Ерагон. Спадок, або Склеп душ

Тримаючи кухоль в одній руці; Міцний Молот вихлюпнув рештки меду на зім’яту траву. Якийсь час Тарос сидів непорушно — навіть пір’я на його шоломі застигло. Так спливло кілька хвилин. Потім він різко розвернув свого коня й роздратовано крикнув своїм людям:

— Шикуйсь! Шикуйсь, кому сказано!

Кіннота розвернулася, пришпорила коней і слідом за ватажком галопом помчала до Аруфса.

Роран не вірив власним очам. Він сидів непорушно, аж доки ворожий загін не від’їхав на безпечну відстань. Коли йому вже більше нічого не загрожувало, Міцний Молот глибоко зітхнув і спробував розслабитись — його руки дрібно-дрібно тремтіли.

«Спрацювало...» — подумав він вражено.

Позаду було чутно якусь метушню. Зиркнувши через плече, Роран побачив, як до нього підстрибом біжать Карн, Бальдор та ще близько півсотні воїнів, які переховувались у наметах.

— У тебе вийшло! — крикнув Бальдор, опинившись поруч.— У тебе вийшло! Неймовірно!

Щоб підбадьорити свого ватажка, він ударив його по плечу, та так сильно, що Роран ледь не перекинув стіл. Решта воїнів скупчилися довкола, навперебій вихваляючи Міцного Молота й переконуючи один одного, що з ним вони неодмінно захоплять Аруфс, поставивши його мешканців на коліна. Хтось тицьнув ватажкові наповнену теплою рідиною флягу, але Роран зиркнув на питво з ледь прихованою відразою й передав його чоловікові, що стовбичив ліворуч.

— Ти накладав якісь закляття? — спитав ватажок у Карна, хоч його слова було ледь чутно серед радісних вигуків.

— Що? — підійшов ближче Карн.

Роран повторив своє запитання. Тоді маг посміхнувся й енергійно закивав головою:

— Авжеж! Повітря довкола тебе тремтіло, як ти й просив! На щастя, у мене все вийшло!

— А ти не нападав на їхнього чарівника? Коли кіннота розвернулась, у нього був такий вигляд, ніби він ось-ось знепритомніє.

Карн широко посміхнувся:

— Сам винен. То він пробував зламати закляття. Він думав, що завіса з тремтячого повітря щось від нього приховує. А ламати насправді було нічого, тож він марно витратив майже всю свою силу.

Роран тихенько засміявся, та вже невдовзі цей тихий сміх перетворився на такий гучний регіт, що його, мабуть, було чутно аж під стінами Аруфса. Іще кілька хвилин усі раділи, аж раптом один з вартових, що стояв на сторожі табору, голосно крикнув.

— Що там таке? — скочив на ноги Роран — Розетупіться! Дайте я гляну!

Вардени пропустили ватажка, і той помітив на заході самотню постать одного з розвідників, яких він посилав до каналів. Воїн галопом мчав до рідного табору.

— Скажіть, щоб миттю був тут,— наказав Роран, коли рудоволосий зброєносець кинувся зустрічати вершника.

Невдовзі розвідник був уже за кілька ярдів від Міцного Молота. Він зіскочив на землю й мовчки рушив до Рорана.

— Капітане, сер! — вигукнув він аж тоді, коли підійшов ледь не впритул і виструнчився, мов корабельна сосна.

Роран чекав побачити перед собою досвідченого воїна, натомість перед ним стояв той самий хлопчина, котрий узяв повіддя його коня, коли ВІН тільки-но прибув до табору.

— Ну, що там таке? Ми сидимо без новин цілісінький день,— відразу ж перейшов до справи Міцний Молот, навіть не привітавшись.

— Сер! Гемунд послав мене повідомити, що він знайшов достатню кількість барж і зараз будує вози, щоб переправити їх до іншого каналу.

— Гаразд! Може, йому потрібна допомога? — спитав Роран.

— Сер, ні, сер!

— Це все?

— Сер, так точно, сер!

— Та годі весь час називати мене сером. Сказав раз — і досить. Затямив?

— Сер, так точно... тьху, тобто так... маю на увазі, так, авжеж, сер, тьху...

— Ти добре впорався зі своїм завданням! — Роран стримав посмішку.— Попоїж щось і гайда до копалень. Я хочу знати, як там у них усе просувається.

— Так, сер... Пробачте, сер... Я вже лечу, капітане! — щоки юнака спалахували рум’янцем щоразу, як він затинався.

Нарешті хлопчина відкланявся, видерся на коня й чимдуж поскакав до найближчих наметів.

Новини змусили Рорана серйозно замислитись. З одного боку, йому пощастило уникнути нападу на табір, а з другого — лишалася купа завдань, які слід було виконати найретельнішим чином, бо навіть дрібна помилка могла звести всі їхні зусилля нанівець.

— Треба повертатись до табору! — сказав Міцний Молот своїм солдатам.— До півночі слід звести навколо нього два додаткові захисні рови, бо нема гарантії, що та жовтопуза кіннота не оговтається й не спробує атакувати нас знову. Ми повинні бути готові!

Копати траншеї солдатам страшенно не хотілось, але вони сприйняли наказ без жодних нарікань.

— Невже ти хочеш, щоб завтра вони були вкрай виснажені? — пошепки спитав Карн.

— Нема ради,— так само тихо відповів Роран.— Табір треба укріпити, до того ж праця буде відвертати від похмурих думок. Попереду ціла ніч, вардени відпочинуть, та й битва додасть їм нових сил. Хіба ти не знаєш?

Ретельно обмірковуючи ситуацію, розв’язуючи ті чи інші проблеми, Роран навіть незчувся, як минув день. Вардени працювали з неймовірним завзяттям — врятувавши їх від кінноти, ватажок завоював таку довіру й повагу, яку б ніколи не здобув за допомогою слів. Однак ближче до вечора з’ясувалось, що закінчити оборонні рови цього дня навряд чи вдасться. І з кожною хвилиною ватажка охоплювала дедалі більша й більша тривога.

«Як же я раніше не здогадався, що ми нічого не встигнемо?» — мало не в розпачі думав він. Та було вже надто пізно, щоб спробувати втілити в життя якийсь інший план. Залишалося одне: робити все можливе й сподіватись, що його прикра помилка не призведе до катастрофи.

На землю впали сутінки, й Роран трохи повеселішав, бо вардени несподівано почали працювати з подвійною швидкістю. Усього за кілька годин, коли в погожих нічних небесах яскраво сяяли зорі, ватажок та його вісімсот воїнів стояли біля млинів, зробивши все необхідне, щоб узяти Аруфс до завтрашнього вечора. Обвівши поглядом плоди тяжкої праці, Міцний Молот полегшено зітхнув. Він іще й досі не вірив, що варденам вдалося з усім упоратись. .

— Ми славно попрацювали! — сказав Роран своїм воїнам.— А тепер — по наметах! Поспіть, наберіться сил. На світанку ми йдемо в атаку!

Вардени відповіли на це схвальними вигуками, хоч більшість із них уже ледь трималися на ногах.

МІЙ ДРУГ – МІЙ ВОРОГ

Тієї ночі Роран спав неспокійно. Про те, об розслабитись, годі було навіть мріяти — надто вже важлива попереду битва, а й думка про можливі поранення, як завжди, не давала йому спокою. Між хребтом і потилицею утворилась вібруюча грудка нервів, що виривала його з нетрів сну дедалі настирливіше.

Отож, коли на вулиці пролунав м’який, ледь чутний стукіт, Роран скочив зі свого лежака як ошпарений. У наметі стояла непроглядна темрява, було видно лиш обриси деяких предметів, та й то завдяки тьмяній смузі ліхтарного світла, що пробивалося крізь щілину вхідної запони.

Повітря було холодне й застояне, ніби Міцного Молота запроторили в якусь глибочезну підземну печеру. І котра б не була зараз година, Роран розумів тільки одне — надворі глупа ніч, така глупа, що навіть нічні тварини вже повернулись до своїх нір. У таборі спали всі, крім вартових.