цих італійців! Нема чого їм тут робити!

— О, я не пускала його в дім. Я пам’ятала ваші слова, тому вийшла, щільно причинила двері й розглядала його крам на порозі. До того ж, він був не італієць, а німецький єврей. У нього була повна коробка всіляких цікавинок, і він казав, що тяжко працює, бо хоче заробити грошей і перевезти сюди з Німеччини дружину й дітей. Він так ніжно говорив про них, що зворушив моє серце. І я надумала щось у нього купити, щоб йому легше було досягати такої високої мети. І тоді я побачила пляшечку з фарбою, а торговець мені сказав, що вона неодмінно зробить будь-які коси чорними, як ніч, і не буде змиватися. На мить я побачила себе із чорними, як ніч, косами, і не змогла встояти. Та пляшечка коштувала сімдесят п’ять центів, а в мене кишенькових лишилося тільки п’ятдесят. Але в торговця, напевне, було дуже добре серце, бо він сказав, що тільки заради мене продасть її за п’ятдесят, і що це так, ніби він мені її подарував. І от я купила, а коли він пішов, то піднялася до себе й нанесла фарбу старою щіткою для волосся, як сказано в інструкції. Я використала всю пляшечку, але, ох, Марілло, коли побачила цей страхітливий колір, то дуже-дуже щиро покаялася за свій кепський учинок, і зараз теж продовжую каятися.

— Ну, сподіваюся, покаєшся ти як слід, — суворо мовила Марілла, — і побачиш, до чого може призвести марнославство. Хтозна, що тепер робити. Спершу, мабуть, вимий голову й подивимося, чи це допоможе.

Енн ретельно помила голову з милом, але так само успішно вона могла змивати природний рудий колір своїх кіс. Безсумнівно, торговець не обдурив її, сказавши, що фарба не змивається, хоч в усіх інших питаннях його правдивість варто було б узяти під сумнів.

— О, Марілло, що зі мною буде? — бідкалася заплакана Енн. — Я цього не переживу. Інші мої помилки всі вже забули — і заспокійливий пиріг, і те, що я споїла Діану й нагрубіянила пані Лінд, — але цього вони ніколи не забудуть.