Ерагон

Коли в небі з’явилася перша ранкова зірка, мандрівники вийшли на крутий берег, порослий чагарником. Десь далеко внизу шуміла вода, долаючи пороги.

— Це річка Рамр! — гукнув Ерагон.

— Так! — заклопотано озвався Мертаг. — Треба пошукати місцину, де б її можна було перейти.

— У цьому немає потреби, — озвалась Сапфіра. — Я перенесу вас.

— А коней? — в один голос спитали хлопці.

— Якщо ви їх притримаєте, то й коней теж, — сказав дракон.

— Мабуть, не варто, — почав вагатися Ерагон. — Це дуже небезпечно. Ліпше ми пошукаємо переправу.

— Ні-ні, — не вгавала Сапфіра. — Нам не можна гаяти часу.

— Як ти гадаєш, тут глибоко? — поцікавився Ерагон у Мертага.

— Хтозна, — знизав плечима той.

Тим часом Сапфіра вже встигла перелетіти річку й роззирнутися довкола.

— Гіршого місця для переправи годі й уявити, — сказала вона Ерагонові. — Річка з півмилі завширшки, до того ж кудись повертає.

— З півмилі! — злякано повторив парубок. — Може, справді краще перелетіти?

— Летіти з кіньми? — скептично скривився Мертаг. — Але ж вони бояться дракона! Та ще й така відстань… Нехай ліпше Сапфіра пошукає інше місце, нижче за течією.

Доки розлючений дракон шукав якусь безпечнішу переправу, юнаки встигли трохи попоїсти.

Невдовзі Сапфіра повернулась і сказала, що її пошуки не принесли жодних результатів: на багато миль уперед річка була такою ж широкою.

— Тоді я полечу першим і наглядатиму за кіньми на тому боці, — запропонував Мертаг.

Коли дракон, перенісши юнака, повернувся, Ерагон прив’язав йому до живота непритомну ельфійку й підвів його до коней.

— Чекай, — зупинив він Сапфіру, глянувши на її пазури, якими вона збиралася схопити нажахану тварину. Потім він перевернув сідло на коні так, аби вберегти його від подряпин. Але кінь усе одно щосили засмикався й жалібно заіржав, коли дракон злетів у повітря.

— Прокляття! — тихо скрикнув Ерагон. — Сапфіро, нас можуть почути!

Зрештою, це вже не грало якоїсь ролі — здалеку до них наближалися вершники короля. Перенісши одного коня, дракон повернувся за другим, безцеремонно схопивши його й глянувши на близьких переслідувачів.

— Я миттю! — запевнив він розгубленого юнака. За хвилину він і справді був біля господаря й чекав, доки той видереться йому на спину. Невдовзі втікачі були на іншому березі ріки.

Виснажені й перемерзлі мандрівники рушили далі, ледь не засинаючи в сідлі. Вони не збивались з дороги лише завдяки пильному оку Сапфіри.

Невдовзі земля під ногами зробилась м'якою, коні почали швидко втомлюватися, тож мандрівники мусили дедалі частіше спинятися. Сонце почало припікати, а річка Рамр залишилась далеко позаду. Далі розляглася Хадарацька пустеля.

Хадарацька пустеля

Нескінченні дюни тяглися в цих пустельних землях аж до самого обрію. Вітер здіймав піщану куряву. Де-не-де траплялися хирляві деревця, а десь далеко попереду бовванів гірський масив. Ніде не було тварин, лише високо в небі ширяли якісь невідомі птахи, тому порожнеча здавалася ще більш гнітючою.

— А ти впевнений, що ми знайдемо тут їжу для коней? — спитав Ерагон, ледь повертаючи язиком. У роті йому пересохло, а горло весь час судомило від пилюки.

— Ось там, бачиш? — показав Мертаг у бік скелястих гір. — У передгір’ї має рости трава, й там можна буде випасти коней.

— Добре, якщо так, — відповів парубок. — Але спочатку треба відпочити.

Вони відв’язали ельфійку від живота дракона, трохи перекусили й лягли в затінку дюн. Сапфіра прилаштувалася поруч, розкинувши над ними крила.

— А тут непогано, — зауважила вона. — Можна жити роками, не помічаючи плину часу.

— А ще тут непогано літається, — сонно відповів Ерагон.

— І не тільки це, — не вгавав дракон. — Глянь, який тут простір! Недалечко гори, де можна сховатися, а також вистежувати дичину… А тепло як!

— Тобі що, справді тут подобається? — здивувався юнак.

— Авжеж!

— Ну, тоді ми обов’язково повернемось сюди, коли все скінчиться, — засинаючи погодився Ерагон. Сапфіра задоволено завуркотіла.

Настав ранок четвертого дня після їхньої втечі з Джиліда. Слід сказати, що втікачі справді від’їхали досить далеко від цього міста. На цей раз вони добре виспались і поновили сили. Переслідувачів ніде не було, але юнаки все одно не зупиняли коней, розуміючи, що імперія не відчепиться від них, доки вони будуть на її території.

— Галбаторіксу, мабуть, уже повідомили про мою втечу, — вголос міркував Ерагон. — От він і вислав за нами разаків. Звісно, зараз вони ще далеко, але ми будь-якої миті маємо бути готові дати їм відсіч.

— Так, цього разу мене вже не закують у кайдани, — загарчав дракон.

— Будемо сподіватися, що, переправившись через річку Рамр, ми відірвалися від переслідувачів, — відгукнувся Мертаг.

— Це ще вилами по воді писано, — сказав Ерагон. — Може, доки ми тут патякаємо, разаки вже ціляться нам у потилицю.

Перед заходом сонця мандрівники дістались тих гір, які бачили зранку. Утім, спека не спадала, дошкуляючи їм як ніколи. Шкіра була попечена, в горлі пересохло… Пустивши коней пастися на жалюгідну траву передгір’я, друзі розвели багаття.

— Цікаво, як далеко ми від’їхали? — спитав Ерагон, відв’язуючи ельфійку.

— Не знаю, — відповів Мертаг, зазираючи в казанок. — У нас надто мало води, нічим напувати коней, а ти питаєш про такі дрібниці.

— Заспокойся — сказав юнак. — І приведи сюди коней.

Сапфіра вирила пазурами яму, а Ерагон, зосередившись, вимовив магічне закляття — і вже за мить із-під землі задзюрчала вода. Вражений Мертаг мовчки набрав міхи й дав коням напитися. Потім зробила кілька ковтків Сапфіра, а за якусь хвильку до води припав і сам вершник. У нього майже не залишилося сил: видобуток води геть його виснажив.

Коли вони прокинулися наступного ранку, було доволі холодно. Мертаг і досі перебував не в найкращому гуморі, та й Ерагон почувався не вельми. Під час сніданку він спитав у свого приятеля:

— Як ти гадаєш, мандри пустелею заберуть у нас багато часу?

— Ну, зважаючи на наші темпи, це забере не день і не два! — відповів той. — Але ж глянь, як багато ми вже пройшли.

— Нехай навіть так, — відповів Ерагон. — Але, вочевидь, нам треба якнайшвидше звідси вибратися, бо мені вже остогидло кожної хвилини протирати очі від піску.