Ерагон. Спадок, або Склеп душ

Ургали здивовано загомоніли.

— Хіба таке може бути? — вигукнув Гарцхвог.— Невже всі люди не знають про Ставароск? Невже про нашу велику перемогу не співають скрізь від північних пустель до Беорських гір? А вардени, певно, як ніхто, повинні були про це знати.

Анжела зітхнула.

— Заспокой їх, будь ласка,— не піднімаючи очей від веретена, сказала вона Ерагонові.

Юнак відчував, що Сапфіра теж спостерігає за цією оказією. Вона готова була будь-якої миті прилетіти до свого Вершника, якби бійка стала неминучою.

— Ніхто не розповідав мені про це,— обережно добираючи слова, почав Ерагон.— Зрештою, я тут не так уже й давно...

— Дідько! — лайнувся Гарцхвог.— Безрогий зрадник навіть не наважився розповісти про свою поразку. Він боягуз і брехун!

— Хто? — ще обережніше спитав Ерагон.— Галбаторікс?

Коти-перевертні зашипіли, почувши ім’я короля.

— Так,— ствердно кивнув Гарцхвог.— Коли він прийшов до влади, то наказав знищити нашу расу раз і назавжди. Він послав велику армію до Хребта. Його солдати спалили наші села, розвіяли кістки наших предків. Вони лишили за собою одну чорну спустошену землю. Ми билися — спершу з радістю, потім з відчаєм, але всетаки билися. Ми зробили все, що могли. Нам нікуди було тікати, ніде сховатися. Хто міг захистити Ургалів, коли навіть Вершників було поставлено на коліна. Але нам пощастило. У нас був добрий правитель — Нар Тулкхака. Колись його захопили люди, і він провів багато років, воюючи разом з ними. Отже, він знав, як думають люди. Через це йому вдалося об’єднати більшу частину наших племен під свої стяги. А потім він заманив армію Галбаторікса у вузьку ущелину глибоко в горах. І ось тоді наші воїни напали на них з обох боків. Це була кривава бійка, Вогнемечу. Земля змокріла від крові, а купи мертвих тіл сягали моєї голови. Навіть сьогодні, йдучи тією місциною, ти відчуваєш, як тріщать під ногами кістки. Ще й сьогодні ледь не під кожним клаптиком моху ти можеш знайти монети й уламки зброї.

— Так це були ви! — вигукнув Ерагон.— Усе життя я чув про те, що Галбаторікс колись утратив половину свого війська на Хребті. Але ніхто мені не казав, як і чому.

— Більше половини війська, Вогнемечу, Гарцхвог повів плечима й видав якийсь гортанний звук.— Тепер я розумію, що треба скрізь розповідати про нашу перемогу. Ми знайдемо ваших співаків, ваших бардів. Ми навчимо їх пісень про Нар Тулкхака. Ми змусимо їх запам’ятати й співати ці пісні часто та голосно.

Він іще раз кивнув своєю величезною головою, так, наче щось вирішив.

— До побачення, Вогнемечу. До побачення, Улутрек,— сказав ургал і зник зі своїми воїнами в пітьмі.

Анжела, зиркнувши на Ерагона, пирснула.

— Що? — запитав він, повернувшись до неї. Знахарка посміхнулась:

— Уявляю собі вираз обличчя якого-небудь бідолашного музиканта, коли він вигляне зі свого намету й побачить перед собою дванадцятеро ургалів та чотирьох куллів, які прийшли, щоб навчити його ургальської історії. Б’юсь об заклад, що він почне голосно кричати.

Анжела знову пирснула.

Ерагон теж повеселішав. Він сів на землю й почав ворушити вуглинки кінцем гілки. Аж раптом щось тепле й важке стрибнуло йому на коліна. Це була біла кішкаперевертень. Не дуже церемонячись, вона згорнулась клубочком у нього на ногах. Ерагон хотів погладити її, та вирішив спершу спитати дозволу.

— Можна? — чемно звернувся він до кішки. Кішка-перевертень повела туди-сюди хвостом, наче їй не було до нього жодного діла.

Тоді Ерагон злегка погладив її по шиї. Минула хвилина, друга — гучне муркотіння сповнило нічну тишу.

— А ти їй сподобався,— зауважила Анжела.

Не знати чому, Ерагонові було дуже приємно це чу-— Хто вона?.. Я хотів спитати, хто ви? Як вас звати? — він зиркнув на кішку, щоб переконатись, чи не образив бува її.

Анжела тихо засміялась.

— Її звати Мисливиця за тінню. Принаймні так можна перекласти її ім’я з мови котів-перевертнів. Чесно кажучи, вона...

Знахарка прокашлялась і досить гучно мовила:

— Мисливиця за тінню, жінка Грімра Півлапи. Можна сказати, що вона королева котів-перевертнів.

Кішка замуркотіла голосніше.

— Ясно,— Ерагон озирнувся на інших котівперевертнів.— А де це Солембум?

— Упадає десь за одною довговусою кішечкою, яка вдвічі молодша за нього. Він поводиться, як кошеня... Хоча, з другого боку, ми всі інколи поводимось, як дурні.

Анжела взяла в ліву руку веретено й заходилась намотувати щойно виготовлену нитку на дерев’яний диск. Потім вона струснула веретено, щоб знову почати сукання.

— Схоже на те, що ти маєш до мене купу питань. Чи не так, Шейдслеєре?

— Ти завжди вмієш збити людину з пантелику.

— Завжди? Ну, не знаю... Гаразд, питай. Я спробую відповісти просто.

Ерагон не дуже в це повірив, та все ж таки вирішив спитати:

— Грім драконів... Що ти мала на думці...

— Так називають групу драконів. Якби ти побачив це видовище, ти б зрозумів. Коли десять, дванадцять або й більше драконів летить у тебе над головою, повітря довкола вібрує так, ніби ти сидиш усередині велетенського барабана. А крім того, як іще можна назвати групу драконів? Бувають зграя воронів, зліт орлів, стадо гусей, качок, сойок, парламент сов тощо. А дракони? Тьма драконів? Це погано звучить. Слово має відбирати полум’я і жах... Жах? А звучало б добре: жах драконів... Та ні, група драконів називається грім. Ти, звісно, знав би про це, якби твоя освіта являла собою щось більше, ніж просте вміння махати мечем і вимовляти дрібку фраз прадавньою мовою.

— Мабуть, так воно і є,— погодився Ерагон. Він відчував, що Сапфірі дуже подобалась фраза «грім драконів». На якусь мить запала мовчанка.

— А чому Гарцхвог називає тебе Улутрек? — знову спитав юнак.

— Це ім’я дали мені ургали дуже-дуже давно.

Тоді я подорожувала їхніми землями.

— А що воно означає?

— Пожирачка Місяця.

— Пожирачка Місяця? Дивне ім’я. Чому вони тебе так назвали?

— Я їла місяць, ясна річ. Чого ж іще?

Ерагон насупився. Якийсь час він мовчки гладив кішку.

— А чому Гарцхвог дав тобі той камінь?

— Тому що я розповіла йому історію. Це ж очевидно.

— Але що то за камінь?

— Уламок скелі. Невже ти не помітив? — Анжела невдоволено гмукнула.— Знаєш, ти повинен приділяти більше уваги тому, що відбувається довкола. Інакше хтось устромить у тебе ніж, коли трапиться нагода. І кого я потім буду критикувати? — вона поправила волосся: — Продовжуй, спитай мене ще щось. Мені подобається ця гра.

Ерагон повів бровою і, хоч був упевнений, що це безглуздо, спитав:

— А «ціп, ціп»?

На цей раз знахарка голосно засміялась. Деякі котиперевертні й собі роззявили роти, так, ніби посміхались. Мисливиці за тінню це чомусь не сподобалось, і вона запустила свої кігті в Ерагонову ногу. Він здригнувся.

— Ну що ж,— сказала Анжела, усе ще сміючись,— якщо хочеш знати, розкажу. Це добра історія... Так ось. Кілька років тому, коли я подорожувала окраїнами Ду Вельденвардена, на захід, тримаючись якомога далі від міст, селищ та сіл, я натрапила на Грімра. На той час він був усього лиш ватажком маленького племені котівперевертнів, і в нього ще були цілі обидві лапи. У всякому разі, я зустріла його, коли він бавився з пташеням, яке випало з гнізда. Я б не здивувалася, коли б він убив нещасну пташку й з’їв її — зрештою, коти так завжди роблять. Але ні — він просто знущався з бідолашного пташеняти: хапав його за крила, смикав за хвіст, підкидав і збивав його,— Анжела зморщила ніс від огиди.— Я попросила Грімра, щоб він припинив, та він не звернув на мене жодної уваги. Тоді я відібрала пташку, а на нього наклала закляття: увесь наступний тиждень він, тільки-но відкривав рота, мав цвірінькати.