Ерагон

Ерагон погодився, а потім розповів драконові про своє сновидіння.

— Мені не дає спокою те, що я бачив, — засмучено сказав парубок. — Я відчуваю, що та жінка з мого сну перебуває в смертельній небезпеці, але не знаю, як їй допомогти. Адже вона може бути де завгодно…

— А що тобі підказує серце? — спитала Сапфіра.

— Моє серце давно померло, — сумно пожартував Ерагон. — Утім, гадаю, нам варто шукати її десь на півночі, біля Джиліда. Якщо доля нам посміхнеться, ми знайдемо її в одному з тамтешніх містечок. Бо наступного разу я боюсь побачити уві сні вже не жінку, а її могилу. А я цього, мабуть, не переживу.

— Чому? — спитав дракон.

— Не знаю, — знизав плечима юнак. — Просто коли я бачу ту жінку, то відчуваю, що вона для мене дуже дорога…

— Воно й справді дивно, — посміхнулась Сапфіра.

— Це ж іще чому? — звів брови Ерагон. Та дракон тільки похитав головою й подався геть із печери.

Юнак ще трохи посидів, думаючи про дивну поведінку Сапфіри, а потім виклав Мертагові план їхніх дій.

— Коли ви знайдете цього Дормнада й вирушите до варденів, я змушений буду покинути вас, — сказав той. — Зустрітися з варденами означає для мене те саме, що увійти неозброєним до Урубейна, до того ж — сповістивши всіх про свій візит!

— Але ж до тієї миті ми все одно будемо разом, — відповів Ерагон, і його голос несподівано затремтів. — А до Джиліда далеченько… Утім, нам варто вирушити ще до того, як упадуть сутінки.

— А тобі вистачить сили на подорож? — спитав розчулений Мертаг.

— Мені треба щось робити, інакше я збожеволію, — відповів парубок. — Тренуватися на мечах, вправлятися в магії чи просто байдикувати — це тепер не для мене. Тому — вперед!

Вони загасили багаття, спакували речі й вивели коней із печери. Ерагон передав Мертагові повіддя Кадока та Сніговія й наказав спускатися в долину.

А сам він поліз нагору, час від часу зупиняючись, щоб перепочити, коли біль у ребрах починав йому добряче дошкуляти. Видершись на вершину гори, юнак побачив, що Сапфіра була вже там. Вони стали разом над Бромовою могилою, востаннє віддаючи шану пам’яті старого.

— Не можу повірити, що він пішов… назавжди, — нарешті озвався Ерагон.

Сапфіра витягла свою зміїну шию й торкнулася могили кінчиком носа. Повітря враз сповнилося тихим гулом, земля замерехтіла краплинами сріблястої роси, а могильний камінь почав вкриватися дивовижним коштовним візерунком. За мить звичайний піщаник, з якого було складено курган, обернувся на сяючий діамантовий склеп, з-під прозорого покриття котрого визирало незворушне обличчя Брома. З невимовним сумом Ерагон глянув на старого, який, здавалося, щойно-щойно ліг відпочити…

— Як ти це зробила? — ледь чутно прошепотів юнак.

— На жаль, це єдине, що я можу для нього зробити, — відповів дракон. — Тепер час уже не торкнеться його. Нехай спочиває собі у вічному спокої.

— Дякую тобі, — тільки й сказав Ерагон. Він поклав руку на плече свого друга, і вони разом вирушили в дорогу.

Лови в Джиліді

Їхати верхи Ерагонові було страшенно незручно — дошкуляв біль у зламаних ребрах. Та незважаючи на це, він продовжував рухатися вперед і навіть не збирався спиняти коня. Сапфіра летіла поруч, час від часу розмовляючи з юнаком і намагаючись його підтримати.

Мертаг упевнено їхав поруч, плавно повторюючи кожен рух свого скакуна. Ерагон деякий час спостерігав за сірим жеребцем.

— У тебе гарний кінь, — нарешті обізвався він. — Як його звати?

— Торнак. На честь тієї людини, яка навчала мене військової справи, — відповів Мертаг. — Цього коня мені подарували ще маленьким лошатком. У всій Алагезії годі знайти сміливішу й розумнішу тварину… Окрім Сапфіри, звичайно.

— Справді, чудовий скакун, — похвалив Ерагон.

— Так, але твій Сніговій теж нівроку, — засміявся Мертаг.

Того дня вони проїхали зовсім небагато, але Ерагон був радий відчути себе в дорозі. Подорож пустельними землями відволікала його від думок про нещодавні трагічні події. А шлях до Драс-Леони лежав на кілька льє ліворуч від їхньої дороги. Мандрівники мали намір оминути це місто, повернувши до Джиліда, що лежав так само далеко на півночі, як і Карвахол.

Вони продали Кадока в одному з придорожніх селищ. Новий господар забрав коня, а Ерагон, відчуваючи докори сумління, поклав до кишені маленьку жменьку монет. Парубок проїхав на цьому коні ледь не половину Алагезії, урятувався з ним від ургалів, тож розлучатися було тепер дуже важко.

Дні непомітно проминали один за одним, а невеличка компанія мандрівників неухильно просувалася вперед. Під час подорожі Ерагон зрозумів, що в них із Мертагом насправді багато спільного. Іноді юнаки годинами обговорювали тонкощі стрільби з лука й узагалі багато говорили про полювання. Одначе була й така тема, якої вони, за мовчазною згодою, ніколи не торкалися: йшлося про їхнє минуле. Ерагон не пояснював, як він знайшов Сапфіру, де зустрів Брома та звідки він родом. А Мертаг ніколи не розповідав, чому його переслідує імперія. Це була дуже проста двостороння угода, й обидва юнаки неухильно її дотримувались.

Утім, під час довгого спілкування й цікавих бесід вони змогли більше дізнатись один про одного. Ерагона дивувало те, як добре Мертаг орієнтується в політичних справах і механізмах боротьби за владу, що точилася в імперії. Здавалося, він міг передбачити кожен крок будь-кого з придворних вельмож, знаючи про його звички, поведінку або характер. Ерагон уважно слухав свого балакучого співрозмовника, і в його думках не раз зароджувались сумніви й підозра.

У перший тиждень їхньої мандрівки не було жодного натяку на близьку присутність разаків, і Ерагонові страхи поволі розвіялись. Але вночі юнаки й надалі вартували по черзі біля багаття. Ерагон гадав, що ургали спробують перестріти їх на шляху до Джиліда, та його побоювання були марними.

— Мабуть, я дарма вважав, що в цих краях повно всіляких чудовиськ, — глузував сам із себе юнак. — Але я зовсім не проти, якщо вони й надалі не траплятимуться нам на шляху.

Полонена жінка більше йому не снилася. І як не намагався Ерагон побачити її, але в камері жінки вже не було. Щоразу, проїжджаючи якесь містечко або село, юнак перевіряв, чи немає там в’язниці. Якщо ж в’язниця була, тоді він перевдягався, щоб його не впізнали, і проникав на її територію. Жінки ніде не було. Трохи нерегодом він змушений був удаватись до більш вигадливого перевдягання, адже дорогою дедалі частіше траплялися листівки з його іменем та описом, які пропонували чималу винагороду за впійманого злочинця.

Прямуючи на північ, мандрівники неухильно наближалися до столиці краю, міста Урубейн. Довкола лежала густо заселена місцевість, і залишатись непоміченим ставало все важче й важче. Солдати патрулювали дороги, а мости ретельно охоронялися. Лише за кілька днів виснаженим фізично й морально мандрівникам нарешті пощастило проминути столицю. Коли вони, уникнувши небезпеки, опинилися за Урубейном, перед ними лежала широка рівнина, та сама, яку Ерагон перетнув, покидаючи Паланкурську долину. Тільки тепер він був на її протилежному боці. Не заходячи далеко в долину, мандрівники продовжили свою подорож на північ, просуваючись уздовж ріки Рамр.