Ескорт у смерть

Марина зайшла до гардеробної й скинула діловий костюм, розпустила тугу «гульку». Тепер можна було натягнути улюблені джинси, легку «адідасівську» вітрівку й грубі чоботи на високій платформі. За годину вона перетвориться на «дівчинку із натовпу» й розчиниться у ньому. Хіба що очі, старанно закамуфльовані дзеркальними скельцями окулярів, залишаться серйозними й уцілятимуть, як завжди, в «десятку». «Якщо тобі не подобається твоя робота – перетвори її на гру!» – неодноразово казала їй на самому початку Дана В'ячеславівна. За два роки існування фірми Марина вже навчилася не перейматися своїми обов'язками, не думати про незручності своєї роботи. її переваги вона зрозуміла кілька років тому.

Тоді один її знайомий цілий вечір водив її засніженим містом, поки вона не перетворилася на крижинку і втямила, що в молодика немає жодної копійки, аби запросити бодай у найближчу забігайлівку та погрітися філіжанкою кави чи чаю. Вона запропонувала це сама, хлопець образився. На цьому побачення закінчилося. Наскільки було б простіше, якщо б заплатив той, хто на той момент мав змогу! І от тепер Марина вважала, що встановлює деяку рівновагу у стосунках між статями. Тим більше, що фірма процвітала, і виявилося, що бізнес, який вони розпочали майже першими, має щодалі більші перспективи.

Марина заварила собі кави, налляла туди трохи бальзаму, який завжди був у барі, й набрала номер Лани.

– Привіт, Ланусю! Починається твій час. Доповідаю: номер перший обслуговує презентацію до дев'ятої – зателефонуєш йому на мобілку. Поки що замовлень немає. Якщо будуть – видзвониш номер сьомий або дев'ятий. Скажеш водію (сьогодні на маршруті Вова), щоб не забув узяти розписку. На цьому все. Зідзвонимось завтра о десятій. Привіт!

Марина поклала слухавку, увімкнула сигналізацію, старанно зачинила двері й здала ключ на прохідній. їй не хотілося сідати в машину – вечір був чудовий, у повітрі витав запах осіннього листя та кави з сусідньої кнайпи. За столиками сиділи люди. «Навіщо ходити далеко?» – вирішила Марина, сховала ключі від машини в кишеню й попрямувала до столиків. Вона знала, що Дані це не сподобалося б. «З дешевої рибки – погана юшка! – часто повторювала вона. – Наша рибка водиться біля центральних ресторанів або на виставках». Марина з цим не погоджувалася – в респектабельних місцях чоловіки не потребували додаткового заробітку. Марина взяла собі ріденьку, погано зварену каву у пластиковій склянці, сіла за найдальший столик й почала роздивлятися публіку. Поблизу гиготіла компанія студентів – чотири юнаки та дві дівчини. Марина ледь ковзнула поглядом по їхніх обличчях – одразу помітно: ані виховання, ані статури. Прищаві комп'ютерники, бліді заручники моніторів, майбутні жебраки-науковці! Трохи далі – двоє чоловіків: старший і молодший. Молодший ніби нічого, тільки чорнявий… Запам'ятаймо… Що ще? А ось, здається, те, що треба. Маринин погляд професійно вп'явся в парочку на протилежному кінці майданчика. «Біла королева й Чорний король!» – посміхнулася Марина. На дівчині був світлий плащ, на її супутнику – темний. Обоє біляві. Тільки його довге волосся, стягнуте ззаду, мало живий рудувато-пшеничний відтінок – на відміну від її, фарбованого, із тьмяною жовтизною на потилиці. Вона явно програвала у порівнянні із ним. Але, як завважила Марина, саме вона керує стосунками і вважає себе неперевершеною. Він ліниво помішував пластмасовою паличкою вихололу каву та, опустивши очі, слухав, що каже йому дівчина. Марина напружилась, аби почути хоч уривок їхньої розмови. Але вони несподівано замовкли: «Біла королева» різко встала, ледь не перекинувши легкий стілець, і, не оглядаючись, пішла геть. Він спочатку рвонувся її наздоганяти, але передумав, вибив із зім'ятої пачки цигарку і почав шукати в кишенях сірники.

– Yes! – задоволено видихнула Марина, підвелася з-за свого столика й попрямувала повз молодика до виходу, дістаючи разом із ключами від авто яскраву «зіппівську» запальничку.

– Будьте ласкаві…

Звичайно ж! «Чорний король» дивився на неї очима побитого спанієля.

Марина повільно обійшла столик, сіла саме на той стілець, з якого щойно випурхнула нервова білявка. Картинно простягла руку й клацнула запальничкою, пильно дивлячись у вічі молодикові.

– Посварилися?…

– Це у нас постійно, – махнув рукою той.

– Дружина?

Марина була упевнена, що він залюбки погомонить із нею, аби зняти напругу від попередньої розмови, й набрала співчутливого вигляду.

– Наречена…

– Вибачте за відвертість, але на мою думку, вона вас не варта. І, до речі, вона це добре усвідомлює – тому й нервує…

Марина помітила, що «Чорний король» подивився на неї з цікавістю – гачок було закинуто. Марина хитнула головою, і хвиля довгого світлого волосся, як завісою, закрила півобличчя. Вона знала, що цей порух завжди справляє враження на чоловіків.

– Я про це не думав…

– Даремно. Усі наші непорозуміння виникають через те, що ми обираємо не тих, хто нам потрібен. Ми уникаємо вибору. А у вас він міг би бути великим.

Він замислився.

– Дякую. Мабуть, уже настали часи, коли жінки роблять компліменти чоловікам. Дозвольте чимось віддячити. Вип'єте зі мною шампанського?

– Не відмовлюсь.

Молодик пішов до павільойнчика і за мить повернувся з пляшкою та двома одноразовими склянками.

Шампанське було тепле. На фрукти або цукерки «Чорний король» не розщедрився.

– Отже, ми розмовляли про вибір, – нагадав він. – А хіба може бути вибір у інженера, що працює в напівживому проектному інституті?

– А ви дуже цінуєте свою роботу?

– Швидше навпаки. Усі тікають на фірми, я один тягну весь відділ за 140 гривень, – зітхнув він. – Але давайте поговоримо про щось веселіше…

– Тоді перейдемо до справи, – змінила тон Марина. Останнім часом вона втомлювалася від довгих бесід, тим більше, що старалася не для себе і її випадковими співрозмовниками в більшості були ті чоловіки, які її зовсім не цікавили. – Я хочу запропонувати вам роботу в нашій фірмі.

Молодик здивовано кліпнув очима.

– Фірма у нас не зовсім звичайна, – продовжувала Марина. – Я маю на увазі – незвичайна для нашого суспільства. Але років за п'ять-десять ця незвичайність зникне. Зараз ми просто перші.

– Що ж це за бізнес? Кілерство? – посміхнувся він.

– А ви згодні й на таке? – вона пильно подивилася йому у вічі. – Ні, не хвилюйтеся. Наша фірма називається «Ескорт-сервіс», ми надаємо послуги заможним жінкам: супроводження на різні вечірки, презентації, фуршети, в казино та до нічних клубів. Словом, на усі заходи, на які жінці приємніше приходити з кавалером.

– Хлопчики за викликом? – знову посміхнувся він.

– Зовсім ні. Секс-послуги не входять в обов'язки нашіх працівників. Якщо ми дізнаємось про такі випадки – суворо караємо, звільняємо з роботи. У нас серйозна, можна сказати, інтелігентна робота. Ми маємо ліцензію й вчасно сплачуємо податки. А наші джентльмени одержують від 500 умовних одиниць на місяць. Я кажу «від» тому, що остаточна цифра – комерційна таємниця. Але початкова – саме така й не менша.

Молодик присвиснув. Марина бачила, як заблищали його очі. Помітила й внутрішню боротьбу, що відбилася на його обличчі. Не даючи йому змоги вставити слово, вела далі:

– Ви, звичайно ж, можете лишатися на своїй основній роботі, якщо вона вам така дорога. Але побачите, що в цьому не буде потреби. Ви підете на курси іноземної мови, в школу етикету, до тренажерного залу. Одягатиметесь у кращих модельєрів і, зрештою, побачите світ. Адже наші замовниці нерідко беруть супутника у закордонні поїздки й на відпочинок.

– Яка ж для них у цьому користь? У них що, якісь вади, чи мова йде про божевільних старих мільйонерок? – нарешті запитав він.

– Одразу видно, що ви не знаєте життя… Подивіться навкруги, розплющіть очі: кожна друга жінка самотня, кожна п'ята має свій бізнес. Поговоріть із ними – вони не хочуть заміж. Навіщо? Словом, кожній час від часу потрібне необтяжливе спілкування, презентабельний партнер на кілька годин. І саме наша фірма надає такі послуги. У нас багато клієнток – милих, інтелігентних, заможних. І, як то кажуть, без криміналу. Усе на найвищому рівні. А тепер так: якщо ви згодні попрацювати в нас – кажіть одразу. Якщо ні – вмовляти далі не буду.

– Якщо згоден – як ми домовляємося? – запитав він, опустивши очі.

– Я даю вам візитівку. Завтра зранку ми чекатимемо на вас в офісі.

Марина дістала візитівку й поклала її на стіл перед «Чорним королем» – він швидким рухом сховав її в кишеню.

– От і добре! – зраділа Марина й, тамуючи огиду, проковтнула теплу рідину з пластикової склянки. Підвелася зі стільця: – Я називатиму вас Чорним

королем!

– Чому так?

– Не знаю. Так мені хочеться. А, до речі, як вас звуть?